Ми не пішли через вхідні двері, звідки нас могли побачити з дороги, а натомість обійшли церкву ззаду. Там було маленьке віконце, прикрите зсередини пурпурними шторами.

— Так ми потрапимо у вівтар, — сказала Хелен.

Дерев’яна рама була замкнена тільки на засувку, а не прикручена, і, трохи попоравшись, ми відчинили вікно й пробралися між шторами, акуратно закриваючи все за собою. Усередині я зрозумів, що Хелен мала рацію: ми були за іконостасом.

— Жінкам сюди не можна входити, — тихо сказала вона, одночасно оглядаючи все навколо з науковим інтересом.

У кімнаті за іконостасом стояв високий вівтар, прикрашений гарною тканиною й свічками. Поруч, на мідних підставках, лежали дві старовинні книги, а на гачках уздовж стіни висіло чудове вбрання, яке ми бачили сьогодні на священику. Було до жаху тихо та спокійно. Я знайшов святі ворота, крізь які священик виходить до своїх парафіян, і ми з Хелен винувато ввійшли в темну церкву. Вона була погано освітлена через маленьке вікно, всі свічки були погашені, можливо, щоб запобігти пожежі Якийсь час знадобився на те, щоб знайти сірники на полиці. Я вибрав для кожного з нас по свічці й запалив їх. Потім ми почали з великою обережністю спускатися сходами.

— Мені це не подобається, — почув я, як Хелен шепоче за моєю спиною, але я знав, що вона не зупиниться ні за яких умов. — Скільки, як ти гадаєш, мине часу, поки Ранов почне шукати нас?

Склеп був найтемнішим місцем, у якому я будь-коли бував, усі свічки були погашені, і я зрадів тим двом плямам світла, які ми несли. Я запалив своєю свічкою погашені свічки. Вони запалали, освітлюючи мідно-золотавий блиск на раці. Руки почали дуже тремтіти, але я зміг витягти з кишені піджака маленький кинджал у футлярі, подарований Тургутом — я зберігав його відтоді, як виїхав із Софії. Я поклав його на підлогу поруч із ракою, і ми з Хелен обережно відсунули обидві ікони — я відвів очі від дракона й святого Георгія. Ми поставили їх біля стіни, прибрали важку парчу, і Хелен склала її збоку. Весь цей час я кожною клітиною свого тіла прислухався до будь-якого звуку нагорі, у церкві, через що тиша почала свистіти в мене у вухах. Раптом Хелен схопила мене за рукав, ми прислухалися разом, але нічого не ворухнулося.

Тремтячи, ми дивилися на раку. Верх був прикрашений красивим барельєфом: довговолосий святий, який підвів руку, благословляючи нас. Це, мабуть, був той мученик, чиї кістки ми могли знайти усередині. Я спіймав себе на думці, що насправді сподіваюся знайти там кілька святих кісток, і потім усе скінчиться. І далі буде порожнеча — ні Россі, ніякої помсти. Кришка труни, здавалося, була прибита цвяхами або прикручена болтами, і я ніяк не міг її відкрити. Коли ми трохи розхитали її, усередині щось зрушилося, здавалось, сухо вдарилось об стінки. Насправді усередині було щось дуже маленьке, хіба що дитяче тіло або частини тіла, але воно було дуже важким. На якусь мить я з жахом подумав, що там тільки голова Влада Дракули, хоча в такому разі все одно залишиться багато чого незрозумілим. Чоло в мене взялося потом, і я подумав, чи не піти нагору по якийсь інструмент, хоча й не сподівався знайти там що-небудь.

— Давай спробуємо поставити це на підлогу, — сказав я крізь зуби. Разом ми якось переставили раку вниз, — тут я краще розгляну гаки й засуви: може, мені вдасться добре смикнути й відкрити.

Я вже збирався зробити це, як раптом Хелен тихенько зойкнула:

— Поле, поглянь!

Квапливо обернувшись, я побачив, що запилений мармур, на якому стояла рака, був не суцільним блоком, верхня плита з’їхала трохи, коли ми намагалися зрушити труну. Мабуть, я не дихав тієї миті, коли разом, без слів, нам вдалося зсунути ту мармурову плиту. Вона була не товстою, але важила десь тонну, ми важко дихали, коли притулили її до стіни. Унизу лежала друга, довга кам’яна плита, з такого ж каменю, як підлога й стіни, плита завдовжки з людський зріст. На поверхні був дуже грубий портрет, вирізаний на твердій поверхні — це було не обличчя святого, а обличчя звичайної людини, суворої людини, з мигдалеподібними очима, довгим носом і вусами, жорстоке обличчя під трикутним капелюхом, що мало самовдоволений вигляд навіть із такими грубими обрисами.

Хелен відсахнулася, і при світлі свічок я побачив, що навіть губи в неї побіліли, а я поборов бажання взяти її за руку й вибігти з нею нагору.

— Хелен, — тихо почав я, але більше не міг нічого сказати.

Я підняв кинджал, а Хелен дістала щось із-під свого жакета — я не побачив звідки саме — маленький пістолет і поклала його на відстані витягнутої руки біля стіни. Потім ми потягнулися до краю могильної плити й підняли її. Камінь легко ковзнув убік, наполовину відкривши могилу: дивна будова. Ми обоє помітно тремтіли, і камінь ледве не вислизнув у нас із рук. Зсунувши його, ми подивилися всередину і побачили тіло, щільно заплющені очі, жовту шкіру, неприродно червоні губи і… почули беззвучний подих. Це був професор Россі.

Як би мені хотілося сказати, що я повівся хоробро або зробив щось потрібне, коли схопив Хелен у свої обійми, боячись, що вона зомліє. Але я нічого такого не зробив. Немає нічого гіршого, як побачити улюблене обличчя, позначене смертю, або фізичним розкладанням, або жахливою хворобою. Ніякого монстра не можна порівняти з таким обличчям — нестерпно близьким.

— О Россі… — сказав я, і сльози потекли по щоках так несподівано, що я навіть не відчув, як вони підступили.

Хелен зробила крок уперед і подивилась на нього. Тепер я помітив, що він був у тому одязі, який я бачив на ньому тієї ночі, коли розмовляв із ним, приблизно місяць тому, одяг був брудний і порваний, наче він потрапив в аварію. Краватки не було. Патьоки крові виднілися з одного боку на його шиї, вони забарвили комір у пурпуровий колір. Рот був вологим через слабкий подих, і якщо не вважати те, як здіймалися й опускалися його груди, він здавався нерухомим. Хелен простягла руку.

— Не займай! — сказав я різко, і це тільки збільшило мій страх.

Але Хелен, здавалося, була в такому самому трансі, що за мить вона із тремтячими губами вже гладила своїми пальцями його щоку. Я не знаю, чи гірше було те, що він розплющив очі, але він зробив це. Вони все ще були яскраво-блакитними, навіть у тьмяному світлі свічок, але білки були червоними, а повіки набрякли. Ці очі були до жаху живими й здивованими, він дивився навсібіч, намагаючись зрозуміти наші обличчя, але тіло все ще залишалося нерухомим. Потім його погляд зупинився на Хелен, що схилилася над ним, блакить його очей прояснилася з неймовірною силою, наче вони хотіли увібрати всю її в себе.

— О любове моя, — сказав він ніжно.

Його губи потріскалися й розпухли, але голос був тим голосом, що я любив, — цей хрипкий акцент.

— Ні, не я… моя мати… — сказала Хелен ледь чутно. Вона поклала руку на щоку Россі. — Тату, я Хелен… Олена. Я твоя дочка.

Тоді він підвів одну руку, слабко, ніби не міг нею керувати, і взяв її за руку. Його руки були в синцях, нігті виросли й пожовкли. Я хотів сказати йому, що ми врятуємо його, витягнемо звідси за мить, що ми повертаємося додому, але я вже знав, як сильно він поранений.

— Россі, — сказав я, нахиляючись нижче. — Це Пол. Я тут.

Він здивовано дивився то на мене, то на Хелен, потім заплющив очі й зітхнув, і цей подих пройшов через усе його набрякле тіло.

— О Поле, — сказав він. — Ти прийшов по мене. Тобі не треба було цього робити.

Він знову подивився на Хелен, його очі знову затуманилися, здавалось, він хотів сказати щось ще.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів він.

Я порився у внутрішній кишені піджака й дістав звідти перстень, який дала мені мати Хелен. Я підніс його близько до очей Россі, але не настільки близько, щоб він розгледів його. Тоді він відпустив руку Хелен і незграбно доторкнувся до поверхні персня.

— Для тебе… — сказав він Хелен.

Вона взяла його й наділа на палець.

— Моя мати, — сказала Хелен, тепер вона не могла втримати тремтіння губ. — Ти пам’ятаєш? Ти зустрів її в Румунії.