Вона моргнула.

— Я розумію. Він укусив мене одного разу в бібліотеці, і тому може знову захотіти моєї крові, так? Але уві сні в мене було відчуття, що це було щось інше, хтось значно могутніший. Але як міг хтось із них проникнути сюди, навіть якщо вони не бояться монастиря?

— Це питання ясне, — я показав на найближче вікно за кілька кроків від ліжка Хелен, що було трохи розчинене. — О Боже, чому я залишив тебе тут саму?

— Я була не сама, — нагадала вона. — Тут було десять людей, які спали зі мною в одній кімнаті. Але ти маєш рацію: він здатний змінювати вигляд, як говорила моя мати… Кажан, туман…

— Або великий чорний птах, — я знову згадав її сон.

— Мене вкусили двічі, можна вважати, — сказала вона задумливо.

— Хелен! — я струснув її. — Я більше ніколи не залишу тебе саму, навіть на годину.

— У мене ніколи не буде навіть години на особисте життя? — її колишня посмішка, саркастична й мила, на мить повернулася.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, якщо відчуєш щось, чого не можу відчути я, якщо ти відчуєш, що хтось шукає тебе…

— Я скажу тобі, Поле, якщо я взагалі таке відчую, — тепер вона говорила палко, і її обіцянка, здавалося, підштовхнула її до дії. — Ходімо, будь ласка. Мені треба поїсти й випити червоного вина або бренді, якщо нам пощастить його знайти. Принеси мені рушник, тут в умивальнику я помию шию і перев’яжу її. — Її практичність була заразливою, і я відразу підкорився їй. — Потім ми підемо в церкву й обмиємо цю рану святою водою, коли ніхто не бачитиме. Якщо я зможу це витримати, ми можемо сподіватися на краще. Як дивно, — я був радий знову бачити її цинічну посмішку, — я завжди вважала, що всі церковні ритуали — це нісенітниця.

— Але, схоже, він не вважає це нісенітницею, — серйозно зауважив я.

Я допоміг їй змити кров із шиї, намагаючись не торкатися відкритих ран, і постежив за дверима, поки вона переодягалася. Вигляд рани був таким жахливим, що на мить я подумав був вийти з кімнати й поплакати за дверима. Хоч Хелен і рухалася слабко, я бачив рішучість у її обличчі. Вона зав’язала свій вже звичний шарф і знайшла мотузочок у сумці, на який повісила хрестик. Цього разу він триматиметься міцніше, сподівався я. Простирадла були забруднені маленькими плямами крові.

— Нехай ченці знають, що в їхній спальні була жінка, — сказала Хелен прямолінійно, як завжди. — Їм явно не вперше доведеться змивати кров.

Коли ми вийшли із церкви, Ранов уже ходив у саду. Він примружив очі й подивився на Хелен.

— Ви дуже довго спали, — сказав він обвинувальним тоном.

Я уважно розглядав його зуби, коли він говорив, але вони були не гостріші, ніж звичайно, більше того, вони були стерті й здавалися сірими в його неприємній посмішці.

Мене дратувало те, що Ранов не хотів нас відвезти в Ріль, але ще більше мені не подобалося те, з яким ентузіазмом він узявся за поїздку в Банково. Коли ми їхали в машині, він звертав нашу увагу на всі краєвиди за вікном, багато з яких були дуже цікавими, попри його монотонні коментарі. Ми з Хелен намагалися не дивитись одне на одного, але я був упевнений, що їй також було огидно. Тепер нам треба було побоюватися ще і Йожефа. Дорога від Пловдива була вузькою, вона петляла між бурхливим потічком з одного боку й похилими вершинами — з другого. Ми знову піднімалися в гори — у Болгарії ніколи не можна від’їхати далеко від гір. Я сказав про це Хелен, яка дивилася в протилежне вікно на заднім сидінні машини Ранова, і вона кивнула:

— «Балкани» — це турецькою означає «гора».

У монастир не було величного в’їзду — ми просто повернули з дороги на брудний майданчик, а відтіля пішки пройшли до воріт. Банковский монастир розташувався серед голих скелястих пагорбів, де-не-де вкритих лісом біля вузької річки. Навіть на початку літа рослинність уже посохла, і я міг легко уявити, як, мабуть, ченці дорожили близьким джерелом. Зовнішні стіни монастиря були такого самого сірувато-коричневого кольору, як і гори навколо. Дах монастиря був покритий червоною черепицею, як та, котру я бачив на будинку Стойчева й на сотнях будинків і церков по дорозі. Вхід у монастир являв собою величезну арку, що нагадувала вхід у печеру.

— Можна просто ввійти? — запитав я Ранова.

Він похитав головою, що означало «так», і ми зайшли в прохолодну темряву арки. За кілька секунд повільної ходи ми вийшли на сонячний двір, але за цей час я не чув нічого, крім наших кроків.

Можливо, я очікував побачити ще одне людне місце, як у Рілі, тому самітність і краса головного двору в Бачково змусили мене поривчасто зітхнути, і Хелен теж пробурмотіла щось під ніс. Більшу частину двору займала монастирська церква з червоними кутастими візантійськими вежами. Тут не було золотих бань, але вражала старовинна пишнота — прості матеріали вибудувані в гармонійні форми. Виноград ріс по церковних вежах, дерева вишикувалися навколо, один величезний кипарис височів, як дзвіниця. Біля стіни стояли троє ченців у чорних одіяннях і розмовляли про щось. Дерева відкидали тінь на залитий сонцем двір, шелестіло листя на легенькому вітрі. Я здивовано дивився на курей, які бігали у дворі, забруднюючи давні камені, а смугасте кошеня щось видивлялося у дірці стіни.

Як і в Рілі, уздовж довгих стін монастиря тяглися галереї, дерев’яні й кам’яні. Кам’яна нижня стіна деяких галерей та портик церкви були покриті вицвілими фресками. Крім трьох ченців, курей і кошеняти ніде нікого не було видно. Ми були там самі, самі посеред Візантії. Ранов підійшов до ченців і почав з ними розмову, а ми з Хелен трохи відстали. За мить він повернувся.

— Настоятеля немає, але бібліотекар тут і може нам допомогти. — Мені не сподобалося це «нам», але я нічого не сказав. — Ви можете піти до церкви, поки я знайду його.

— Ми підемо з вами, — упевнено заявила Хелен, і ми всі попрямували за одним із ченців у галерею.

Бібліотекар працював у кімнаті на першому поверсі, він підвівся, щоб привітати нас, коли ми ввійшли. Окрім чавунної грубки і яскравого килимка на підлозі, навколо більше нічого не було. Де ж книги, манускрипти? Крім кількох книг на дерев’яному столі я більше нічого не бачив, жодних ознак бібліотеки.

— Це брат Іван, — пояснив Ранов.

Чернець уклонився нам і не запропонував руки: до речі, він сховав руки в довгих рукавах, склавши їх на животі. Я подумав, що він не хотів торкатися Хелен. Те саме, мабуть, відчувала й Хелен, бо відійшла назад, сховавшись за мою спину. Ранов обмінявся з ним кількома словами.

— Брат Іван просить вас сідати.

Ми слухняно сіли. Над бородою брата Івана було довге серйозне обличчя. Він уважно вивчав нас кілька хвилин.

— Ви можете ставити йому питання, — підбадьорив нас Ранов.

Я відкашлявся. Нічого не можна вдіяти, нам доведеться ставити питання при Ранові. Мені треба буде постаратися, щоб вони звучали по-науковому.

— Можете ви запитати брата Івана, чи знає він що-небудь про пілігримів із Валахії?

Ранов переклав питання ченцеві, і від слова «Валахія» обличчя ченця посвітлішало.

— Він говорить, що в монастиря добрі зв’язки з Валахією, починаючи з кінця п’ятнадцятого століття.

Серце почалося шалено калатати в моїх грудях, але я намагався поводитися сумирно.

— Так? Які саме?

Вони поговорили ще, брат Іван показав довгою долонею у бік дверей. Ранов кивнув:

— Він говорить, що приблизно в той час князі Валахії й Молдови почали підтримувати цей монастир. У бібліотеці є манускрипти, що свідчать про це.

— Він знає, чому вони це робили? — тихо запитала Хелен.

Ранов запитав у ченця.

— Ні, — відповів він. — Він тільки знає, що в манускриптах ідеться про їхню підтримку.

— Запитайте його, — попросив я, — чи знає він про групу богомольців, які приблизно тоді приходили сюди з Валахії?

Брат Іван посміхнувся.

— Так, — відповів Ранов. — Їх було багато. Це було важливе місце зупинки на шляху прочан із Валахії. Багато богомольців ходили звідси в Афон або Константинополь.