— Селім ніколи довго не спить, знаєте, він пішов випити кави, бо не хотів ось так відразу шокувати вас. А ось і він!

Задзвенів дзвіночок на дверях пансіону, і зайшов стрункий чоловік, зачинивши за собою двері. Напевно, я очікував величного, літнього чоловіка в діловому костюмі, але Селім Аксой був молодим і струнким, на ньому був вільний одяг — темні штани й біла сорочка. Він поспішив до нас із натхненним, напруженим виразом обличчя, це не було схоже на посмішку. Тільки коли я потискував його кістляву руку, я впізнав його зелені очі й довгий ніс. Я вже раніше бачив це обличчя так само близько. Минула ще мить, поки я зрозумів, де ж я його бачив: саме оця рука передавала мені томик Шекспіра. Це був продавець книг із маленького лотка на розі базару.

— Ми вже зустрічалися! — вигукнув я, а він вимовив щось незрозуміле, говорячи змішаною турецько-англійською мовою, як мені здалося. Тургут здивовано дивився на нас обох, коли я пояснив йому, він засміявся і похитав головою:

— Збіг!

— Ви готові йти? — містер Аксой відмовився від пропозиції Тургута сісти у вітальні.

— Не зовсім, — сказав я. — Якщо ви не заперечуєте, я піду подивлюся, де міс Россі, і ми приєднаємось до вас.

Тургут кивнув. Я буквально побіг сходами до Хелен, пролітаючи через три сходинки за один крок, і майже налетів на неї. Вона схопилася за поруччя, щоб не впасти зі сходів.

— Ой! — вигукнула вона. — Заради всього святого, що ти робиш? — вона потирала лікоть, а я намагався крізь тканину її чорного костюма відчути тверде плече у своїй руці.

— Шукаю тебе, — сказав я. — Пробач, тобі боляче? Я трохи хвилювався, тому що залишив тебе саму так надовго.

— Зі мною все гаразд, — заспокоїла вона мене. — Я маю кілька ідей. Скільки в нас ще є часу до того, як прийде професор Бора?

— Він уже тут, — доповів я, — до того ж він прийшов із другом.

Хелен відразу впізнала молодого торговця книгами. Вони досить стримано розмовляли, поки містер Тургут набирав номер містера Ерозана й кричав у трубку.

— На лінії були якісь перешкоди, — пояснив він, коли повернувся до нас. — Коли йде дощ, таке часто буває в цій частині міста. Мій друг зустріне нас в архіві. Його голос звучав так, ніби він нездоровий, може, застудився, але він сказав, що відразу ж прийде. Хочете кави, мадам? По дорозі я можу купити вам бублики із сезамом.

Він поцілував руку Хелен, що мені не сподобалося, і ми вийшли.

Я сподівався, що мені вдасться дорогою відстати з Тургутом, аби я розповів йому про появу злісного бібліотекаря. Я не думав, що зможу пояснити це в присутності незнайомця, особливо в присутності того, хто, за словами Тургута, не поділяє захоплення вампірами. По дорозі Тургут розмовляв із Хелен, а я був удвічі нещасний через те, що вона обдаровувала його своєю рідкісною посмішкою, а мені доводилося приховувати інформацію, яку я хотів відразу ж викласти. Містер Аксой ішов поруч зі мною, раз у раз зиркаючи на мене, але він переважно був зайнятий своїми думками, і я подумав, що варто переривати його своїми спостереженнями щодо того, які гарні вулиці вранці.

Вхідні двері в бібліотеку були відчинені. Тургут сказав, посміхнувшись, що він знав, який пунктуальний його друг. Ми тихо ввійшли усередину, Тургут галантно пропустив Хелен уперед. У маленькому вхідному холі нікого не було, реєстраційна книга лежала, готова до нових відвідувачів. Тургут відчинив перед Хелен внутрішні двері, вона спокійно ввійшла в тьмяний хол бібліотеки, але потім я почув різкий подих і побачив, як вона несподівано зупинилася так, що наш друг ледь не уткнувся в її спину. Волосся на моїй голові поповзло вгору, перш ніж я зрозумів, що там відбувалося, а потім якесь зовсім інше почуття змусило мене відштовхнути професора й кинутися до Хелен.

Бібліотекар, який очікував нас, нерухомо стояв у центрі кімнати, обличчя було обернене до нас, ніби він жадібно чекав нашого приходу. Але це був не той доброзичливий чоловік, якого ми очікували побачити, і він не приніс ні коробки, яку ми хотіли знову вивчити, ні манускриптів про історію Стамбула. У нього було бліде обличчя, наче з нього висушили життя, саме висушили життя. Це був не бібліотекар, друг Тургута, а наш університетський знайомий, живий мрець із блискучими очима, губи його були неприродно червоного кольору, а жадібний погляд спрямований у наш бік. Тієї миті, коли його очі зустрілися з моїми, моя рука затремтіла в тому місці, де він загнув її за спину тоді, у книгосховищі бібліотеки. Він жадав чогось. Якби мій розум був спокійний, я б поміркував, чого він хоче, — знань чи чогось іншого, — але в мене не було часу навіть на те, щоб сформувати думку. Перш ніж я зробив крок, аби стати між міс Россі й цією жахливою фігурою, Хелен витягла пістолет із кишені й вистрілила в цього монстра.

Згодом я пізнав Хелен у багатьох ситуаціях, включаючи ті, які ми називаємо «життєвими», — і вона змушувала мене дивуватися безперестанку. Часто мене вражало те, як швидко її розум встановлює зв’язок між різними фактами, так швидко, що іноді це можна було назвати інтуїцією, у той час як у мене на це пішло б багато часу. Вона також вражала мене широтою своїх пізнань. Хелен була непередбачувана — її сюрпризи навіть стали для мене своєрідним підживленням, я розвив приємну залежність від її здатності захоплювати мене зненацька. Але ніколи вона не вражала мене сильніше, ніж тієї миті у Стамбулі, коли несподівано вистрілила в того бібліотекаря.

Хоча тоді в мене не було часу дивуватися, тому що він спіткнувся, повернувся вбік, пожбурив у нас книгу, що пролетіла за міліметр від моєї голови. Вона вдарилася об стіл, десь ліворуч від мене, а потім я почув звук падіння на підлогу. Хелен знову вистрілила, роблячи крок уперед і так упевнено прицілюючись, що в мене перехопило подих. Потім дивна поведінка цієї істоти вразила мене. Раніше я ніколи не бачив, щоб у кого-небудь стріляли, хіба що в кіно, але там (на той час, як мені виповнилося одинадцять) я бачив, як тисячі індіанців умирали від пострілів, пізніше це були бандити й грабіжники банків, лиходії, а також примари з примар, яких захоплений Голлівуд створював спеціально для того, щоб у них стріляти. Але зараз, коли постріл пролунав у реальному житті, незважаючи на те що темна пляма крові з’явилася на одязі бібліотекаря десь під грудьми, він в агонії не схопився рукою за рану. Другий постріл зачепив його плече, але він побіг і зник серед книг.

— Двері! — крикнув за мною Тургут. — Ось там двері!

І ми побігли за ним, спотикаючись об стільці й петляючи між столами. Селім Аксой, легкий і швидкий, як антилопа, першим добіг до полиць і зник між ними. Ми почули стукіт і звуки бійки, а потім справді грюкіт дверей, а згодом містер Аксой вийшов, кульгаючи, до нас із купою оттоманських манускриптів у руках; на щоці в Селіма був великий синець. Тургут побіг до дверей, а я за ним, але вони були замкнені. Коли ми все-таки впоралися з замком, за дверима побачили провулок, захаращений дерев’яними ящиками. Ми обшукали лабіринт сусідніх вулиць, швидко пробігаючи по них, але не знайшли ні слідів утечі, ні самого чудовиська. Тургут запитав декількох перехожих, але ніхто не бачив описуваної нами людини.

Неохоче ми повернулися в архів через задні двері, Хелен прикладала свою хустку до щоки містера Аксоя. Пістолета не було видно, а манускрипти знову були акуратно розставлені на полиці. Хелен підвела голову, коли ми ввійшли.

— Він зомлів на мить, — тихо сказала вона. — Але зараз уже все гаразд.

Тургут схилився над другом.

— Мій дорогий Селіме, який же в тебе синець!

Селім Аксой в’яло посміхнувся.

— Я в надійних руках, — сказав він.

— Я це бачу, — погодився Тургут. — Мадам, вітаю вас із тим, що ви зробили, але мушу вам сказати, що вбити мертвого — це марнування часу.

— Звідки ви знали? — запитав я на вдиху.

— О, я знаю, — відповів він серйозно. — Я знаю вираз цього обличчя, це вираз живого мерця. Таке обличчя ні з чим не сплутаєш, мені й раніше доводилося його бачити.