— Добрий день, товариші, — привітно сказав він. — То й що там, які книги ви знайшли?

Коли професор Йожеф нахилився над нашим столом із дружнім питанням, якусь мить я не знав, що відповісти. Мені треба було поговорити з Г’ю Джеймсом, і якнайшвидше, наодинці, а не в такій юрбі і, звичайно ж, не в присутності цієї людині, про яку Хелен попереджала мене (цікаво, чому?) і яка зараз дихала мені в щоку. Нарешті я невпевнено промовив:

— Ми говорили про любов до давніх книг, — сказав я, — будь-якому вченому це цікаво, чи не так?

На той час Хелен уже була біля нас і дивилася на мене з тривогою та схваленням. Я підвівся й відсунув стілець для неї. Напевно, мені вдалося не тільки збрехати Гежі Йожефу, але й передати Хелен своє хвилювання, тому що вона пильно дивилася то на мене, то на Г’ю. Гежа доброзичливо дивився на всіх нас, але мені здалося, що я побачив, як він трохи примружив свої гарні очі Я подумав, що варвари так само нишком мружились на західне сонце крізь щілини своїх шкіряних каптурів. Я намагався більше не дивитися на нього.

Ми б так цілий день могли лукавити, уникаючи поглядів один одного, якби раптово не з’явився професор Шандор.

— Дуже добре, — просурмив він. — Бачу, вам подобається наш ленч. Ви закінчили? А зараз, будь ласка, ходімо зі мною, і ми підготуємось до початку вашої доповіді.

Я здригнувся — на кілька хвилин я навіть забув про ті тортури, що очікували на мене, але слухняно підвівся. Гежа шанобливо схилився перед професором Шандором (може, занадто шанобливо?). Я скористався нагодою і подивився на Хелен. Багатозначно розширивши очі, я показав на Г’ю Джеймса, який також підвівся назустріч Хелен і зараз мовчки стояв біля стола. Вона насупилася, нічого не розуміючи, але професор Шандор, на мою велику радість, поплескав Гежу по плечі й відвів його. По широкій спині молодого угорця я зрозумів, що він роздратований, а може, мені передалася підозрілість Хелен щодо нього. У будь-якому разі це дало нам вільну хвилину.

— У Г’ю є книга, — прошепотів я, безсоромно видаючи таємницю англійця.

Хелен уп’ялася поглядом в мене, нічого не розуміючи.

— У Г’ю?

Я кивнув у бік нашого співрозмовника, і він пильно подивився на нас. Потім у Хелен відпала щелепа. Г’ю у відповідь здивовано подивився на неї.

— Вона теж?..

— Ні, — прошепотів я, — вона допомагає мені. Це міс Хелен Россі, етнограф.

Г’ю привітно потис їй руку, усе ще дивлячись на неї. Проте професор Шандор повернувся і стояв, очікуючи нас, і нам більше нічого не залишалося, як піти за ним. Хелен і Г’ю так близько ішли біля мене, що ми стали схожі на отару овець.

Лекційний зал уже почав заповнюватися, я сів у першому ряду, витяг із портфеля свої папери рукою, яка не дуже й тремтіла. Професор Шандор і його помічник знову боролися з мікрофоном, і я раптом подумав про те, що аудиторія може не почути мене, у такому разі мені немає про що й хвилюватися. Однак невдовзі обладнання запрацювало, і добрий професор уже називав мене, жваво нахиляючи голову над якимись паперами. Він знову перелічив мої заслуги, описав престижність мого університету в Сполучених Штатах, привітав конференцію з тим, що їм випала унікальна нагода послухати мене, цього разу він усе говорив англійською (можливо, для мене). Раптом я зрозумів, що в мене немає перекладача, який перекладав би мою липову доповідь німецькою, і ця думка додала мені впевненості, коли я зійшов на кафедру.

— Добрий вечір, колеги, друзі, історики, — почав я, а потім, усвідомивши, що це звучало занадто помпезно, опустив свої записи. — Дякую вам за надану мені честь виступати сьогодні перед вами. Я хотів би поговорити з вами про період вторгнення оттоманських військ у Трансільванію й Валахію — дві держави, котрі, як вам добре відомо, перебувають на території сучасної Румунії. — Замислені обличчя дивились на мене, і мені стало цікаво, чи створив я в аудиторії якесь напруження. Трансільванія для угорських істориків, як і для інших угорців, була болісною темою. — Як вам відомо, Оттоманська імперія володарювала на території Східної Європи понад п’ятсот років, управляючи нею з безпечної бази, теж завойованої 1453 року, — з Константинополя. Турецька армія вчинила вдалі набіги на десятки країн, але деякі області більш чи менш успішно опиралися, зокрема й райони Східної Європи, де природа допомагала народові боротися проти загарбників. Однією з таких областей була Трансільванія.

Я продовжував у такому дусі, почасти говорив із пам’яті, іноді читав записи, раз у раз відчуваючи паніку. Я не дуже добре знав матеріал, хоча лекції Хелен чітко відкарбувалися в моїй пам’яті. Після вступу я коротко описав торговельні маршрути оттоманів у цих областях, а потім згадав різних володарів і знатних осіб, які робили спроби скинути владу оттоманів. Серед них я назвав Влада Дракулу, якомога поверхово, оскільки ми з Хелен домовилися, що не можна нічого не сказати про нього під час виступу, адже це може видатися підозрілим будь-якому історикові, який знав про важливу роль Влада як винищувача оттоманських армій. Але, схоже, я не очікував, чим обернеться його ім’я, вимовлене вголос перед юрбою незнайомців. Почавши описувати, як він посадив на палю двадцять тисяч турецьких солдатів, я занадто різко махнув рукою й перекинув склянку з водою.

— О, вибачте! — вигукнув я, з нещасним виглядом озираючи співчутливі обличчя — всі, окрім двох. Хелен була блідою й напруженою, Гежа Йожеф нахилився вперед, на його обличчі не було посмішки, наче моя балаканина була дуже цікава йому. Студент у блакитній сорочці й професор Шандор водночас кинулися мене рятувати своїми серветками, і за мить я міг продовжити, що й зробив з усією мужністю, яка в мене залишилася. Я відзначив, що хоча турки й скорили Влада Дракулу та інших його товаришів (я подумав, що мені треба було вставити кудись це слово) — опір тривав з покоління в покоління, поки ланцюг національно-визвольних повстань не скинув імперію. Саме за допомогою такого роду повстань, у результаті яких із кожною атакою відвойовувалася земля, велику оттоманську машину було зупинено.

Я збирався закінчити більш красномовно, але така кінцівка теж, схоже, задовольнила аудиторію, і пролунали бурхливі оплески. Я сам здивувався, коли закінчив. Нічого жахливого не сталося. Хелен відхилилася назад, вона явно була задоволена, а професор Шандор підійшов, посміхаючись, і потис мені руку. Оглядаючи аудиторію, я побачив у задніх рядах Єву, вона аплодувала, широко посміхаючись своєю чарівною посмішкою. Проте чогось не вистачало в аудиторії, і я за мить зрозумів, що зник Гежа. Я не помітив, як він пішов, але, напевно, кінцівка моєї доповіді була занадто нудною для нього.

Як тільки я закінчив, усі підвелися й загомоніли змішаними мовами. Три або чотири угорські історики підійшли до мене, потисли руку й привітали. Професор Шандор весь сяяв.

— Чудово! — вигукнув він. — Мені дуже приємно, що в Америці так добре розуміють історію нашої Трансільванії.

Я подумав про те, що б він сказав, довідавшись, що інформацію для моєї доповіді я дістав від однієї з його колег за столиком ресторану в Стамбулі.

Єва теж підійшла й простягнула мені руку. Я не був упевнений у тому, що мені зробити, поцілувати її чи потиснути. Але все-таки зупинився на останньому. Сьогодні вона була вищою й виглядала більш урочисто серед чоловіків у потертих костюмах. На ній була темно-зелена сукня й важкі золоті сережки, її кучеряве волосся під зеленим капелюшком за ніч змінило яскраво-червоний колір на чорний.

Хелен теж підійшла поговорити з тіткою, і я помітив, як офіційно вони спілкувалися на цих зборах: було важко повірити в те, що вчора ввечері Хелен бігла в її обійми. Хелен переклала для мене вітання тітки.

— Дуже гарна праця, юначе. По обличчях присутніх я зрозуміла, що ви спромоглися нікого не скривдити, тому, напевно, ви не так багато й говорили. Але ви стояли на кафедрі й дивилися в обличчя аудиторії. Ви Далеко підете, — тітка Єва зм’якшила ці зауваження своєю сліпучою посмішкою. — Зараз мені треба їхати додому, є справи, але завтра ми побачимося за вечерею. Можемо зустрітись у вашому готелі.