— Моя книга в мене з собою, — додав я, торкаючись портфеля в себе на колінах.

Він ледве не підскочив, уп’явшись у мене очима.

— Я б хотів побачити цю книгу, звичайно, якщо це можливо!

Проте один факт зацікавив його ще більше, ніж знахідка Тургута й Селіма: настоятель, до якого писав брат Кирил, жив у той час у монастирі на Снагові, у Валахи.

— Снагов… — сказав він пошепки. Його старе обличчя стало малинового кольору, і я злякався, що він може знепритомніти.

— Я мусив це знати. Цей лист лежав у мене в бібліотеці тридцять років!

Я сподівався, що мені випаде нагода довідатися, де він знайшов свій лист.

— Розумієте, у нас є досить переконливий доказ того, що ченці разом із братом Кирилом приїхали в Константинополь із Валахії, перш ніж вирушили в Болгарію, — сказав я.

— Так, — він похитав головою, — я завжди вважав, що йдеться про подорож ченців із Константинополя в Болгарію. Мені й на думку не спадало, що Максим Євпраксій був настоятелем у Снагові. — Здавалося, він був приголомшений цими міркуваннями, які відбивалися на його старому рухливому обличчі і змушували його часто моргати. — А це слово «Івіреану», на яке натрапили ви і містер Г’ю Джеймс у Будапешті…

— Ви знаєте, що воно означає? — запитав я з нетерпінням.

— Так, так, сину. — Стойчев, здавалося, дивився крізь мене. — Це ім’я Антим Івіреану — учений і друкар, який працював у Снагові в сімнадцятому сторіччі — значно пізніше від Влада Тепеса. Я читав про праці Івіреану. Він був дуже відомим серед учених свого часу, і його ім’я залучало до Снагова чимало відомих відвідувачів. Він видав Святе Письмо румунською й арабською, його друкарня, цілком імовірно, першою з’явилася в Румунії. Але, Боже мій, напевно, це була не перша друкарня, якщо Книги Дракона значно старші. Я повинен вам багато чого показати! — він похитав головою, широко розкривши темні очі. — Давайте швидко піднімемось до моєї кімнати.

Ми з Хелен озирнулися.

— Ранов зайнятий з Іриною, — тихо сказав я.

— Так, — Стойчев підвівся. — Ми ввійдемо через задні двері, покваптесь, будь ласка.

Нас не треба було підганяти. Варто було один раз глянути на його обличчя, і я поліз би за ним хоч на скелю. Він насилу піднімався сходами, і ми повільно йшли за ним. За великим столом він сів, щоб відпочити. Я помітив, що на столі врозкид лежали книги й рукописи, яких не було там учора.

— У мене ніколи не було досить інформації про цей лист або інші, — сказав Стойчев, переводячи подих.

— Інші? — Хелен сіла поруч із ним.

— Так. Є ще два листи брата Кирила плюс ще мій і ваш, разом — чотири. Нам треба терміново їхати в монастир у Рілі, щоб побачити решту. Це неймовірне відкриття, ми об’єднаємо їх. Але я не це мушу показати вам. Я ніколи не пов’язував це… — І знову хвилювання заважало йому говорити.

За хвилину він кинувся до сусідньої кімнати й вийшов звідти з книжкою у паперовій обкладинці: як виявилося, це старий науковий журнал, виданий у Німеччині.

— У мене був друг… — він замовк. — Якби він дожив до цих днів! Я говорив вам, його ім’я Атанас Ангелов, він був болгарським істориком й одним із моїх перших учителів. 1923 року він проводив якесь дослідження в бібліотеці у Рілі, що є однією зі скарбниць середньовічних документів. Він знайшов там рукопис п’ятнадцятого сторіччя, захований під картонною палітуркою фоліанта дев’ятнадцятого сторіччя. Він хотів видати цей рукопис — хроніку подорожі з Валахії в Болгарію. Але він помер, коли працював над статтею, тому я закінчив її й опублікував. Рукопис усе ще знаходиться в Рілі, і я ніколи не думав… — він пригладив волосся своєю кволою рукою. — Ось надруковано болгарською, але ми переглянемо її, і я перекладу вам найсуттєвіше.

Він розкрив вицвілий журнал тремтячою рукою, голос його теж тремтів, коли він переказував нам статтю Ангелова. І стаття, яку він опублікував, ґрунтуючись на записах Ангелова, й сам документ з того часу багато разів перевидавалися англійською, з багатьма коментарями й незліченними виносками. Але навіть зараз, коли я дивлюся на чергову публікацію, я бачу схвильоване обличчя Стойчева, тонке сиве волосся, яке спадає на його великі вуха, темні очі, що вдивляються в сторінку з жадібною увагою, і найяскравіше — його уривчастий голос.

Попри, на жаль, відому незавершеність, «Хроніка Захарія» разом із «Повістю про Стефана Мандрівника» є важливим джерелом інформації, що підтверджує існування християнських маршрутів прочан на Балканах у п’ятнадцятому сторіччі, а також розповідає про долю тіла Влада Тепеса з Валахії, якого, як вважалося багато років, було поховано в монастирі на острові Снагові (сучасна Румунія). Цей документ також дає нам рідкісний звіт про долю великомучеників Валахії (хоча ми не можемо з певністю визначити національність ченців зі Снагова, за винятком Стефана, героя «Хроніки»). Згадуються ще тільки сім мучеників з регіону Валахії, і ніхто із них, як відомо, не був замучений у Болгарії. «Хроніка», як стали називати рукопис, написана слов’янською мовою 1479 або 1480 року ченцем на ім’я Захарій у болгарському монастирі Зографу на Святій горі Афон. Зографу — «монастир художника» — було засновано у десятому сторіччі, і належав він до болгарської церкви з 1220-х років. Він знаходиться майже в центрі Афонського півострова. Як й у випадку із сербським монастирем Хіландар та російським — Пантелеймонівським, братія Зографу не обмежувалась місцевим населенням, тож відсутність додаткової інформації про національність Захарія унеможливлює визначення його походження: він може бути болгарином, сербом, росіянином або навіть греком. Хоча той факт, що він писав слов’янською, свідчить про його слов’янське походження. У «Хроніці» йдеться тільки про те, що він народився у п’ятнадцятому сторіччі і його вміння високо оцінював настоятель монастиря Зографу, судячи з того, що доручив йому особисто прослухати сповідь Стефана Мандрівника й записати її як важливе історичне або навіть, можливо, теологічне свідчення.

Маршрути подорожей, про які згадує Стефан у своїй розповіді, відповідають кільком добре відомим маршрутам прочан. Константинополь був кінцевою точкою мандрів для пілігримів Валахії, як і для всіх ченців східно-християнського світу. Валахія й особливо монастир на Снагові теж приваблювали прочан, тому деякі маршрути включали і Снагов, і Афон. Те, що ченці пройшли через Хасково, вирушивши у Бачково, свідчить про те, що вони, імовірно, обрали маршрут суходолом із Константинополя через Едирне (сучасна Туреччина) у південно-східну Болгарію. Якби вони йшли звичайним шляхом — узбережжям Чорного моря, вони пішли б далеко на північ і не змогли б зупинитися в Хасково.

Згадувані в «Хроніці» Захарія традиційні місця подорожі прочан порушують питання про те, чи можна вважати розповідь Стефана документом про подорожі пілігримів. Наявність двох важливих цілей мандрів Стефана (втеча із занепалого міста Константинополя 1453 року і транспортування та пошук «скарбу» в Болгарії 1476 року) робить цей документ щонайменше варіацією на тему класичних хронік пілігримів. Більше того, рішення молодого ченця Стефана піти з Константинополя мотивоване бажанням уклонитися святим місцям християн.

Друга тема, на яку «Хроніка» проливає світло, присвячується останнім дням Влада III з Валахії (1428? —1476), відомого під ім’ям Влад Тепес — Проколюючий, або Дракула. Хоча кілька істориків, його сучасників, описують війни з оттоманами і битви Влада за трон Валахії, жоден із них детально не розповідає про його смерть і похорон. Влад III зробив щедрій внесок у монастир на Снагові (за свідченням Стефана) і відновив церкву. Схоже на те, що він зажадав поховати себе саме там, за традицією засновників і меценатів таких закладів по всьому православному світі.