— А це що за гномик? — звернувся він до Мокроступа, показуючи на мене пальцем через плече.
Та не встиг Мокроступ, розгублено всміхаючись, щось відповісти, як Смажений Осетер спокійно — так спокійно, що аж страшно стало, — промовив:
— Це наш Ісус.
Монтер, якого звали Вальтер, цього слова просто не міг терпіти, він навіть дозволив собі — і то в нашому підвалі! — розгніватись:
— Слухайте, ви бодай що-небудь у політиці тямите? Чи ви тут усі — служки церковні й розучуєте різдвяну виставу з народженням Ісусика?
Смажений Осетер розчахнув двері підвалу, дав знак Вутлекрадові, у того з рукава куртки ту ж мить вискочило лезо ножа парашутистів-десантників, і він, звертаючись швидше до ватаги, ніж до монтера, сказав:
— Атож, ми церковні служки і розучуємо тут різдвяну виставу.
Однак боляче панові монтеру не зробили. Просто йому зав'язали очі й вивели його з вілли. А невдовзі ми лишилися самі, бо учні з Шіхауської верфи від нас відкололися, під орудою того монтера збили власне кодло, і я не маю сумніву, що плавучу базу підводного флоту підпалили саме вони.
А Смажений Осетер дав тому монтерові, на мою думку, таки слушну відповідь. Політика нас не цікавила, а після того, як настрахані гітлерюґендівські патрулі ввечері вже майже не витикали на вулиці носа, хіба що на Головному вокзалі іноді перевіряли папери в легковажних дівчат-малоліток, ми вирішили зробити полем своєї діяльности церкви і там, кажучи словами ліворадикального монтера, розучувати різдвяну виставу.
Спершу потрібно було знайти заміну особливо активним учням із Шіхауської верфи, яких від нас переманили. Наприкінці жовтня Смажений Осетер привів до присяги двох служок із церкви Серця Ісусового — братів Фелікса й Пауля Ренвандів. На них Смажений Осетер вийшов через їхню сестру Люцію. Попри мої протести, та дівка, якій ще не виповнилося й сімнадцятьох років, була присутня на церемонії присяги. Новобранцям звеліли покласти ліву руку на мій барабан, в якому хлопці з властивою для такого віку романтикою вбачали своєрідний символ, і промовити формулу трясунів — текст такий безглуздий і так напханий всілякими абракадабрами, що я просто не в змозі згребти його в своїй пам'яті докупи.
Поки брати присягали, Оскар спостерігав за Люцією. Дівчина високо звела плечі, у лівій руці вона тримала бутерброд із ковбасою, який ледь тремтів, покутувала спідню губу, виставляла свою трикутну, застиглу лисячу мордочку, пропікала поглядом спину Смаженому Осетрові, і мене почала турбувати доля трясунів.
Почали ми з переобладнання свого підвалу. Працюючи разом із церковними служками, я з помешкання матінки Тручинської керував новими надходженнями. З церкви Святої Катерини ми добули справжнього, як згодом з'ясувалося, Йосипа в половину людського зросту — робота шістнадцятого сторіччя, кілька свічників, сякий-такий церковний посуд і хоругву до свята Тіла Христового. Після нічних відвідин церкви Святої Трійці в нас з'явився дерев'яний янгол з ієрихонською трубою, який жодної мистецької цінности, втім, не мав, а також строкатий гобелен, що ним можна було прикрасити стіну. Ця копія, зроблена за давнім зразком, зображувала манірну дівчину з якоюсь відданою їй казковою істотою, званою одноріг. І хоч Смажений Осетер не без підстав зауважив, що ота ткана усмішка в дівки на гобелені своєю жахливою бездумністю нагадує усмішку на лисячій мордочці Люції, я все ж таки сподівався, що мій заступник у ватазі не такий відданий, як отой казковий одноріг. І ось коли цей гобелен уже висів на чільній стіні в нашому підвалі, де доти красувалися всілякі дурниці на кшалт «Чорна рука» чи «Мертва голова», коли тема однорога зрештою почала домінувати на всіх наших зібраннях, я запитав сам у себе: «А навіщо це ти, Оскаре, коли вже тут вештається туди-сюди й пускає бісики в тебе за спиною жива Люція, — навіщо ти тримаєш тут іще одну, ткану Люцію, яка обертає твоїх помічників на однорогів, яка однаково, жива чи ткана, щиро кажучи, накинула оком на тебе, бо лише ти, Оскаре, — справді казкова, неповторна істота з надто химерним рогом?»
На щастя, вже наставали різдвяні свята, і невдовзі дерев'яними фігурами, які ми евакуювали з довколишніх церков — заввишки вони були на людський зріст, хоч і вирізьблені досить примітивно, — мені пощастило заставити гобелена так щільно, що казковий мотив уже не виступав так настирливо на передній план і не підохочував його наслідувати. У середині грудня Рундштедт розпочав свій наступ в Арденах, та й ми завершили підготовку до свого великого рейду.
Марія тим часом, на превеликий жаль Мацерата, з головою поринула в католицизм, і після того, як я за руку з нею кілька неділь поспіль походив на десятигодинну месу (а заразом і настійно порекомендував усій ватазі справно відвідувати церкву), ми досить ґрунтовно вивчили обстановку й за допомогою служок Пауля та Фелікса Ренвандів — Оскарові навіть не довелося розтинати голосом шибки — вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте грудня забралися до церкви Серця Ісусового.
Трусив сніжок, але відразу й танув. Три ручні візки ми лишили за сакристією. Молодший Ренванд мав ключі від головного входу. Оскар пішов попереду, по одному підвів хлопців до чаші зі свяченою водою, а в середньому нефі сказав усім стати навколішки обличчям до головного вівтаря. Після цього звелів накинути на статую Серця Ісусового запону, щоб той синій погляд не дуже відвертав нас від роботи. Молотило з Містером принесли до вівтаря в лівому нефі струмент. Спершу треба було перетягти до середнього нефа хлів і ясла з численними різдвяними фігурками, а також ялинове віття. Пастухами, янголами, вівцями, віслюками й коровами ми вже запаслися достатньо. Цих статистів у нас був повен підвал, а ось акторів на головні ролі поки що бракувало. Велізарій прибрав з вівтарного столика квіти. Тотіла з Теєм згорнули килимкову доріжку. Вуглекрад розклав струмент. Оскар, однак, стояв навколішках за молитовним ослінчиком і стежив, як триває демонтаж.
Спершу відпиляли малого Іоана Хрестителя у волохатій шкурі шоколадного кольору. Добре, що ми прихопили з собою спеціальну пилку для металу. Всередині гіпсової фігури хмарку й Хрестителя з'єднували залізні прути завтовшки в палець. Пиляв Вуглекрад. Виходило в нього, як у гімназиста, тобто кепсько. Я знов пошкодував, що з нами нема учнів із Шіхауської верфи. Вуглекрада змінив Смажений Осетер. У того справа пішла трохи краще; ще півгодини жахливого скреготу, і ми перекинули Хрестителя, загорнули його у вовняну ковдру, і в нічній церкві, на втіху нам, нарешті запанувала тиша.
Відпилювати малого Ісуса, що всією сідницею припав до лівого Дівиного стегна, довелося довше. Торохтій, старший із Ренвандів і Лев'яче Серце згаяли на нього добрих хвилин сорок. Цікаво, чого це й досі нема Мокроступа? Адже він обіцяв прибути сюди зі своїми людьми просто з Нойфарвасера й приєднатися до нас уже в церкві, щоб наше пересування містом не дуже впадало в очі. Смажений Осетер був у поганому настрої, навіть здавався мені трохи знервованим. Він уже кілька разів питав у Ренвандів, куди дівся той Мокроступ. Та коли зрештою, на що всі ми й чекали, пролунало слово «Люція», Смажений Осетер кинув запитувати, вихопив пилку з незграбних рук Лев'ячого Серця й, несамовито взявшись до роботи, швидко впорався з малим Ісусом.
Коли фіґуру клали на бік, відламався німб. Смажений Осетер вибачився переді мною. Я ледве стримав роздратування, що поймало вже й мене, а уламки того вкритого позолотою кружка звелів зібрати в два картузи. Вутлекрад сказав, що ті черепки можна буде склеїти докупи. Відпиляного Ісуса обклали подушкам й загорнули в дві вовняні ковдри.
Діву ми планували розпиляти спочатку вище від клубів, а потім — між ступнями й хмаркою. Хмарку ми вирішили залишити в церкві, а до нашого путкамерського підвалу перенести тільки обидві половинки Діви, певна річ, Ісуса і, як пощастить, Хрестителя. Всупереч сподіванням, ми переоцінили вагу гіпсових фіґур. Уся група всередині виявилася порожньою, верхній шар був завтовшки хіба що в пальців зо два, і поморочитись довелося лише із залізним каркасом.
