— Хай йому чорт! — я вдарив кулаком по стіні будинку.

— Вам доведеться бути дуже обережним, — сказав Г’ю розважливо. — Міс Россі вже повернулася?

— Хелен! — я не відразу згадав про неї, і Г’ю, здавалося, от-от посміхнеться після мого вигуку. — Я піду перевірю. Професорові Бора я теж зателефоную. Послухайте, Г’ю, ви теж бережіть себе. Будьте обережним, добре? Він бачив вас зі мною, а це, як виявилося, нікому ще не дало втіхи.

— Не хвилюйтеся за мене, — Г’ю замислено подивився на парасольку в руці. — Скільки ви заплатили клеркові?

Я засміявся крізь сльози.

— Та облиште!

Ми тепло потисли руки один одному, і Г’ю зник у напрямку свого готелю, що був неподалік. Мені не подобалося, що він ітиме сам, але на вулиці було повно людей, які гуляли й розмовляли. У будь-якому разі я знав, що він все одно не дозволив би себе проводжати — він був такою людиною.

У вестибюлі готелю не було видно переляканого клерка. Можливо, його зміна закінчилася, бо його місце зайняв чисто виголений юнак. Він показав мені, що ключ від кімнати Хелен на місці, і я подумав, що вона все ще в тітки. Юнак дозволив мені зателефонувати після того, як ми домовилися про суму. Через кілька спроб на іншому кінці проводу задзвенів телефон Тургута. З мого боку, було не дуже зручно дзвонити з готелю, тому що телефон могли прослуховувати, але тієї миті це була єдина можливість. Мені залишалося сподіватися, що наша розмова буде занадто особливою, щоб її зрозуміли. Нарешті я почув потріскування на лінії, а потім голос Тургута — далекий, але веселий. Він відповів турецькою.

— Професоре Бора! — крикнув я. — Тургуте, це Пол, я телефоную з Будапешта.

— Поле, мій дорогий друже! — я подумав, що нічого немає милішого від цього гучного, далекого голосу. — На лінії якісь перешкоди, дайте мені свій номер телефону на той випадок, якщо нас роз’єднають.

Я взяв номер у клерка і прокричав Тургуту, а він кричав мені:

— Як справи? Ви знайшли його?

— Ні! — крикнув я. — З нами все гаразд, у мене є дещо нове, але сталася жахлива річ.

— Що таке? — я чув переляк у його голосі: — Вас поранили? А міс Россі?

— Ні, з нами все гаразд, але бібліотекар тут! — я почув потік слів, які цілком могли виявитися шекспірівським прокльоном, але було неможливо зрозуміти значення через перешкоди на лінії. — Як ви гадаєте, що нам робити?

— Я поки що не знаю, — Тепер Тургута було краще чути. — Ви завжди маєте при собі те, що я вам дав?

— Так, — сказав я. — Але я не можу наблизитися на достатню відстань до цього вампіра, аби щось заподіяти йому. Здається, він обшукав сьогодні мою кімнату, поки я був на конференції, і йому хтось допомагав.

Можливо, поліція слухала саме цієї миті. Хто знав, як вони зреагують?

— Будьте обережним, професоре, — голос Тургута звучав схвильовано. — Я не можу дати вам мудру пораду, але незабаром у мене будуть новини, може, навіть до того, як ви повернетеся в Стамбул. Я радий, що ви зателефонували сьогодні. Ми з містером Аксоєм знайшли новий документ, якого ніхто з нас раніше не бачив. Він був в архіві Мехмеда. Цей документ був написаний ченцем східної ортодоксальної церкви 1477 року. Його ще треба перекласти.

На лінії знову почулися перешкоди, і мені довелося прокричати:

— Ви сказали 1477? Якою мовою?

— Я не чую, друже! — кричав Тургут удалечині. — Тут у нас була гроза, я зателефоную вам завтра ввечері.

Гучні голоси — я не міг зрозуміти, угорські вони були чи турецькі — урізалися в нашу лінію й поглинули його останні слова. Почувся тріск, і потім лінія обірвалася. Я повільно повісив слухавку, думаючи про те, чи треба мені передзвонити, але клерк зі схвильованим обличчям вже забирав від мене телефон і записував рахунок на аркуші паперу. Я заплатив із похмурим виглядом і постояв ще кілька хвилин. Мені не хотілося йти у свій новий порожній номер, куди мені дозволили взяти тільки приладдя для гоління й чисту сорочку. Мій настрій погіршувався з великою швидкістю — був такий довгий день, а годинники у вестибюлі показували одинадцяту.

Мій настрій ще погіршився б, якби тієї миті не під’їхало таксі. Вийшла Хелен, заплатила водієві й увійшла через величезні двері. Вона не помітила мене — у неї був серйозний і стриманий вигляд. Вона була якась замислена, що я іноді помічав у ній, закутана в чорно-червону шаль із вовни, якої раніше я ніколи не бачив на ній, — напевно, це був подарунок від тітки. Ця шаль пом’якшувала тверді лінії її костюму й плечей, а шкіра була білою і навіть сяяла у тьмяному освітленні вестибюля. Вона була схожа на принцесу, і я безсоромно розглядав її, поки вона не побачила мене. Проте не тільки її краса, яку підкреслювала ніжна вовна й королівський вигин підборіддя, привернула мою увагу. Я знову згадав, — при цьому неприємне тремтіння пройшло по моєму тілу, — той портрет у кімнаті Тургута. Гордо піднесена голова, довгий прямий ніс, великі темні очі з важкими прикритими повіками. Можливо, я просто дуже стомився, сказав я собі, а коли Хелен побачила мене й посміхнулася, та картинка зникла з моєї уяви.

Якби я не розбудила Барлі або якби він їхав сам, він, напевно, проспав би до самого іспанського кордону, де його грубо розбудили б іспанські митники. Врешті-решт він напівсонний ступив на перон у Перпіньяні, тому мені самій довелося питати про дорогу до автобусної станції. Провідник у синій куртці насупився, мабуть, уважаючи, що в такий час ми мусимо бути вдома в дитячій кімнаті. Куди ми їдемо? Я сказала, що ми хотіли б сісти на автобус у Ле Бен, і він похитав головою. Щоб сісти на цей автобус, нам доведеться чекати до ранку — хіба я не знала, що вже майже північ? Поруч є готель, де я й мій «брат», вставила я поспішно, можемо зняти кімнату. Провідник оглянув нас, звернувши увагу на моє темне волосся і юність, а потім на біляве волосся Барлі, після чого він цмокнув язиком і пішов геть.

Світанок наступного ранку був світліший і кращий, ніж учора. Коли я зустрівся з Хелен у їдальні за сніданком, мої вечірні передчуття здалися мені далеким сном. Сонце визирало крізь запилені вікна й освітлювало білі скатертини й важкі чашки для кави. Хелен, сидячи за столом, робила якісь записи в маленькому блокноті.

— Доброго ранку, — привіталася вона, коли я сів і налив собі кави. — Ти готовий познайомитися з моєю матір’ю?

— Ні про що інше і не думав з тієї миті, як ми приїхали в Будапешт, — зізнався я. — Як ми дістанемось туди?

— До її села можна доїхати на автобусі, воно знаходиться на північ від міста. У неділю вранці туди йде лише один автобус, тому треба не спізнитися на нього. Їхати доведеться десь годину дуже нудними околицями.

Я сумнівався в тому, що мені може щось набриднути під час цієї поїздки, але промовчав. Одне питання усе ще бентежило мене:

— Хелен, ти впевнена, що хочеш, аби я поїхав разом із тобою? Ти можеш поговорити з нею сама. Може, вона ніяковітиме, коли ти приїдеш із незнайомцем, до того ж американцем. А якщо в неї будуть неприємності через мене?

— Саме у твоїй присутності їй буде легше говорити, — різко відповіла Хелен. — Зі мною вона дуже стримана. Ти зачаруєш її.

— Ну, раніше мене ніхто не вважав чарівним.

Я взяв собі три шматки хліба й масло.

— Не переймайся — ти не такий, — Хелен обдарувала мене своєю найсаркастичнішою посмішкою, але мені здалося, що в її очах промайнув якийсь вогник. — Річ у тім, що мою маму дуже легко зачарувати.

Хелен, видно, хотіла додати: «Россі зачарував її, то чому ж у тебе не вийде?» — але я вирішив закрити цю тему.

— Сподіваюсь, ти попередила її про наш приїзд.

Мені було цікаво, чи розповість вона матері про те, що на неї напав бібліотекар. Маленький шарф був щільно зав’язаний на її шиї, я намагався не дивитися на нього.

— Тітка Єва повідомила їй учора ввечері, — спокійно сказала Хелен, передаючи мені джем.

Автобус, у який ми сіли в північній частині міста, повільно петляв околицями, як і казала Хелен. Ближні райони були дуже зруйновані війною, далі тяглися кістяки нових будинків, вони пнулися вгору — білі, немов могильні плити для гігантів. Це був комуністичний прогрес, до якого вороже ставилися в західній пресі. Він полягав у тому, що мільйони людей по всій Східній Європі заганялися в одноманітні квартири висотних будинків. Автобус зупинявся біля кількох таких комплексів, мені було цікаво, наскільки вони були охайними: поруч із кожним будинком були розбиті сади з яскравими квітами, над якими пурхали метелики. На лаві поруч із будинком біля автобусної зупинки сиділи двоє старих чоловіків у білих сорочках і темних жилетах і грали в якусь настільну гру — з такої відстані я не міг розібрати, в яку саме. Кілька жінок у яскравих блузах (недільний одяг?) сіли в автобус, одна з них несла клітку з живою куркою. Водій впустив її з усіма іншими, жінка сіла позаду й почала плести.