— Але все ж таки щось відбувалося до того, як настав кінець, — спромоглася вимовити я.

Сонце зігрівало тільки мою шкіру, але не кістки — вони похололи через вітерець, що віяв з моря. Ми підвелися й стали дивитися навсібіч, щоб розглянути місто, яке розкинулося внизу. Ми побачили останню групу туристів, які пройшли повз нас під стіною, зупинилися біля далекої ніші й стали показувати у бік островів і позувати перед камерами. Я подивилась на батька, а він дивився на море. За туристами, далеко поперед нас, я побачила чоловіка, якого не помічала раніше, він повільно віддалявся. Це був високий широкоплечий чоловік у темному вовняному костюмі. У цьому місті ми бачили й інших високих чоловіків у темних костюмах, але чомусь я не могла відірвати погляду саме він цієї людини.

Щоб не тиснути на батька, я сама вирішила провести невелике розслідування. Одного разу після школи я пішла в університетську бібліотеку. Моя голландська мова була досить доброю, уже кілька років я вивчала німецьку й французьку, до того ж у бібліотеці було багато літератури англійською мовою. Бібліотекарі були дуже люб’язними, я лише, соромлячись, поговорила з працівниками, і незабаром мені пощастило знайти матеріал, який я шукала: нюрнберзькі памфлети про Дракулу, про які говорив мій батько. У бібліотеці не виявилося оригіналу памфлетів, підстаркуватий бібліотекар у відділі середньовічної літератури пояснив мені, що є лише текст у довіднику німецьких документів, перекладених англійською.

— Це підійде вам, люба дівчинко? — запитав він, посміхнувшись. У нього було світле, відкрите обличчя, які іноді можна зустріти в голландців: чесні блакитні очі, а волосся замість того, щоб посивіти, здавалося, просто посвітлішало. Батьки мого батька, що жили в Бостоні, померли, коли я була ще маленькою, тож я подумала про те, що хотіла б, аби мій дідусь був схожий на цього чоловіка. — Мене звати Джон Біннертс, — додав він. — Можеш звертатися до мене завжди, коли тобі знадобиться допомога.

Я відзначила, що це було саме те, що мені треба, подякувала йому, сказавши «dank u», він поплескав мене по плечу й тихенько пішов. Я залишилася в порожній кімнаті й перечитала перший розділ у моїй записній книжці: «1456 року нашої ери Дракула скоїв багато жахливих і загадкових учинків. Ставши правителем Валахії, він спалював усіх молодих хлопців, які приходили на його землю, щоб учити мову, — їх було чотириста. У нього була велика родина, багатьох родичів він проколов, багатьох своїх підданих наказав закопати по пуп у землю, а потім застрелював. Деяких він присмажував, а потім здирав шкіру».

Унизу на першій сторінці була виноска. Вона була надрукована таким тонким шрифтом, що я ледь не пропустила її. Придивившись, я побачила, що тут розшифровувалося слово «проколов». Там було написано, що Влад Тепес навчився цього виду катувань в оттоманів. Проколювання, яким він катував людей, означає, що тіло садили на загострену дерев’яну палю, зазвичай це робили через анальний отвір або геніталії, так, що ця паля іноді виходила крізь рот, а іноді й крізь маківку.

Я на мить відволіклася від цих слів, намагалася на них не дивитися, потім кілька хвилин я намагалася забути їх, закривши книгу.

Я взяла записну книжку, надягла пальто й зібралася йти додому. Того дня мене переслідував не лиховісний образ Дракули або опис проколювання, мені не давав спокою той факт, що всі ці жахливі речі, вочевидь, насправді відбувались. Мені здавалося, що варто прислухатися, як я почую крики всіх тих юнаків або «великої родини», коли вони вмирали разом. Батько, приділяючи величезну увагу моїй освіті в історії, забув сказати мені про те, що всі моторошні моменти відбувалися насправді Зараз, через кілька десятків років, я розумію, чому він не говорив мені. Тільки сама історія може переконати тебе в такій правді. І коли ти побачиш цю істину, насправді побачиш, то вже не зможеш дивитися в інший бік.

Коли ввечері того дня я прийшла додому, я відчула в собі неймовірну силу й вирішила відверто поговорити з батьком. Він читав у бібліотеці, а місіс Клей гриміла посудом на кухні. Я пішла в бібліотеку, зачинила за собою двері й стала напроти його стільця. Батько тримав у руках один зі своїх улюблених томів Генрі Джеймса — це свідчило про його сумний стан. Я стояла мовчки доти, доки він не підвів голову й не поглянув на мене.

— Привіт, — він посміхнувся і став шукати закладку в книгу. — Домашня з алгебри? — погляд його вже став стривоженим.

— Я хочу, щоб ти закінчив історію, — сказала я.

Батько сидів мовчки й тільки постукував пальцями по кріслу.

— Чому ти не хочеш нічого більше мені розповідати? — тоді я вперше відчула, що являю собою загрозу для батька.

Він подивився на книгу, яку щойно закрив. Я знала, що була жорстокою до нього, хоч і не могла зрозуміти, у чому саме полягає ця жорстокість, але, почавши цю кляту справу, я мусила її закінчити.

— Ти нічого мені не розповідаєш! — повторила я.

Нарешті він подивився на мене, в його обличчі був незрозумілий для мене смуток, батько примружився від світла лампи.

— Ні, це не так.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — вигукнула я, хоча відчула, що така заява більше личить дитині. Мені не хотілося говорити йому те, що я знала, навіть якщо він запитуватиме.

Він склав руки під підборіддям.

— Я знаю, — сказав він. — Саме тому, що ти це знаєш, мені доведеться розповісти тобі все.

Я здивувалася й уважно подивилась на нього.

— Тоді просто розкажи мені, — відповіла я грубо.

Він знову опустив очі.

— Я розповім тобі, але не все одразу, — випалив він раптово. — Я не можу пережити все це за один раз! Май терпіння.

Коли він подивився на мене, у його погляді було благання, а не звинувачення. Я підійшла до нього й поклала руку на його схилену голову.

Березень у Тоскані, імовірно, буде холодним і вітряним, але батько сказав, що ми вирушимо туди в подорож після бесіди, що триватиме чотири дні. Я вже знала, що «бесідою» він називає свої справи в Мілані. Цього разу мені не довелося просити його, щоб він взяв мене із собою.

— Флоренція чудова, особливо після закінчення сезону, — сказав він одного ранку, коли ми їхали на південь від Мілана. — Мені б хотілося, щоб ти побачила її в такий час. Але спочатку тобі треба буде трохи дізнатися про історію цього міста й твори мистецтва, щоб насправді оцінити це місце. Але найцікавіші — сільські пейзажі Тоскани. Там очі як відпочивають, так і захоплюються. От побачиш.

Я хитнула головою, сідаючи на пасажирське місце взятого напрокат «фіата». У мого батька була заразлива любов до волі: мені подобалося, як він розстібав верхній ґудзик сорочки й знімав краватку, коли ми вирушали в нове місце. У руках батька машина стугоніла, проїжджаючи гладкою північною автострадою.

— Я вже кілька років обіцяв Массімо й Джулії, що ми приїдемо. Вони б ніколи не простили мені, якби довідалися, що я був так близько й не заїхав до них. — Він відхилився назад і витягнув ноги. — Вони трохи дивні люди, ексцентричні, це слово більше підходить, але вони дуже добрі. Ти зі мною?

— Звичайно, я ж сказала, що так, — підтвердила я й визирнула у вікно.

Мені більше хотілося побути з батьком наодинці, а не відвідувати незнайомців, у присутності яких поверталася моя наївна скромність, але, здавалося, батькові дуже хотілось побачитися зі старими друзями. Як би там не було, все одно буде цікаво, проте тремтіння «фіата» заколисувало, поїздка на потязі дуже виснажила мене. Немов прокляття спустилося на мене того ранку — запізнілі виділення крові, через які непокоївся мій лікар, а місіс Клей поклала в рюкзак спеціальні прокладки. Коли я вперше побачила це в туалеті потяга, від подиву в очах з’явилися сльози, ніби хтось поранив мене, пляма на моїх ніжних бавовняних трусиках була схожа на тріумф убивці. Я нічого не сказала батькові Річкові долини та села на пагорбах то з’являлися, то зникали за вікном машини. Я була сонною і за ленчем у містечку, де було повнісінько кав’ярень і темних барів, а вуличні коти ніжились на осонні біля дверей.