Перед тим як поїхати, я попросив настоятеля помолитися за Хелен на краю прірви, звідки вона стрибнула. Він відправив службу, зібравши всіх ченців і піднімаючи вгору один ритуальний предмет за іншим, — мене не цікавило, що це були за предмети, — і голос настоятеля був таким урочистим, що вже не нагадував голос. Мої батько й мати стояли поруч зі мною, мати витирала очі, а ти крутилася в мо’іх руках. Я міцно тримав тебе. Я майже забув, яким ніжним було твоє темне волосся, якими сильними були твої ніжки. Але найважливішим було те, що ти жива, ти дихала мені в підборіддя, співчутливо обійнявши мене своєю ручкою за шию. Коли ридання підступали мені до горла, ти хапала мене за волосся, тягла за вухо. Тримаючи тебе на руках, я присягнувся, що намагатимусь повернутися до життя, хоч якогось життя.

Ми з Барлі сиділи, дивлячись одне на одного крізь листівки моєї матері. Як і листи батька, вони обривалися й не давали пояснень. Єдине, що лунало в моїй голові, — це дати. Вона писала їх після своєї смерті.

— Він пішов у монастир, — сказала я.

— Так, — озвався Барлі.

Я зібрала листівки й поклала їх на мармуровій поверхні туалетного столика.

— Ходімо, — сказала я.

Зазирнувши в сумку, я витягла звідти срібний кинджал у чохлі й обережно поклала його в кишеню.

Барлі нахилився й поцілував мене в щоку, здивувавши мене цим.

— Ходімо, — погодився він.

Дорога в Сен-Матье була довшою, ніж я пам’ятала, до того ж брудною й спекотною навіть пізно ввечері. У Ле Бен не було машин — принаймні, ми їх не бачили, — тому ми вирушили пішки, швидко пройшли повз зорані селянські городи, поки не дійшли до лісу. Відтіля дорога йшла вгору. Увійшовши в ліс, де росли оливи, сосни, величезні дуби, — ми відчули себе, ніби знаходимося в соборі: тут було темно й прохолодно, і ми стали говорити тихіше, хоча й так говорили мало. Моє збудження посилювалося голодом — ми навіть не дочекалися кави від метрдотеля. Барлі зняв кепку й витер чоло.

— Вона не могла вижити після такого падіння, — крізь клубок у горлі вимовила я.

— Не могла.

— Батько ніколи не думав (принаймні, в листах) про те, що її хтось зіштовхнув.

— Так, — сказав Барлі, знову надягаючи кепку.

Я замовкла. Ми йшли по нерівній бруківці — тут дорога все ще була вимощена, і наші ноги видавали монотонний звук.

— Професор Россі писав, що у разі самогубства виникає ризик стати… перетворитися…

— Я пам’ятаю, — відгукнувся Барлі.

Я пошкодувала, що сказала це. Дорога пішла круто вгору.

— Може, хто-небудь проїде на машині, — додав він.

Але машин не було, і ми дедалі більше прискорювали крок, тому за якийсь час уже не могли вимовити ані слова. Я була здивована, коли раптово, вийшовши з-за останнього повороту, ми побачили стіни монастиря. Я не пам’ятала ні цього повороту, ні галявини на вершині гори. Уже був пізній вечір. Я ледь пам’ятала відкритий майданчик перед воротами монастиря, сьогодні на ньому не було жодної машини. Де ж туристи? Цікаво б дізнатися. За хвилину ми прочитали напис, де говорилося, що в монастирі ремонт і цього місяця відвідувачі не приймаються. Але це не змусило нас сповільнити кроки.

— Ходімо, — сказав Барлі і взяв мене за руку — я дуже зраділа, бо моя рука почала тремтіти.

Уздовж монастирських стін височіли ліси. Бетономішалка (цемент? тут?) загороджувала шлях. Дерев’яні ворота були щільно зачинені, але не замкнені, як ми зрозуміли, нерішуче потягнувши за чавунне кільце. Мені не подобалося вдиратися без дозволу, не подобалося, що я не бачила там сліду батька. Може, він досі знаходився у Ле Бен або десь в іншому місці? Можливо, він обшукував підніжжя гори, на сотню метрів униз, продовжуючи перервані багато років тому пошуки? Я спочатку пошкодувала про наше рішення відразу піти в монастир. До того ж, хоча до повного заходу сонця залишалася приблизно година, сонце ось-ось мало сховатися за високим хребтом Піренеїв. Ліс, із якого ми щойно вийшли, уже поринув у морок, і незабаром останні світлі барви дня згаснуть на монастирських стінах.

Ми обережно ввійшли всередину й пішли через подвір’я. Було чутно, як у центрі шумів фонтан із червоного мармуру. Там були тонкі кручені колони, які я пам’ятала, довгі келії і розарій. Золотаве світло змінилося темно-коричневою тінню. Навколо нікого не було видно.

— Як, на твою думку, може, нам повернутися у Ле Бен? — прошепотіла я Барлі.

Перш ніж він відповів, ми почули звук — спів із церкви на іншому боці монастиря. Двері її були зачин? ні, але ми добре чули, як усередині проходила служба, що інколи переривалася паузами тиші.

— Вони всі там, — сказав Барлі. — Можливо, і твій батько теж. Але я була не впевнена в цьому.

— Якщо він і був тут, то він пішов униз… — я замовкла й оглянула подвір’я.

Минуло майже два роки після нашого з батьком візиту сюди, мого другого візиту, — тепер я вже знала. І я не могла згадати, де був вхід у склеп. Раптом я побачила дверний отвір, ніби він з’явився в одній зі стін монастиря, коли я цього не бачила. Тоді я згадала кам’яних тварин, вигравіруваних у стіні: грифонів і левів, драконів і птахів, дивних істот, яких я не могла визначити — суміші добра і зла.

Ми з Барлі дивилися на церкву, але її двері залишалися зачиненими, і ми стали обережно пробиратися через подвір’я туди, де мав бути вхід у склеп. Зупинившись там, під поглядом цих застиглих тварин, я бачила лише тінь, у яку нам доведеться спуститися, і серце в мене стиснулося. Але потім я згадала, що там може бути мій батько — може, у якійсь жахливій ситуації. Барлі, впертий і зухвалий, усе ще тримав мене за руку. Я цілком готова була почути, що він скаже щось про якісь дивні справи, у які вскочила моя родина, але він був напружений, спокійний, як і я.

— У нас немає світла, — прошепотів він.

— Ми ж не можемо по нього піти в церкву, — уїдливо й недоречно відгукнулася я.

— У мене є запальничка, — Барлі потягнувся в кишеню.

Я не знала, що він палить. Він запалив її на мить, освітивши сходи, і ми почали спускатися в темряву.

Спочатку було справді темно, ми спускалися крутими давніми сходами, а потім я побачила світло, що замерехтіло у глибині, але не через спалахи запальнички Барлі, яку він запалював кожні кілька секунд. Я була дуже налякана. Це похмуре світло чомусь здалося жахливішим за темряву. Барлі так сильно стис мені руку, що мені здалося, ніби в ній не залишилося життя. Унизу сходи повертали, і, зробивши останній поворот, я згадала слова мого батька: колись це був неф першої церкви. Там знаходився величезний кам’яний саркофаг першого настоятеля. На давньому трансепті був вигравіруваний хрест — один із ранніх штрихів романської культури в Європі.

Але я не звернула на це увагу, тому що тінь з іншого боку саркофага відокремилася від темнішої тіні й випросталася — чоловік тримав ліхтар. Це був мій батько. У мерехтливому світлі я побачила, що він розлючений. Він побачив нас тієї самої миті, що й ми його, і вигукнув:

— Господи!

Ми дивилися одне на одного.

— Що ви тут робите? — закричав він, дивлячись то на мене, то на Барлі й освітлюючи ліхтарем наші обличчя.

Голос його був лютий, повний гніву, страху, любові. Я відпустила руку Барлі й побігла до батька повз саркофаг. Він обійняв мене.

— Боже, — повторив він, пестячи моє волосся. — Це останнє місце, у якому ти повинна бути.

— Ми прочитали уривок в оксфордському архіві, — прошепотіла я. — Я боялася, що ти…

Я не могла закінчити. Тепер, коли ми знайшли його і він був живий і здоровий, я почала вся труситися.

— Забирайтеся звідси, — наказав він, але при цьому пригорнув мене до себе. — Ні, вже занадто пізно, я не хочу, щоб ти виходила сама. У нас є ще кілька хвилин перед заходом. Ось… — він простягнув мені ліхтар, — тримай, а ти, — звернувся він до Барлі, — допоможи мені підняти кришку.

Барлі відразу пішов уперед, хоча що ноги його теж тремтіли, і допоміг батькові зсунути кришку із саркофага. Тепер я побачила, що у батька під рукою приставлений до стіни довгий кілок. Можливо, він приготувався побачити в труні жахливу істоту, на яку так довго полював, а не те, що там насправді було. Я піднесла ліхтар, бажаючи і водночас не бажаючи дивитися, і ми всі зазирнули всередину — у порожнечу, порох.