— Хелен, — сказав я, не торкаючись її руки. — Я не хотів говорити, але не міг зупинитися. — Я хочу тебе запитати про щось.
Вона кивнула, очима й думками все ще занурена у храм під нами.
— Хелен, ти вийдеш за мене?
Вона повільно повернулася до мене, і я не міг зрозуміти, що бачу на її обличчі: подив, глузування чи радість.
— Поле, — суворо сказала вона. — Як давно ми знайомі?
— Двадцять три дні, — затнувся я, зрозумівши раптом, що не подумав про те, що мені робити, коли вона відмовить. Але вже було занадто пізно забирати свої слова, відкладаючи розмову на інший час. А якщо вона скаже «ні», я не буду кидатися з гори, не завершивши своїх пошуків Россі, хоча, можливо, у мене з’явиться така думка.
— Ти думаєш, що знаєш мене?
— Зовсім ні, — щиро відповів я.
— Гадаєш, я тебе знаю?
— Не певен.
— Ми так мало знаємо одне одного. Ми зовсім із різних світів. — Цього разу вона посміхнулася, немов бажаючи пом’якшити жорстокість своїх слів. — До того ж я завжди вважала, що ніколи не вийду заміж. Я не з тих жінок, які виходять заміж. А як щодо цього? — вона доторкнулася до шарфа на шиї. — Ти одружишся з жінкою, позначеною пеклом?
— Я буду захищати тебе від будь-якого зла, що насмілиться наблизитися до тебе хоч на крок.
— Хіба це не буде тягар? І як ми зможемо мати дітей, — вона прямо й твердо дивилася на мене, — знаючи, що вони можуть бути опоганені?
Мені було важко говорити, горло пекло.
— Виходить, твоя відповідь — «ні», чи мені варто запитати тебе іншим разом?
Її рука (я не міг собі уявити, як я житиму без цієї руки, без цих нігтів квадратної форми й м’якої шкіри) потягнулася до мене, і я подумав про те, що в мене немає обручки, щоб надіти їй на палець.
Хелен серйозно подивилася на мене.
— Моя відповідь: звісно, я вийду за тебе.
Після тижнів марних пошуків іншої людини, яку я дуже любив, я був настільки вражений легкістю такого результату, що мені було важко говорити й навіть поцілувати її. Ми мовчки сиділи поруч, дивлячись униз на червону, золоту і сіру масу величезного монастиря.
Розділ 63
Барлі стояв поруч зі мною в готельному номері мого батька, оглядаючи безладдя, і він раніше за мене помітив те, що я пропустила — папери й книги на ліжку. Ми знайшли потерту книгу Брема Стокера «Дракула», нову історію середньовічних єресей на півдні Франції й дуже старий том європейських легенд про вампірів.
Серед цих книг лежали папери, зокрема й записи, зроблені рукою батька, і посеред усього цього лежали поштівки, написані зовсім не відомою мені рукою, гарним темним чорнилом, акуратним дрібним почерком. Ми з Барлі одночасно (я знову була дуже рада, що була не сама) почали з перегляду паперів, і насамперед мене зацікавили ці поштівки. На них були марки з різних країн: Португалії, Франції, Італії, Монако, Фінляндії, Австрії Марки були без поштового штампа. Іноді лист, розпочатий на одній листівці, переходив на наступну, чотири-п’ять поспіль; усі акуратно пронумеровані. Більшість — разючого змісту, усі підписані «Хелен Россі». І всі вони були адресовані мені.
Барлі, дивлячись через моє плече, перейнявся моїм подивом, і ми разом сіли на ліжко. Перша листівка була з Рима — чорно-біла фотографія схожих на скелети залишків Форуму.
Травень 1962 року
Моя люба доню!
Якими словами мені почати лист до тебе, до моєї крові й плоті, до моєї дитини, яку я не бачила вже понад п’ять років? Нам треба було б говорити весь цей час мовою тихих звуків, поцілунків, поглядів і посмішок. Мені так важко думати про це, згадувати все те, що я втратила і що мушу припинити писати сьогодні, коли я тільки-но почала.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Друга листівка була кольорова, але вже почала вицвітати: на ній були квіти у вазах: «Jardins de Boboli», Сади Боболі… Боболі.
Травень 1962 року
Моя люба донечко!
Я відкрию тобі секрет: я ненавиджу цю англійську. Англійська — це граматичні вправи або хрестоматія з літератури. Серцем я відчуваю, що змогла б краще говорити з тобою моєю рідною мовою — угорською, або навіть мовою, що квітне всередині моєї угорської — румунською. Румунська — це мова того диявола, якого я шукаю, але навіть він не зіпсував цю мову для мене. Якби ти сиділа на моїх колінах сьогодні вранці, дивлячись на ці сади, я дала б тобі перший урок «Ма нумеск…». А потім ми б шепотіли твоє ім'я знову й знову ніжною мовою, що й для тебе є рідною. Я б розповіла тобі, що румунська — це мова сміливих, добрих і сумних людей: чабанів, і селян, і твоєї бабусі, чиє життя він зруйнував на відстані. Я б розповіла тобі про все прекрасне, що вона розказувала мені: про зірки вночі над її селом та вогники над річкою. «Ма нумеск…». Розповісти тобі про це — нестерпне щастя для одного дня.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Ми з Барлі перезирнулися, і він ніжно обійняв мене.
Розділ 64
Ми знайшли Стойчева в збудженому стані за столом у бібліотеці. Ранов сидів навпроти нього, тарабанячи пальцями по столу й раз у раз зиркаючи на документ, який старий учений відкладав убік. Він був надзвичайно роздратованим: мабуть, Стойчев не відповідав на його питання. Коли ми ввійшли, професор нетерпляче підвів голову:
— Гадаю, що знайшов, — сказав він пошепки.
Хелен сіла поруч із ним, а я нахилився над манускриптами, які він вивчав. Вони були схожі на листи брата Кирила формою й манерою — написані дрібним акуратним почерком на старому пергаменті, що обтріпався по краях.
Я впізнав слов’янські літери. Поруч із ними він розклав наші карти. Мені стало важко дихати: я сподівався, що він скаже нам щось важливе. Раптом мені спало на думку: можливо, могила була навіть тут, у Рілі. Може, Стойчев наполягав, щоб ми приїхали сюди, тому що підозрював усе це? Проте я був здивований, і мені стало ніяково через те, що він збирався оголосити про своє відкриття в присутності Ранова.
Стойчев озирнувся навколо, подивився на Ранова, потер зморщене чоло й тихо сказав:
— Я впевнений у тому, що могила не в Болгарії.
Я відчув, як кров відливає з моєї голови.
— Що?
Хелен пильно дивилася на Стойчева, а Ранов відвернувся від нас, постукуючи пальцями по столі, ніби він майже не слухав нас.
— Мені дуже жаль розчаровувати вас, друзі мої, але мені стало зрозуміло з рукопису, який я не перечитував уже багато років, що група прочан вирушила назад у Валахію з монастиря Светі Георгі 1478 року. Цей манускрипт — це документ митниці, згідно з яким їм дозволяється повернути християнські мощі у Валахію. Вибачте. Можливо, вам колись пощастить поїхати туди, щоб далі вивчити це питання. Якщо ви хочете продовжувати дослідження з маршрутів прочан у Болгарії, я буду радий допомогти вам.
Я втупився в нього й не міг вимовити жодного слова. Після всього ми просто не могли потрапити в Румунію. Було просто дивом, що нам удалося заїхати сюди!
— Я б порадив вам отримати дозвіл, щоб подивитися інші монастирі й маршрути, на яких вони знаходяться, особливо монастир у Бачково. Це чудовий витвір нашої болгарсько-візантійської культури, будинки там набагато давніші, ніж тут, у Рілі. До того ж там також є дуже давні манускрипти, які ченці приносили в монастир як подарунки. Для вас це було б цікаво, і ви могли б зібрати матеріал для своїх статей.
На мій подив, Хелен, здавалося, цілком погодилася з цим планом.
— Це можна організувати, містере Ранов? — запитала вона. — І щоб професор Стойчев теж зміг з нами поїхати?
— О, боюся, мені треба повертатися додому, — сказав Стойчев із жалем, — у мене багато роботи. Мені б хотілося допомогти вам у Бачково, але я можу дати вам рекомендаційний лист настоятелеві. Містер Ранов може бути вашим перекладачем, а настоятель зможе допомогти розібрати потрібні вам манускрипти. Він чудово знає історію монастиря.
— Дуже добре, — Ранов зрадів, почувши, що Стойчева не буде з нами.
