У наш монастир від приніс у своїй торбі чудові рідкісні книги, які він збирав і з яких він черпав божественну наснагу, бо сам знав грецьку, латинську, слов’янську мови й, можливо, багато інших. Він розповів нам безліч історій і залишив свої книги в нашій бібліотеці, і вони прославили її, хоча багато хто з нас читав лише однією мовою (та й то не всі). Він віддав нам ці дарунки й сказав, що сам теж закінчив свої подорожі й тепер навічно залишиться в Зографу разом зі своїми книгами.

Лише я та ще дехто з братів помітили, що Стефан нічого не говорив про своє перебування у Валахії, крім того, що він був там послушником, а також не розповідав про болгарський монастир Светі Георгі до останньої хвилини свого життя. Він прийшов до нас уже хворий (страждав на болі у суглобах) і менш ніж через рік сказав нам, що сподівається незабаром схилитися перед престолом Спасителя, якщо його гріхи відпустить Той, хто прощає всіх, хто щиро розкаюється. Перед самою смертю він попросив сповідатися перед настоятелем, тому що зустрічався з таким злом, із яким він не може померти. А настоятель, уражений його сповіддю, попросив мене ще раз сповідати його й записати все, що він говорив, оскільки він, настоятель, хотів би потім надіслати цей лист у Константинополь. Усе це я зробив швидко, без помилок, сидячи поруч зі Стефаном біля його смертної постелі, слухаючи із серцем, сповненим жаху, історію, яку він терпляче викладав, після чого йому дали святе причастя і він помер у сні й був похований у нашому монастирі.

Я, Стефан, після кількох років мандрівок й особливо після зруйнування улюбленого святого міста Константинополя, пішов шукати спокою на північ від великої ріки, що розділяє землі булгарів і даків. Я йшов по рівнинах, потім по горах і нарешті вийшов до монастиря, що знаходиться на острові озера Снагова. Це одне з найзручніших для захисту місць. Там мене привітав добрий настоятель, і я сів поруч із ченцями, так само покірними й відданими молитві, як і багато з тих, кого я зустрічав під час своїх подорожей. Вони назвали мене братом і щедро поділилися їжею й питвом, я відчув спокій у їхній побожній тиші, якого не відчував уже багато місяців. Оскільки я важко працював і покірно виконував усі вказівки настоятеля, він незабаром дарував мені дозвіл залишитися серед них. Їхня церква була невелика, але напрочуд гарна, зі знаменитими дзвонами, чий дзенькіт лунав над водою.

Ця церква й монастир одержали величезну допомогу від володаря тих місць — Влада, сина Влада Дракули, якого двічі скидали з трону султан та інші вороги. Він також був у полоні в Матьяша Корвінуса, короля мадярів. Цей князь Дракула був дуже сміливим, у відчайдушних битвах відвойовував у безбожників багато захоплених ними земель, прибуток від битв він віддавав монастирю, наказуючи молитися за нього, його родину та їх безпеку, що ми й робили. Багато ченців пошепки говорили про те, що він грішив з неймовірною жорстокістю, а також дозволив навернути себе в латинську віру, коли був у полоні в мадярського короля. Але настоятель не хотів чути про нього жодного поганого слова й не раз ховав самого Влада та його людей у вівтарі церкви, коли його хотіли вбити.

В останній рік свого життя Дракула прийшов у монастир, як робив це дуже часто й раніше. Я не бачив його тоді, тому що настоятель відіслав мене й ще кількох ченців у справах в іншу церкву. Повернувшись, я почув, що Дракула був у монастирі й залишив нові скарби. Один брат, який збирав провізію у селян і чув багато різних історій, прошепотів, що Дракула міг подарувати як мішок із відрізаними вухами й носами, так і мішок зі скарбами. Але коли настоятель почув про це, він дуже покарав базіку. Вийшло так, що я ніколи не бачив живим Влада Дракулу, але я бачив його мертвим, про що я зараз розповім.

Приблизно за чотири місяці поширилась чутка, що князь був оточений у битві й убитий невірними, знищивши перед цим своїм величезним мечем понад сорок ворогів. Коли він загинув, солдати султана відтяли його голову й забрали її, аби показати своєму володареві.

Усе це було відомо людям у таборі князя Дракули, і хоча багато хто й утік, почувши ці новини, знайшлися такі, що принесли жахливі вісті, а також і саме тіло в монастир у Снагові, після чого вони теж утекли. Настоятель заплакав, побачивши, як тіло піднімають із човна, й уголос молився Богові як за душу Влада Дракули, так і про захист, тому що невірні підійшли вже дуже близько. Він наказав залишити тіло в церкві.

Це було одне з найжахливіших видовищ, які я будь-коли бачив: безглаве тіло в червоному і пурпурному вбранні лежало серед палаючих свічок. Ми вартували тіло ще три дні й три ночі. Я сидів у першій варті, у церкві все було спокійно, якщо не зважати на покалічене тіло. У другій варті теж усе було спокійно — так сказали брати, які охороняли тіло цілу ніч. Але третьої ночі деякі стомлені брати задрімали, і сталося таке, що вселило жах у серця інших. Що це було, вони не могли потім точно сказати, бо кожен бачив щось окреме. Один чернець бачив, як звір стрибав від тіні біля вівтаря й над труною, але він не міг сказати, який це був звір, не міг і описати його. Інші бачили, як порив вітру або густий туман увірвався в церкву, загасив багато свічок, а брати заприсяглися святими, ангелами й особливо архангелами Михаїлом і Гавриїлом, що в темряві безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати. Брати зчинили великий галас, наповнюючи церкву жахом, уся громада прокинулася. Ці ченці, вибігаючи, описували свої видіння, завзято сперечаючись між собою.

Коли вийшов настоятель, я побачив при світлі смолоскипа, що він, слухаючи розповіді, сполотнів і багато разів хрестився. Він нагадав усім присутнім, що душа цього володаря в наших руках і ми повинні подбати про неї. Він завів нас у церкву, знову запалив свічки, і ми побачили, що тіло спокійно лежить, як і раніше, у труні. Настоятель наказав обшукати церкву, але в жодному куті не знайшли ні демона, ні тварини. Потім він наказав нам заспокоїтися і йти у свої келії, і коли настав час першої служби, ми проводили її, як звичайно, й усе було спокійно.

Але наступного вечора він скликав вісьмох ченців (мені випала честь бути серед них), і нам сказали, що ми зробимо вигляд, ніби поховаємо тіло в церкві, а насправді його слід негайно вивезти із цього місця. Він сказав, що лише одному з нас відкриє таємницю щодо того, куди й чому ми маємо відвезти тіло, а інших незнання захистить якомога довше. Настоятель так і вчинив: він обрав одного ченця, якого знав багато років, відкрив йому таємницю, а іншим (нам) наказав тільки слухатися його й не ставити жодних питань.

Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші — на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.

Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося найжахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом. Пізніше нам удалося забрати тіла й кінцівки наших друзів і поховати їх по-християнському в монастирі Бачково, ченці якого багато днів і ночей молилися за їхні віддані душі.