Після цієї події ми, налякані й сумні, вирушили далі, але їхати було не так далеко, і ми без пригод дісталися до монастиря Светі Георгі. Там ченці, хоч вони були старі і їх було мало, привітали нас і сказали, що справді скарб, який ми шукали, до них принесли двоє прочан кілька місяців тому, і все було гаразд. Ми не хотіли поки повертатися в Дакію через усі ті небезпеки й вирішили влаштуватися в монастирі. Мощі, які ми привезли туди, були таємно поховані в раку у Светі Георгі, а слава монастиря серед християн привела до його воріт багатьох прочан, які молилися там і зберігали мовчання. Якийсь час ми жили мирно, і завдяки нашій праці монастир розрісся. Але незабаром у селах поблизу почалася чума, хоча поки що вона не вразила монастир. Пізніше я дізнався, що це була не чума, а… (У цьому місці рукопис обривався.)

Коли Стойчев закінчив, ми з Хелен кілька хвилин не могли вимовити ані слова. Стойчев і сам раз у раз кивав головою, прикладаючи руку до обличчя, наче бажаючи прокинутись. Нарешті Хелен заговорила:

— Це та сама подорож — напевно та сама!

Стойчев повернувся до неї:

— Я вірю, що так воно і є. Без сумніву, ченці брата Кирила перевозили тіло Влада Тепеса.

— Це означає, що, не враховуючи тих двох, кого вбили оттомани, вони благополучно дійшли до болгарського монастиря Светі Георгі — де це?

То було питання, яке найбільше хотів поставити я — серед усіх цих загадок ця здавалася найважливішою. Стойчев торкнувся лоба.

— Якби я тільки знав, — пробурмотів він. — Ніхто не знає. Немає поблизу Бачково такого монастиря, що називався б Светі Георгі, і немає жодного доказу того, що там такий існував. Светі Георгі — один із декількох середньовічних монастирів у Болгарії, про які нам відомо, що вони існували, але зникли за часів оттоманського гніту. Можливо, його спалили, а камені розкидали або використали для спорудження інших будівель, — він сумно подивився на нас. — В оттоманів були причини ненавидіти цей монастир або боятися його, можливо, саме вони його повністю зруйнували. Звичайно ж, вони не дозволили відбудувати його, як у випадку з Рільським монастирем. Якось я дуже цікавився пошуками його місцезнаходження… — він замовк на мить. — Після смерті мого друга Ангелова я намагався продовжити його дослідження. Я поїхав у Бачковський монастир, говорив із ченцями й з багатьма місцевими жителями, але ніхто не чув про монастир Светі Георгі. Я не знайшов його і на жодній зі старих карт, які вивчав. Мені спадало на думку, що, можливо, Стефан дав Захарію неправильну назву. Я думав, що серед людей збереглася хоча б легенда, зрештою, якщо там поховані мощі такої важливої історичної особи, як Влад Дракула. Перед війною я хотів поїхати на Снагов, щоб спромогтися про щось дізнатися там…

— І тоді б ви могли зустрітися з Россі або, принаймні, з археологом Георгеску! — вигукнув я.

— Можливо, — він якось дивно посміхнувся. — Якби ми з Россі зустрілися там, ми змогли б поділитися знаннями до того, поки не стало занадто пізно.

Я не зовсім зрозумів, що він мав на увазі: перш ніж у Болгарії почалася революція? перш ніж він став вигнанцем? Я не хотів запитувати. Але за мить він сам пояснив:

— Розумієте, я досить різко зупинив своє дослідження. Того дня, коли я повернувся з Бачково, переповнений планами поїхати в Румунію, я застав у свій софійській квартирі жахливу сцену.

Він замовк і заплющив очі.

— Я намагаюся не згадувати про той день. Мені треба пояснити вам спочатку, що в мене була маленька квартира біля Римської стіни в Софії — це дуже давній район, мені він подобався через дух історії навколо. Я вийшов, щоб купити продукти, і залишив свої документи й книги про Бачково та інші монастирі розкритими на моєму столі.

Коли я повернувся, то побачив, що хтось перерив усі мої речі: скинув книги з полиць, обшукав мою шафу. На столі, на моїх паперах був тонкий слід крові. Ви знаєте, як від чорнила, плями на сторінці… — він замовк і уважно подивився на нас. — Посеред стола лежала книга, якої я ніколи не бачив…

Він раптово підвівся, пройшов в одну з кімнат, і ми почули, як він ходить там, пересуваючи книги. Мені треба було б підвестися й допомогти йому, але я сидів і безпорадно дивився на Хелен, яка, здавалося, теж завмерла.

За кілька хвилин Стойчев повернувся з великою книгою в руках. Вона була в потертій шкіряній обкладинці. Він поклав її перед нами, і ми мовчки спостерігали, як він неохоче розкрив її своїми старими руками й показав, не сказавши ні слова, багато порожніх сторінок і малюнок у центрі. Дракон здавався меншим, оскільки на великих сторінках книги було багато вільного місця навколо малюнка, але це, без сумніву, була та сама гравюра, із плямою внизу, яку я помітив у книзі Г’ю Джеймса. Але тут була ще одна пляма на пожовклому папері біля лапи дракона. Стойчев показав її, проте, здавалося, його сповнили емоції — відраза, страх, бо він раптом забув, що розмовляє з нами англійською.

— Крее, — сказав він. — Кров.

Я нахилився нижче. Коричнева пляма була відбитком пальця, це було чудово видно.

— Господи, — я згадав свого бідолашного кота й друга Россі, Хеджеса. — Чи було в цій кімнаті щось або хтось іще? Що ви зробили, коли побачили це?

— У кімнаті нікого не було, — тихо сказав він. — Двері були замкнені. Коли я повернувся і побачив цю жахливу сцену, то зателефонував у поліцію, вони оглянули все, нарешті (як ви кажете) зробили аналіз крові і легко виявили, чия це кров.

— Чия? — Хелен нахилилася до нього.

Стойчев ще більше понизив голос, так, що мені теж довелося нахилитися, аби почути його слова. Піт застиг на його зморщеному обличчі.

— Моя, — сказав він.

— Але…

— Ні, звісно, ні, я не був там. Але поліція вирішила, що я сам підготував цю сцену. Єдине, що в них не збігалося, — це відбиток пальця. Вони сказали, що ніколи не бачили такого відбитка людського пальця: на ньому було занадто мало ліній. Вони віддали мені книги й папери і змусили заплатити гроші за такі жарти із законом. Я ледве не втратив своє місце викладача.

— І ви припинили свої дослідження? — здогадався я.

Стойчев збентежено знизав плечима.

— Це єдиний проект, який я не закінчив. Але навіть тоді я продовжив би, якби не це, — він повільно перегорнув другу сторінку книги. — Це, — повторив він, і там, на сторінці, ми побачили єдине слово, написане гарним, архаїчним почерком, стародавнім, густим чорнилом.

На той час я знав уже досить букв кирилиці, щоб розгадати цю загадку, хоча перша буква збила мене на мить з пантелику. Хелен прочитала пошепки:

— «СТОЙЧЕВ». О, ви знайшли власне ім’я в ній. Який жах!

— Так, моє ім’я, явно видно, що почерк і чорнило середньовічні. Я завжди шкодував, що злякався цього дослідження, але я був дуже настрашений. Я подумав, що зі мною може щось трапитися, як те, що сталося з вашим батьком, мадам.

— У вас були підстави боятися, — сказав я старому вченому. — Але ми сподіваємось, що для професора Россі ще не все втрачено.

Стойчев випростався на стільці.

— Так, якщо ми знайдемо Светі Георгі. Спочатку нам треба поїхати в Ріль і подивитися на інші листи брата Кирила. Як я вже й говорив, я ніколи раніше не пов’язував їх із «Хронікою Захарія». У мене тут немає копій, а керівництво Рільського монастиря не дозволило опублікувати їх, хоча кілька істориків, включаючи мене, мають дозвіл. У Рілі є ще одна людина, з якою я хотів би вас познайомити. Але, можливо, і він не зможе допомогти.

У Стойчева був такий вигляд, ніби він хотів нам щось ще сказати, але тієї миті ми почули квапливі впевнені кроки по сходах. Професор спробував підвестися, а потім благально подивився на мене. Я схопив Книгу Дракона, зник з нею в сусідній кімнаті й сховав її якнайдалі, за коробки. Приєднався до Хелен і Стойчева я саме тоді, коли Ранов відчинив двері бібліотеки.

— Ага, — сказав він, — конференція істориків! Ви пропускаєте власне свято, професоре.

Він почав безцеремонно ритися в книгах і паперах на столі і нарешті вихопив старий журнал, з якого Стойчев читав нам частину «Хроніки Захарія».