— Мій друг — дуже гарний художник, — тихо промовив Тургут. — Тепер ви розумієте, чому я тримаю цю картину за шторою. Я не люблю дивитися на неї, коли я працюю. — Я подумав про те, що було б точніше, якби він сказав, що не любить, коли портрет дивиться на нього. — Приблизно такий вигляд мав Влад Дракула 1456 року, коли почав правити Валахією. Тоді йому було двадцять п’ять років, він був добре освічений, судячи зі стандартів того часу, до того ж він чудово їздив верхи. У наступні двадцять років він убив приблизно п’ятнадцять тисяч своїх співвітчизників, іноді з політичних міркувань, але найчастіше заради задоволення дивитися, як вони помирають.
Тургут закрив штори, і я зрадів, що ті яскраві, жахливі очі зникли.
— У мене ще є дещо цікаве для вас тут, — сказав він, показуючи на дерев’яну засклену шафу. — Це печатка Ордену Драконів, яку я знайшов на ринку старовинних речей біля старого порту. Це срібний кинджал часів ранньої епохи оттоманів у Стамбулі. Я вірю в те, що його використовували для полювання на вампірів, бо про щось схоже свідчать слова на руків’ї. Ланцюги й вістря, — він показав нам іншу шафу, — були предметами катувань, може, навіть із самої Валахії. А отут, друзі мої, — приз.
Зі стола він дістав маленьку дерев’яну коробочку і відкинув кришку. Усередині, серед складок чорного атласу, лежало кілька гострих предметів, схожих на хірургічні інструменти, а також маленький срібний пістолет і срібний ніж.
— Що це? — Хелен обережно потягнулася до коробки, а потім забрала руку.
— Це справжній набір зброї для полювання на вампірів, йому сто років, — з гордістю відповів Тургут. — Гадаю, це з Бухареста. Кілька років тому один мій друг колекціонер привіз його мені. Було багато таких, їх продавали мандрівникам, які вирушали у Східну Європу у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях. Зазвичай тут ще лежав часник, ось у цьому місці, але я свій підвісив.
Він показав жестом на двері, в мене по спині пішов холодок, коли я побачив довгі зв’язки сушеного часнику по обидва боки від входу просто перед його столом. Я раптом зрозумів, як це було у випадку з Россі тиждень тому: професор Бора був не просто сумлінним ученим, він був божевільним.
Через кілька років я краще зрозумів свою першу реакцію, те занепокоєння, яке я відчув, побачивши кабінет Тургута: ця кімната, повна інструментів для катувань, могла цілком відтворити кімнату в замку Дракули. Існує відомий факт про те, що ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні. Справді, як тільки ми захоплюємося нашим предметом, він дедалі більше заповнює нашу свідомість. Через кілька років, під час візиту в американський університет (не мій), мене познайомили з одним із перших істориків нацистської Німеччини. Він жив у затишному будинку на краю університетського містечка, де він збирав не тільки книги на цю тему, а також порцеляну третього Рейху. Собаки, дві величезні німецькі вівчарки, охороняли його двір удень і вночі. Коли ми сиділи в його вітальні з іншими викладачами, він розповідав мені у грубих висловах, як він ненавидів злочини Гітлера і як хотів викрити його в дрібних деталях перед усім цивілізованим світом. Я рано тоді пішов із вечірки, обережно проходячи повз великих собак, і довго не міг відігнати почуття відрази.
— Можливо, ви подумаєте, що це занадто, — сказав Тургут, вибачаючись, ніби він зрозумів мої думки. Він усе ще показував на часник. — Просто я не люблю сидіти тут, оточений цими злими думками про минуле без захисту, розумієте? А тепер давайте я покажу вам те, заради чого ми сюди прийшли.
Він запропонував нам сісти у крісла-гойдалки, оббиті дамаською парчею. Спинка мого крісла була викладена якимись шматочками, що це було… кістка? Я не став на неї обпиратися. Тургут зняв важку папку із книжкової шафи. Звідти він дістав перемальовані від руки документи, які ми бачили в архіві, начерки були схожі на перемальовки Россі, тільки ці були зроблені з більшою акуратністю, а потім він дістав лист і простягнув його мені. Лист був надрукований на університетському папері й підписаний Россі. Не було ніякого сумніву в тому, що це був саме його підпис, подумав я, адже вигнуті букви «Б» і «Р» були мені добре знайомі. У той час, як був написаний лист, Россі вже викладав у Сполучених Штатах. Кілька рядків підтверджували розповідь: він, Россі, нічого не знав про архів султана Мехмеда. Йому було шкода розчаровувати професора Бора, але він сподівався, що робота професора процвітатиме. Це був дуже загадковий лист.
Потім Тургут дістав маленьку книгу в старовинній шкіряній палітурці. Мені було важко відразу не кинутися до неї, але я судорожно стримував себе й чекав, поки Тургут ніжно відкрив її, спочатку показав нам порожні сторінки спереду й до кінця, а потім зображення в центрі: знайомі контури, дракон з короною на голові, моторошно розгорнуті крила, у пазурах напис із тим самим єдиним застрашливим словом. Я відкрив свій портфель, який приніс із собою, і дістав звідти власну книгу. Тургут поклав обидві книги поруч на столі. Кожен із нас став порівнювати свій скарб зі злим подарунком іншого, і ми обидва помітили, що дракони були однакові, його дракон також займав увесь розворот повністю, його малюнок був темніший, мій більш вицвілий, але вони були однакові! Навіть була однакова пляма біля кінчика хвоста дракона, ніби в гравюрі було таке місце, куди під час кожного друкування затікало чорнило. Хелен мовчки розглядала обидві книги.
— Неймовірно! — нарешті видихнув Тургут. — Я ніколи не мріяв про такий день, коли побачу другу таку саму книгу.
— І почуєте про третю, — нагадав я йому, — пам’ятаєте, що я бачив на власні очі таку саму третю книгу. Малюнок у книзі Россі був таким самим.
Тургут кивнув.
— І що, друзі мої, це може означати? — він уже розкладав копії карт поруч із книгами й порівнював обриси дракона з річками й горами. — Разюче… — промурмотів він. — Подумати тільки, сам я ніколи не помічав цього раніше. Вони справді схожі. Дракон — це карта. Але карта чого? — його очі заблищали.
— Саме це намагався з’ясувати Россі тут, в архіві, — сказав я, зітхнувши. — Ех, якби тільки він зробив більше кроків пізніше, щоб розгадати значення.
— Можливо, він робив, — задумливо сказала Хелен, і я обернувся до неї, щоб запитати, що вона мала на увазі. Тієї миті двері між дивними гірляндами з часнику розчинилися, і ми обоє підскочили від несподіванки. Але замість якогось монстра у дверях з’явилася маленька всміхнена жінка в зеленій сукні. Це була дружина Тургута. Ми всі підвелися, щоб привітатися з нею.
— Добрий день, люба. — Тургут швидко завів її в кімнату. — Ось мої друзі, професори зі Сполучених Штатів, як я й казав тобі.
Він по черзі відрекомендував нас, а місіс Бора потисла нам руки, чемно посміхаючись. На зріст вона була вдвічі менша за Тургута, у неї були зелені очі, обрамлені довгими віями, трохи гачкуватий ніс і копиця рудого волосся.
— Вибачте, що не зустріла вас раніше, — вона повільно говорила англійською, обережно вимовляючи всі слова. — Напевно, мій чоловік нічим не нагодував вас, так?
Ми запевнили її, що нас нагодували чудовим обідом, але вона із сумнівом похитала головою.
— Містер Бора ніколи не годує гостей смачним обідом. Я… доведеться посварити його! — вона погрозила своїм маленьким кулачком чоловікові, а той, задоволений, дивився на неї.
— Я дуже боюся свою дружину, — сказав він нам самовдоволено. — Вона дика, як амазонка.
Хелен, що дивилася на місіс Бора зверху, посміхнулася їм обом, вони насправді були неповторні.
— А зараз, — сказала місіс Бора, — він набридає вам своєю жахливою колекцією, вибачте.
За кілька хвилин ми знову сиділи на розкішних диванах, а місіс Бора наливала нам каву. Я бачив її витончену, мініатюрну красу, у неї були спокійні манери, на вигляд їй було років сорок. Англійська в неї була на середньому рівні, але вона прикрашала це гарним гумором, ніби її чоловік часто приводив додому англійських гостей. У неї була проста, елегантна сукня, вишукані жести. Я уявляв маленьких дітей, з якими вона працювала в дитячому садку, вони, мабуть, доходили їй до підборіддя. Я задумався про те, чи є в них із Тургутом власні діти, бо в кімнатах не було фотографій дітей і жодних інших доказів їх існування, але запитати я не наважувався.