Після війни обличчя в людей стали інакші. У чоловіків такий вигляд, наче їх посписували з судна на берег, і тепер уже жінки краще вміють уписатися в кадр, це в них є підстави мати поважний вигляд, це вони, навіть коли всміхаються, не хочуть приховувати замальований біль, що його довелося пізнати. Вона була їм до лиця, ота журба жінок двадцятих років. Хіба ж вони, ті, що на знімках сидять, стоять чи напівлежать із приліпленими до скронь кренделиками чорних кіс, не знайдуть гармонії між святобливістю і продажністю?

Фото моєї двадцятитрирічної матусі — його зроблено, мабуть, незадовго до її вагітности — показує нам молоду жінку, яка ледь схилила набік круглу голівку правильної форми на гладенькій м'ясистій шиї й дивиться, однак, просто в очі тому, хто розглядає знімок; її чуттєві риси лише трохи пом'якшує вже згадана журлива усмішка та пара очей, що, здається, вже звикли бути скорше сірими, ніж синіми, й споглядати душі людей, як і свою власну, мов твердий предмет — скажімо, філіжанку на каву чи кінчик сигарети. Коли б мені спало на думку схарактеризувати матусин погляд якимсь прикметником, то слівця «проникливий» виявилося б, очевидно, замало.

Не цікавіші, хоч про них і легше щось сказати, а тому вони й повчальніші, і гуртові знімки тих часів. Просто дивом дивуєшся, наскільки кращі й шлюбніші були вінчальні вбрання, коли підписали Рапальський договір. У Мацерата на весільному знімку ще цупкий комірець. Вигляд у молодого досить непоганий, елегантний, майже інтелігентний. Праву ногу він виставив наперед — певно, хоче бути схожим на якогось кіноактора тих часів, скажімо, на Гаррі Лідтке. Спідниці й сукні тоді носили короткі. У моєї пошлюбленої матусі біла шлюбна сукня — внизу плісирована й у рясних зборках — ледве прикриває коліна, демонструючи її стрункі ніжки й граційні ступні танцівниці в білих черевичках із пряжками. На решті знімків зібралися всі весільні гості. Серед тих, хто вбраний і позує по-міському, раз у раз упадають у вічі бабця Ана і її обдарований Божою ласкою брат Вінцент завдяки своїй провінційній штивності й збентеженню, яке викликає довіру. Ян Бронський, що, як і моя матуся, і його тітка Ана, і його відданий Діві Небесній батько, вийшов із того ж таки картопляного поля, вміє, однак, приховати своє сільське, своє кашубське походження за святковою елегантністю польського поштового службовця. Хоч яким малим і крихкотілим здається він, стоячи серед здорових, дебелих гостей, його незвичайні очі, майже по-жіночому пропорційне обличчя, навіть коли він стоїть скраю, роблять його центральною постаттю будь-якого знімка.

Я вже довгенько розглядаю один гурт, що його знято невдовзі після весілля. Доводиться взяти барабан і, дивлячись на цей коричнюватий матовий прямокутник, спробувати на полакованій блясі паличками оживити тризір’я, що прозирає на картоні.

Нагода зробити цей знімок трапилася, схоже, на розі Маґдебурґерштрасе і Гересанґер, поряд з гуртожитком польських студентів, тобто в помешканні Бронських, бо на задньому плані видно осяяний сонцем, напівзавитий крученою квасолею балкон такого фасону, який ліпили до помешкань тільки поляки в своїй слободі. Матуся сидить, Мацерат і Ян Бронський стоять. Але ж як вона сидить, як ті два стоять! Був час, коли я просто з дурної голови пробував виміряти шкільним циркулем, що його мусив купити для мене Бруно, а також лінійкою й трикутником розподіл сил у цьому тріумвіраті — атож, тріумвіраті, адже матуся цілком замінювала чоловіка. Кут нахилу шиї створював нерівнобедреного трикутника, і це призвело потім до зміщення паралелей, до насильної конгруенції, до того, що циркуль описав дути, які доленосно перетнулися вже за межами трикутиника, тобто на зеленому тлі крученої квасолі, внаслідок чого з'явилася певна точка, бо я й шукав ту точку, я не мав сумніву в тому, що вона є, я прагнув її знайти, ту вихідну точку, а то й узагалі зайняти на ній позицію.

Таке дилетантське вимірювання не дало нічого, крім манюсіньких, однак прикрих дірочок, які я наробив циркулем у найважливіших місцях цієї дорогоцінної світлини. Що ж у ньому такого особливого, в тому знімку? Що спонукало мене шукати і, коли хочете, навіть знаходити на тому чотирикутнику математичні, ба навіть — сміх, та й годі! — космічні асоціації? Троє людей: жінка на стільці й двоє чоловіків, що стоять обабіч. У неї — чорні коси й холодна завивка, у Мацерата — біляві кучері, в Яна — темно-каштановий чуб, гладенько зачесаний назад. Усі троє всміхаються, Мацерат ширше, ніж Ян Бронський, в обох горішні зуби оголені вп'ятеро дужче, ніж у матусі, в якої ледь помітна усмішка залягла лише в кутиках губів, а в очах від неї — взагалі ні сліду. Ліву руку Мацерат поклав на матусине праве плече, Ян вдовольняється тим, що легенько, ніби мимохіть, торкається правицею спинки стільця. Матуся, повернувши коліна праворуч, сидить досить рівно й тримає на колінах якусь книжку (я довгенько гадав, що то — один із Янових альбомів з поштовими марками, згодом — журнал мод і нарешті — колекція портретів знаменитих кіноакторів із сигаретних коробок). Матусині руки лежать так, немовби вони ось-ось, щойно клацне затвор і знімок буде зроблено, перегорнуть сторінку. Усі троє мають щасливий вигляд, вони наче оберігають одне одного від несподіванок, що можуть трапитися, якщо котресь із цього троїстого союзу заведе власні таємниці чи вже приховує їх від самого початку. Ці троє, пов'язані одне з одним, не можуть обійтися без когось четвертого, а саме без Янової дружини Гедвіґ Бронської, вродженої Лемке, яка під той час уже, мабуть, була вагітна Стефаном, — не можуть обійтися через те, що Гедвіґ мала націлювати фотокамеру на них, тобто на щастя цих трьох, щоб утримати їхнє потрійне щастя хоча б за допомогою світлин.

Я діставав з альбома й інші чотирикутники і клав їх поряд із цим. Знімки, на яких можна побачити або матусю з Мацератом, або матусю з Яном Бронським. На жодному з них не проступає так виразно, як на тому, що його зроблено на балконі, щось невідворотне, якесь єдино можливе рішення. Ян із матусею в одному кадрі: тут відчувається трагізм, золотошукання й примха, яка обертається на пересит — той пересит, що несе з собою примху. Мацерат удвох із матусею: тут краплями сочиться перспектива вихідних, тут шкварчить шніцель по-віденському, тут трохи бурчать перед тим, як сісти до столу, й позіхають після того, як поїдять, тут перед сном мусять розповідати одне одному анекдоти чи нагадувати про сплату податків, щоб подружнє життя набувало духовної основи. І все ж оцій зафіксованій на фотопапері нудьзі я віддаю перевагу над отим просто-таки непристойним моментальним знімком пізніших років, де матуся сидить на колінах у Яна Бронського на тлі Олівського лісу поблизу Фройденталя. Це неподобство (Ян запустив руку матусі під спідницю) — всього-на-всього вияв нестямної пристрасті нещасливої пари, що чинить перелюб від першого дня подружнього життя матусі з Мацератом, а той виступає тут для цих двох, як я здогадуюсь, байдужим фотографом. Тут і сліду не лишилося від тієї незворушности, тих свідомо-обережних рухів, які ми бачимо на «балконному» знімку і які були можливі, очевидно, тільки тоді, коли обидва чоловіки стояли позаду матусі, поруч із нею або лежали у неї в ногах, як ото на морському пляжі в Гойбуде (див. знімок).

Є в альбомі й ще один чотирикутник, він показує трьох людей, які відіграли найважливішу роль у перші роки мого життя і які утворюють трикутник. Хоч цей знімок і не такий насичений, як «балконний», а проте випромінює той самий сповнений напруги мир, що його не можна укласти й підписати, либонь, інакше, ніж між трьома учасниками. Можна скільки завгодно сваритися з приводу улюбленої теми трикутника в театрі, та коли на кону лише двоє, то що їм робити, як не дискутувати до хрипоти чи потай чекати на третього? А на моїй картинці їх троє. Вони грають у скат. Тобто кожне тримає карти, як добре дібране віяло, але дивиться не в свої козирі, як це роблять, коли хочуть загострити гру, а в об'єктив. Янова долоня плиском лежить на столі поряд із дрібними грішми, тільки випростаний вказівний палець кудись показує; Мацерат уп'явся нігтями в скатерку; матуся дозволила собі невеличкий і, як мені здається, досить вдалий жарт: вона відкрила одну карту й показує її в об'єктив, але так, щоб інші два партнери ту карту не бачили. Як же легко, одним-однісіньким рухом, просто показавши чирвову даму, можна відродити давній невинний символ! Бо хто ж не присягався у вірності дамі свого серця!