— Вона запитала, хто похований тут, а я відповів, що це був один із наших перших настоятелів, пам’ять якого ми шануємо. Коли вона запитала, що великого він учинив, я пояснив їй, що в нас є легенда… — при цьому він подивився на настоятеля, який кивнув, щоб той продовжив. — У нас є легенда, що він вів святе життя, але при смерті, на нещастя, зазнав прокляття і піднімався з труни, аби шкодити ченцям, і його тіло треба було очистити.

Коли воно було очищене, з його серця виросла біла троянда на знак прощення Святої Матері.

— Тому ви його охороняєте? — запитав я.

Настоятель знизав плечима.

— Це просто наша традиція, ми шануємо його пам’ять.

Я повернувся до старого ченця, тамуючи в собі бажання задушити його, щоб подивитися, як його ніжне обличчя посиніє.

— І цю історію ви розповіли моїй дружині?

— Вона запитувала про нашу історію, монсеньйор. Я не бачив нічого поганого в тому, щоб відповісти їй.

— І що ж вона сказала вам?

Він посміхнувся:

— Вона подякувала мені своїм ніжним голосом і запитала, як мене звати, і я сказав їй — брат Кирил. — Він склав руки на поясі.

Мені знадобився час, щоб усвідомити ці звуки, ім’я здалося мені незнайомим через французький наголос на останньому складі і через те безневинне слово frere — брат. Потім я сильно обійняв тебе, щоб не впустити.

— Ваше ім’я Кирил? Ви так сказали? Напишіть його.

Здивований чернець послухався.

— Звідки це ім’я? — запитав я, не в змозі утримати тремтіння в голосі. — Це ваше справжнє ім’я? Хто ви?

Настоятель зробив крок уперед, бо старий, здавалося, був абсолютно спантеличений.

— Це не справжнє його ім’я, — пояснив він. — Ми всі беремо нові імена, коли даємо клятву. У нас завжди є Кирил — комусь дають це ім’я, — і Михаїл, а це…

— Ви хочете сказати, — промовив я, міцно тримаючи тебе, — що до цього брата був ще брат Кирил, і до того теж?

— О так, — відповів настоятель, явно здивований моїми запальними питаннями. — Упродовж усієї нашої історії, наскільки ми тільки пам’ятаємо. Ми пишаємося нашими традиціями і не приймаємо нововведень.

— Звідки пішла ця традиція? — я майже кричав.

— Ми не знаємо цього, монсеньйор, — терпляче промовив настоятель. — У нас завжди так було.

Я підійшов ближче до нього, ледве не торкнувшись його носом.

— Я вимагаю, щоб ви відкрили саркофаг у склепі.

Він, уражений, відійшов назад.

— Що ви кажете? Ми не можемо цього зробити.

— Ходімте зі мною, тримайте… — я передав тебе молодому ченцеві, що показував нам учора монастир. — Будь ласка, потримайте мою дочку.

Він узяв тебе досить незграбно, як можна було очікувати, і ти почала плакати.

— Ходімо, — повторив я настоятелеві.

Я потяг його до склепу, а він жестом наказав іншим ченцям не йти за нами. Ми швидко пішли сходами вниз. У сирій кімнаті, де брат Кирил залишив дві свічки, я обернувся до настоятеля.

— Вам нема чого комусь говорити про це, але мені треба зазирнути всередину саркофага. — Я замовк, збираючи думки докупи. — Якщо ви не погодитесь, я спрямую всю силу закону на ваш монастир.

Він подивився на мене. Страх? Обурення? Жалість? А потім пішов, не сказавши ні слова, до краю саркофага. Разом ми відсунули важку плиту. Я підніс угору свічку. Саркофаг був порожній. Настоятель розкрив від подиву очі й одним сильним рухом засунув кришку. Ми дивились один на одного. У нього було типове галльське обличчя, що сподобалося б мені за інших обставин.

— Будь ласка, не кажіть про це братам, — понизивши голос, сказав він, обернувся й пішов нагору зі склепу.

Я піднімався за ним, думаючи про те, що мені робити далі. Я візьму тебе й одразу повернуся в Ле Бен, вирішив я, і перевірю, чи справді сповістили поліцію. Може, Хелен вирішила повернутися в Париж без нас, але чому — я не міг собі уявити. А може, вона полетіла додому? У вухах у мене пульсувала кров, серце підскакувало до горла.

На той час, як я знову ввійшов у двір монастиря, де сонце вже зігрівало фонтан, а птахи співали й сідали на тротуар, я вже знав, що сталося. Я цілу годину намагавася не думати про це, але зараз мені вже не потрібні були новини. Двоє ченців бігли до настоятеля, я згадав, що їх послали за стіни монастиря обшукати фруктовий сад, городи, зарості сухих дерев, урвище. Вони щойно повернулися з боку урвища, один із них показував у той бік, де ми з Хелен сиділи вчора, а ти між нами на лаві, і дивилися в бездонну прірву.

— Отче-настоятелю! — крикнув один із них, не наважуючись звернутися одразу до мене. — Отче-настоятелю, там кров на каменях! Там, унизу!

У мене не було слів. Я побіг на край прірви, тримаючи тебе міцно, відчуваючи твою ніжну щічку на моїй шиї. Сльози наповнили мої очі, вони були гарячими й гіркими, якими ще не були ніколи. Я зазирнув через низьку стіну. За п’ять метрів від мене, на виступі скелі, була яскрава червона пляма, не велика, але її добре було видно при вранішньому сонці. А нижче розверзалась прірва, піднімався туман, літали орли, і гора обривалася до самих коренів. Я помчав до головних воріт, спотикаючись, пробіг під стінами. Прірва була такою крутою, що навіть якби в мене не було тебе на руках, я 6 не зміг спуститися й до першого виступу. Я стояв і дивився, відчуваючи, як через це священне повітря з того прекрасного ранку насувається на мене хвиля втрати. Потім горе опустилося на мене. Вогонь, який не можна описати.

Я провів там ще три тижні, у Ле Бен і в монастирі, обшукуючи стрімчаки й ліси з місцевою поліцією та командою, спеціально викликаною з Парижа. Батько з матір’ю прилетіли у Францію й годинами гралися з тобою, годували тебе, катали тебе на візочку по місту — гадаю, вони саме цим займалися. Я заповнював різні бланки в маленьких млявих кабінетах. Я робив марні дзвінки, шукав французькі слова, аби висловити важливість моєї втрати. День у день я обшукував ліси й гори, іноді в компанії байдужого детектива і його команди, а іноді наодинці зі своїми слізьми.

Спочатку я лише хотів побачити Хелен живою: як вона йде до мене зі своєю іронічною посмішкою, але потім мої бажання стали більш гіркими, я почав сподіватися, що натраплю на її останки в горах або в кущах. Якби тільки я міг забрати її тіло додому або в Угорщину (хоча як я міг забрати її в радянську Угорщину, було для мене загадкою). Тоді в мене було б щось, щоб пам’ятати, поховати, якось закінчити все це й залишитися наодинці зі своїм горем. Я нізащо не міг зізнатися самому собі, що її тіло потрібне було мені для інших цілей, щоб визначити, чи була її смерть природною, чи не доведеться мені виконати для Хелен той гіркий обов’язок, що ми виконали для Россі. Чому я не можу знайти її тіла? Іноді, особливо вранці, я відчував, що вона просто впала, вона ніколи 6 не залишила нас із власної волі. Я міг повірити в те, що вона лежить у якійсь природній могилі десь у лісах, нехай навіть я ніколи не знайду її. Але вечорами я згадував тільки її депресії, її дивну тугу.

Я знав, що буду журитися до кінця своїх днів, але відсутність її тіла була для мене мукою. Місцевий лікар дав мені заспокійливе, котре я приймав щоночі, аби виспатися й зібратися на силі для нових пошуків наступного дня. Коли поліція була зайнята іншими справами, я шукав сам. Іноді в заростях я знаходив інші останки: камені, труби, а іноді частинку ринви готичної архітектури — горгулію (вони впали так само низько, як і Хелен?). На стінах монастиря було кілька горгулій.

Нарешті батько з матір’ю переконали мене в тому, що так не може тривати вічно, тож я мушу забрати тебе додому в Нью-Йорк, а повернутися, щоб продовжити пошуки, я можу завжди. Французи сповістили поліцію по всій Європі; якщо Хелен усе ще жива, умовляли вони, заспокоюючи, хто-небудь її знайде. Зрештою, я погодився — не тому, що піддався на ці умовляння, а завдяки самому лісу, неймовірним стрімчакам, густим заростям, які розривали мені штани й піджак, коли я продирався крізь них, величезних розмірів і висоти деревам, тиші, що огортала мене, як тільки я зупинявся й не рухався кілька хвилин.