Він поглянув на неї, наче згадав щось, і посміхнувся, а потім сказав хрипким голосом:

— Так, — прошепотів він нарешті. — Я кохав її. Куди вона поїхала?

— Вона в безпеці, в Угорщині, — відповіла Хелен.

— А ти її дочка? — тепер у його голосі було чутно подив.

— Я твоя дочка.

На його очі повільно, ніби через силу, навернулися сльози і заповнили зморшки у кутиках очей. Вологі озерця блищали у світлі свічок.

— Будь ласка, подбай про неї, Поле… — слабким голосом попросив він.

— Ми одружимось, — сказав я йому. Я поклав руку йому на груди. Я відчував нелюдський подих, але затримав руку.

— Це… добре, — мовив він нарешті. — Її мама жива, здорова?

— Так, тату, — голос Хелен тремтів. — Вона в Угорщині, з нею все гаразд.

— Так, ти говорила це… — він знову заплющив очі.

— Вона все ще любить вас, Россі. — Я тремтячою рукою погладив його плече. — Вона посилає вам свій перстень… І поцілунок.

— Я багато разів намагався згадати… але щось…

— Вона знає, що ви намагалися. Відпочиньте трохи.

Його подих став тривожно хрипким.

Раптом його очі розплющились, і він спробував підвестися. Неможливо було дивитися, як він марно намагається хоч трохи піднятися.

— Діти, ви мусите зараз же піти, — задихаючись, наказав він. — Ви тут у небезпеці. Він повернеться і вб’є вас. — Його очі тривожно бігали.

— Дракула? — тихо запитав я.

Його обличчя дико спотворилося тієї миті, коли він почув це ім’я.

— Так, він у бібліотеці.

— Бібліотеці? — я запитливо озирнувся, відірвавши погляд від жахливого обличчя Россі. — У якій бібліотеці?

— Його бібліотека тут, — він намагався показати очима на стіну.

— Россі, — промовив я. — Скажіть нам, що трапилося і що ми повинні зробити.

Здавалося, йому важко було дивитися, він не міг на мені сфокусувати погляд і тому часто моргав. Засохла кров на його шиї злущувалась, коли він намагався дихати.

— Він несподівано прийшов по мене у мій кабінет і забрав далеко. Я на якийсь час знепритомнів, тому не знаю, що це за місце.

— Болгарія, — сказала Хелен, ніжно тримаючи його опухлу руку.

У його очах знову блиснув інтерес, спалах цікавості.

— Болгарія? Ось чому… — він спробував облизати губи.

— Що він зробив із вами?

— Він забрав мене сюди, щоб я стежив за його диявольською бібліотекою. Я опирався у будь-який спосіб, який я тільки міг придумати. Це моя провина, Поле. Я знову почав робити дослідження для статті… — Йому було важко дихати. — Я хотів показати частину… широкого класу легенд, починаючи із греків. Я… я чув, що в університеті з’явився новий учений, який писав про нього, але не знав імені цієї людини.

Я почув, як Хелен різко вдихнула. Россі перевів очі на неї.

— Мені здавалося, що варто зрештою надрукувати… — він захрипів і на мить заплющив очі.

Хелен тримала його за руку і тремтіла, притулившись до мене. Я міцно обіймав її.

— Все гаразд, — сказав я, — просто відпочиньте.

Але Россі твердо вирішив закінчити.

— Ні, не гаразд, — сказав він усе ще із заплющеними очима. — Він дав тобі книгу. Тоді я знав, що він прийде по мене, і він це зробив. Я боровся з ним, але він майже зробив мене таким, як і він сам…

Здавалося, він був не в змозі підвести другу руку, незграбно крутив головою й шиєю, і ми раптом побачили глибоку рану збоку біля горла. Вона все ще була відкритою, а коли він рухався, вона відкривалася й кровоточила. Наш погляд, здавалося, схвилював його ще більше, і він благально подивився на мене.

— Поле, надворі сутеніє?

Хвиля жаху й розпач пройшла крізь мене, прострілюючи руки.

— Ви відчуваєте це, Россі?

— Так, я знаю, коли сутеніє, я стаю голодним. Будь ласка, він почує вас незабаром. Швидше… Йдіть.

— Скажіть нам, як його знайти, — у відчаї благав я. — Ми вб’ємо його.

— Так, убийте його, якщо ви зможете зробити це, не завдавши собі шкоди. Убийте його за мене, — прошепотів він, і я вперше помітив, що він усе ще може відчувати лють. — Послухай, Поле. Там є книга. Життєпис святого Георгія… — йому знову стало важко дихати. — Дуже стара, у візантійській обкладинці — ніхто ніколи не бачив таку книгу. У нього багато великих книг, але ця… — на мить, здається, він знепритомнів, і Хелен стисла його руку у своїх, мимоволі заплакавши. Отямившись, він прошепотів: — Я сховав її в першій шафі ліворуч. Візьміть її з собою, якщо зможете. Я написав дещо… я поклав це всередину. Швидше, Поле. Він прокидається. Я прокидаюся разом із ним.

— О Боже! — Я озирнувся навсібіч, шукаючи допомоги, але що могло нам допомогти, я не знав. — Россі, будь ласка, я не дозволю йому забрати вас. Ми вб’ємо його, і ви одужаєте. Де він?

Але цього разу Хелен поводилася спокійніше, вона взяла кинджал і показала йому.

Він тяжко зітхнув, і на його обличчі блиснула посмішка. Тоді я побачив, що його зуби подовжилися, як у собаки, і куточки рота були надірвані. Сльози вільно текли з його очей, залишаючи струмочки на впалих жовтих щоках.

— Поле, друже мій…

— Де він? Де ця бібліотека? — ще наполегливіше запитав я, але Россі більше не міг говорити.

Хелен зробила швидкий жест, я зрозумів і схопив камінь біля краю стіни на підлозі. У мене багато часу пішло на те, аби звільнити його, тієї миті мені здалося, що я чую звуки в церкві над нами. Хелен розстебнула йому сорочку, ніжно розвела її краї, а потім приставила кинджал Тургута до грудей Россі.

Він ще мить довірливо дивився на нас блакитними, як у дитини, очима, але потім знову заплющив їх. Щойно вони заплющилися, я зібрав усі свої сили й опустив на руків’я кинджала давній камінь, той камінь, який поклав сюди якийсь невідомий чернець або найнятий селянин у дванадцятому чи тринадцятому сторіччі. Можливо, цей камінь лежав століттями, а ченці ходили по ньому, коли приносили ховати померлого або брали вино. Камінь не зрушився з місця, коли труп іноземного вбивці турків таємно занесли в склеп і поховали поруч у свіжій могилі або коли ченці з Валахії відправляли нову єретичну месу над ним, коли оттоманська варта прийшла сюди й марно намагалася знайти труп або коли оттоманські вершники в’їхали в церкву зі своїми ліхтарями, коли нова церква була споруджена нагорі, й коли мощі святого Петко поклали в раку й поставили поруч, і коли прочани ставали навколішки, щоб дістати благословення мученика. Він лежав там протягом усіх цих довгих століть, поки я грубо не вирвав його і не знайшов йому нове призначення. І це все, що я можу написати.

Травень 1954 року

Мені нема кому писати цей лист, і я не маю ні крихти надії, що це хтось коли-небудь знайде, але мені здається злочином не спробувати записати те, про що я дізнався, поки я все ще на це здатен, і тільки Бог знає, як довго це триватиме.

Кілька днів тому мене забрали з мого кабінету в університеті, я не впевнений, скільки саме минуло днів, але припускаю, що це все ще травень. Того вечора я попрощався зі своїм улюбленим учнем і другом, який показав мені свою копію демонічної книги, про яку я роками намагався забути. Я бачив, як він пішов і забрав із собою все, чим я міг йому допомогти. Потім я зачинив двері свого кабінету й просидів якийсь час, відчуваючи страх і жаль. Я знав, що сам був винен. Я таємно відновив своє дослідження історії вампірів та збирався оприлюднити свої знання щодо легенди про Дракулу й, можливо, навіть розкрити загадку про місцезнаходження його могили. Я дозволив часу, раціональності й гордості ввести мене в оману щодо відсутності будь-яких наслідків таких досліджень. Я сам собі зізнався у своїй провині навіть у ту першу мить самотності.

Мені було дуже боляче віддавати Полу записи мого дослідження й листи, у яких я описав свій досвід: не тому, що хотів залишити їх у себе — бажання працювати далі над цією темою повністю зникло тієї миті, коли він показав мені свою книгу. Я просто дуже шкодував про те, що доводиться вкладати ці гіркі знання в його руки, хоча був упевнений у тому, що чим більше він зрозуміє, тим краще зможе захистити себе. Мені залишалося тільки сподіватися, що коли й чекає на нас якесь покарання, то жертвою буду я, а не Пол із його юнацьким оптимізмом, легким кроком і ще не випробуваним чудовим розумом. Полові не більше двадцяти семи, а в мене за плечима — десятиріччя життя й багато в чому незаслужене щастя. Такою була моя перша думка. Друга була практичною. Навіть якщо я й хотів захистити себе, я тоді не знав, як це зробити. У мене була тільки моя віра й раціональність. Зберігаючи свої нотатки, я не придбав традиційних засобів захисту від зла: ні хрестів, ні срібних куль, ні хоча б часнику. Я ніколи не вдавався до таких засобів, навіть у самий пік свого дослідження, але зараз починаю шкодувати про те, що порадив Полові застосовувати лише ресурси свого розуму.