Я підскочила з сидіння й кинулася до дверей. Я почула, як він опустив газету за мною, але тієї миті всі мої думки були про замок. Двері були не замкнені. Я відчинила їх, не тямлячи себе від страху, вискочила, не обернувшись, і побігла в той бік, куди пішов Барлі. В інших купе мирно сиділи люди, штори на дверях були відкриті, у руках у них були книги, газети, кошики з їжею стояли поруч із ними. Люди здивовано оберталися на мене, коли я пробігала повз них. Я навіть не могла зупинитися, щоб прислухатися до кроків за мною. Раптом я згадала, що залишила наші валізи на верхній полиці в купе. Чи візьме він їх? Може, обшукає? Сумочка була в моїй руці, я заснула разом із нею, пов’язавши її на зап’ястя (я завжди так робила в громадських місцях).

Барлі був у вагоні-ресторані, у самому кінці, розкрита книга лежала на його столі Він замовив чай і багато чого іншого і не одразу відірвався від своїх скарбів, побачивши мене. Напевно, у мене був жахливий вигляд, тому що він умить затяг мене в кабінку.

— Що сталося?

Я припала обличчям до його шиї, стримуючи себе, щоб не заплакати:

— Я прокинулась, а в нашому купе сидів чоловік, читав газету, я не бачила його обличчя.

Барлі погладив мене по голові.

— Чоловік із газетою? Чому ти так засмутилася?

— Він не показав мені свого обличчя, — прошепотіла я, обертаючись до проходу вагона-ресторану. Там нікого не було, жодної постаті в темному костюмі. — Але він розмовляв зі мною з-під газети.

— Так? — схоже, Барлі зрозумів, що йому подобаються мої кучері.

— Він запитав, де мій батько!

— Що? — Барлі випростався. — Ти впевнена?

— Так, англійською. — Я теж випросталася. — Я вибігла, не думаю, що він переслідував мене, але він у потязі. Мені довелося залишити там наші валізи.

Барлі прикусив губу, я майже очікувала, що кров потече по його білій шкірі. Потім він покликав офіціанта, підвівся, поговорив з ним, пошукав у кишені гроші на чайові, які він залишив біля своєї чашки.

— Наступна наша зупинка в Боло, — сказав він. — Через шістнадцять хвилин.

— Як же наші сумки?

— У тебе твоя сумка, а в мене мій гаманець. — Барлі раптом зупинився й пильно подивився на мене: — Листи…

— Вони у моїй сумці, — сказала я швидко.

— Слава Богу. Нам доведеться залишити наш багаж, але це не має значення. — Барлі взяв мене за руку, ми пішли до виходу з вагона-ресторану і, на мій подив, потрапили до кухні. Офіціант поквапив нас і посадив у невеликій ніші за холодильниками. Барлі показав, що поруч були двері. Так ми стояли шістнадцять хвилин. Я міцно тримала сумку. Було так природно, що ми стояли в цьому маленькому просторі, міцно тримаючись одне за одного, наче двоє біженців. Раптом я згадала подарунок батька й підняла руку до нього — хрестик висів на моїй шиї (ось чому газета так і не опустилася!).

Нарешті потяг почав сповільнювати хід, гальма заскрипіли, і вагон, здригнувшись, зупинився. Офіціант штовхнув ручку, і двері біля нас відчинилися. Він загадково посміхнувся Барлі, напевно він думав, що це була любовна трагедія: мій розгніваний батько женеться за нами по всьому потязі — щось на кшталт цього.

— Зійди з потяга, але стань відразу за вагоном, — порадив мені Барлі, понизивши голос, і ми протиснулись на перон.

Це була широка відштукатурена станція, що стояла під сріблистими деревами. Повітря було теплим і солодким.

— Ти бачиш його?

Я стала уважно вдивлятися уздовж потяга, поки нарешті не побачила когось удалечині серед пасажирів. Це була висока, широкоплеча постать у чорному, щось неправильне було в ньому, якась невловима риса, від якої в мене шлунок вивертало. На ньому був низький чорний капелюх, тому я не могла бачити його обличчя. У руці він тримав портфель і білий згорток, здається, газету.

— Це він, — я намагалася не показувати пальцем, Барлі швидко затяг мене назад на сходи вагона.

— Не висувайся. Я простежу, куди він піде. Він озирається навкруги. — Барлі визирав, а я ховалась позаду, серце вискакувало в мене із грудей. Він міцно тримав мене за руку. — Добре, він пішов в інший бік. Ні, повертається. Він дивиться у вікна. Гадаю, він знову сяде у потяг. Боже, а він ще й зухвалий, дивиться на годинник. Він піднімається. Ні. Знову сходить і прямує сюди. Приготуйся до того, що нам доведеться заскочити назад і бігти по всіх вагонах. Ти готова?

Цієї миті пролунав свисток, потяг хитнувся, а Барлі крикнув:

— Боже, він сів у потяг. Гадаю, впевнився, що ми не вийшли. Раптом Барлі зняв мене зі сходів і поставив на платформу. Потяг знову хитнувся й рушив. Дехто з пасажирів відчинив вікна й палив або дихав свіжим повітрям. Серед них, через кілька купе від нас, я побачила темну голову, обернену в наш бік. Це був чоловік із квадратними плечима, він був сповнений, як мені здалося, крижаної люті. Потім потяг набрав швидкість і зник за поворотом. Я повернулася до Барлі й ми подивилися одне на одного. Попри кількох селян, які сиділи на сільській станції, ми з Барлі стояли самі посеред французької невідомості.

Якщо я очікував, що кабінет Тургута виявиться ще однією східною мрією, божественним місцем оттоманського вчення, то я помилявся. Кімната, у яку він провів нас, була значно менша від тієї, з якої ми щойно вийшли, але в ній була така ж висока стеля, а денне світло, яке проникало крізь два вікна, добре освітлювало меблі. Дві стіни від підлоги до стелі були заставлені книгами. Біля кожного вікна висіли чорні вельветові штори, гобелен із зображенням коней і гончих псів надавали кімнаті середньовічної розкоші. Купка англійських довідників лежала на столі в центрі кабінету. Біля стола у вигадливій шафці стояла величезна колекція книг Шекспіра.

Але перше враження від кабінету Тургута було пов’язане не з англійською літературою, натомість я одразу відчув похмурість, одержимість, що врешті-решт перевершила атмосферу англійських праць. Ця похмура присутність раптом проявилася обличчям — обличчям, яке було всюди, воно дивилось на мене зі шпалер за столом, з підставки на столі, зі старої вишивки на стіні, з обкладинки папки, з начерку біля вікна. У кожному разі це було те саме обличчя, з різним виразом, під різним кутом, але це було одне обличчя із широкими вилицями, вусами, обличчя середньовічного володаря.

Тургут спостерігав за мною.

— А, ви знаєте, хто це, — сказав він похмуро. — Я зібрав його в різних ракурсах, як ви бачите.

Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися на надрукований портрет у рамочці на стіні за столом. Це була репродукція того малюнка, який я бачив удома, тільки цього разу обличчя дивилося прямо — так, що чорні як сажа очі, здавалося, простромлювали нас своїм поглядом.

— Де ви знайшли всі ці різні зображення? — запитав я.

— Де тільки міг. — Тургут показав на папку на столі. — Іноді я змальовував їх зі старих книг, іноді знаходив у магазинах антикваріату або на аукціонах. Просто неймовірно, як багато таких картинок гуляє нашим містом, це помітно, коли шукаєш їх. Я думав, що коли зберу їх усі, тоді, напевне, зможу розгадати таємницю моєї дивної книги в його очах. — Він зітхнув. — Але ці малюнки такі грубі, чорно-білі. Мені було цього не досить, і я попросив свого друга-художника зібрати їх усі воєдино.

Він підвів нас до ніші біля одного вікна, де чорні штори, теж із чорного вельвету, щось закривали. Страх охопив мене ще до того, як Тургут простягнув руку до завіси, а коли хитро повішені штори розсунулись після його дотику, моє серце завмерло. Ми побачили живий портрет чоловіка, написаний олією, це було зображення голови й плечей кремезного молодого чоловіка. У нього було довге волосся, важкі чорні завитки спадали із плечей. Обличчя було неймовірно гарне й жорстоке, шкіра бліда, неприродно зелені очі, довгий ніс, широкі ніздрі. Чутливі червоні губи були вигнуті під темними вусами і міцно стиснуті, ніби для того, щоб змусити підборіддя не тремтіти. У нього були гострі вилиці, важкі чорні брови під темно-зеленим конусоподібним вельветовим капелюхом з коричнево-білим пером. Обличчя було повне життя, але цілком позбавлене жалю, воно сяяло силою й жвавістю, але не приховувало нестійкості характеру. Очі найбільше нервували мене в цій картині: вони простромлювали нас своїм поглядом, немов живі, і через кілька секунд я з полегшенням відвернувся. Хелен, яка стояла поруч зі мною, підсунулася ближче до мого плеча більше для того, щоб заспокоїти мене, а не себе.