Я ледве не заскреготів зубами.

— А особлива група прочан із Валахії, що несла якусь реліквію або шукала реліквію, чи знає він щось про це?

Ранов ледве стримував тріумфальну посмішку.

— Ні, — сказав він. — Він не зустрічав записів про таких пілігримів. У тому столітті було багато прочан. Тоді Бачковский монастир вважався дуже важливим. Коли оттомани захопили країну, патріарха Болгарії заслали сюди з його служби у Велико Тирново, давню столицю. Він помер тут і був похований 1404 року. Склеп — це найстаріша частина монастиря і єдина, що залишилася без перебудови.

Хелен знову заговорила.

— Могли б ви запитати, чи є серед братів чернець, ім’я якого колись було Пондєв?

Ранов переклав питання, і брат Іван спочатку спантеличився, а потім насторожився.

— Він говорить, що це, мабуть, старий брат Ангел. Його називали Василь Пондєв, він був істориком. Але він більше… у нього не все гаразд із головою. Ви ні про що не дізнаєтеся з розмови з ним. Настоятель тепер наш найкращий учений, і дуже прикро, що його немає зараз.

— Нам усе-таки хотілося 6 поговорити із братом Ангелом, — сказав я Ранову.

І бібліотекар, невдоволено насупившись, повів нас назад на залитий яскравим сонцем двір, через другу арку. Через неї ми вийшли в інший двір, у центрі якого стояв великий старий будинок. Цей другий двір був не таким доглянутим, як перший: тут стіни й плити кришилися під ногами, росли бур’яни, а в куті даху пнулося деревце, яке невдовзі стане досить великим, щоб зруйнувати цю частину споруди. Було очевидно, що відновлення цієї Божої обителі не було першочерговою справою болгарського уряду. Ріль був людним містом, там демонструвалася «справжня Болгарія» та її боротьба з турецькими окупантами. А це давнє місце пустило корені за часів візантійців, таких же завойовників і окупантів, якими пізніше були оттомани. Цей монастир міг бути вірменським, георгіанським, грецьким, хіба ми не чули, що він залишався незалежним і за часів оттоманів, як ніякий інший болгарський монастир? Не дивно, що уряд не хвилює, що дерева ростуть на його даху.

Бібліотекар повів нас у кутову кімнату.

— Лазарет, — пояснив Ранов.

Ця настирливість Ранова з кожною годиною дратувала мене дедалі більше. Бібліотекар відчинив хиткі дерев’яні двері, і всередині ми побачили таку сумну сцену, що я навіть зараз не хочу згадувати про неї. Тут жили двоє старих ченців. Із меблів у кімнаті були тільки два ліжка, один дерев’яний стілець і чавунна піч; навіть із нею це жалюгідне приміщення, напевно, було дуже холодним узимку. Підлога була кам’яна, побілені стіни були голі, і тільки в одному куті ікона Діви Марії з лампадою, що стояла на вирізьбленій полиці, якось додавала різноманітності.

Один зі старих лежав на своєму ліжку й навіть не подивився на нас. Потім я побачив, що очі його були заплющені, вони були червоними й набряклими, він час від часу повертав своє підборіддя, наче намагався побачити ним без очей. Він був наполовину накритий простирадлом, а вільна рука невпинно обмацувала край ліжка, мовби він боявся скотитися з нього. Другою рукою він обмацував звислу шкіру на своїй шиї.

Більш рухливий мешканець кімнати сидів на єдиному стільці, а поруч до стіни був притулений ціпок, ніби подорож від ліжка до стільця була для нього дуже довгою і важкою. Він був у чорній рясі, не підперезаній і звислій з випнутого живота. Очі його, великі, яскраво-блакитні, були розплющені; коли ми ввійшли, він обернувся до нас і уважно подивився. Тонке волосся й борода, мов пух, облямовували його обличчя. Вражала його непокрита голова, адже ченці зазвичай узагалі не знімали своїх клобуків. Цей чернець ніби зійшов з ілюстрації якоїсь Біблії дев’ятнадцятого сторіччя, де зображувався пророк. Але, на відміну від пророка, він морщив великий ніс, наче від нас чимось тхнуло, кусав губи й кожні п’ять хвилин примружував широко розкриті очі. Я не міг сказати, чи боявся він, чи посміхався, чи по-диявольському знущався — його вигляд постійно змінювався. Тіло й руки звисали зі стільця, немов усі рухи забрало занадто рухливе обличчя. Я відвернувся. Ранов розмовляв із бібліотекарем, який показував кімнату.

— Ця людина на стільці — Пондєв, — спокійно сказав Ранов. — Бібліотекар попереджає нас, що ми навряд чи почуємо нормальну людську мову.

Ранов обережно підійшов до людини на стільці, ніби вважав, що брат Ангел може вкусити його, і зазирнув йому в обличчя. Брат Ангел — Пондєв — повернув голову, щоб дивитися на нього: цей рух був схожий на рух тварини в зоопарку. Ранов, схоже, відрекомендував нас, і за мить неприродно блакитні очі брата Ангела повільно пересунулися на нас. Його обличчя було у зморшках і сіпалося. Потім він заговорив: слова виходили швидко, зливаючись у рик, майже ревіння. Одна рука здійнялася вгору, накресливши знак — це могла бути спроба намалювати хрест або бажання відсторонити нас.

— Що він каже? — запитав я Ранова, понизивши голос.

— Нісенітницю, — відповів Ранов. — Я ніколи ще не чув такого. Це, здається, частково молитви, щось марновірне з літургії і щось про тролейбусну систему Софії.

— Можете запитати його? Скажіть, що ми історики, як і він, і хочемо знати, чи приходила сюди наприкінці п’ятнадцятого сторіччя група ченців із Валахії на шляху з Константинополя, які несли святі мощі.

Ранов знизав плечима, але переклав, і брат Ангел відповів якимись звуками й складами, відчайдушно хитаючи головою. Що він мав на увазі: «так» чи «ні»? Я замислився.

— Знов маячня, — прокоментував Ранов. — Цього разу щось про напад турків на Константинополь — принаймні, він зрозумів запитання.

Раптом очі старого прояснилися, наче ми щойно вперше потрапили в їхній фокус. Посеред дивного потоку звуків (хіба це могла бути мова?) я чітко почув ім’я Атанас Ангелов.

— Ангелов! — скрикнув я, звертаючись прямо до старого ченця. — Ви знаєте Атанаса Ангелова? Ви пам’ятаєте, як працювали з ним?

Ранов уважно слухав.

— Це здебільшого нісенітниця, але я спробую перекласти, що він говорить. Слухайте уважно. — Він почав перекладати, швидко й неупереджено. Як би я його не ненавидів, його вміння було варте поваги. — Я працював з Атанасом Ангеловим. Кілька років тому чи, може, століть. Він був божевільним. Вимкніть світло ген там — у мене болять ноги. Він хотів знати все про минуле, але минуле не хоче, щоб про нього знали. Воно каже: ні, ні, ні. Він кидається й ранить вас. Я хотів сісти на номер одинадцять, але він більше не ходить у наш район. Все одно товариш Димитров скасував плату, яку ми повинні були одержати, щоб дати добро людям. Добрі люди. — Ранов передихнув, і, можливо, щось пропустив, оскільки брат Ангел говорив без упину. Старий чернець усе ще залишався нерухомим від шиї й нижче, але голова трусилася, а обличчя судомило. — Ангелов знайшов небезпечне місце, він знайшов місце, що називається Светі Теорії. Він слухав пісні. Ось де вони закопали святого й танцювали на його могилі. Я можу запропонувати вам каву, але всього лише ячмінну, ячмінь та грязюка. У нас немає навіть хліба.

Я став навколішки перед старим ченцем і взяв його за руки, хоча Хелен хотіла зупинити мене. Ці руки були мляві, як мертва риба, білі, м’які, із жовтими й жахливо довгими нігтями.

— Де Светі Георгі? — із благанням у голосі запитав я. Я відчував, що от-от заплачу перед Рановим, Хелен і цими двома висушеними істотами у в’язниці.

Ранов присів поруч із мною, намагаючись упіймати блукаючий погляд ченця.

— Кде Светі Георгії — але брат Ангел насупився й знову дивився в далекий світ.

— Ангелов поїхав в Афон і побачив «типікон», він пішов у гори й знайшов жахливе місце. До нього додому можна дістатися одинадцятим номером. Він сказав: «Давай швидше, я щось знайшов. Я збираюся туди, назад, щоб розкопати минуле. Я пригостив би тебе кавою, але це лише грязюка». О, о! Він був мертвий у своїй кімнаті, а потім його тіла не було в морзі.

Брат Ангел посміхнувся так, що я відсахнувся від цієї посмішки. У нього були тільки два зуби і порвані ясна. З рота виривався такий подих, що міг би вбити самого диявола. Він раптом заспівав високим, тремтячим голосом.