— Правильно? — запитувала Хелен ворожим тоном.

Знову почувся тонкий скрипучий голос:

— Ви не маєте ніякого права ритися в цих книгах, юна леді.

— У цих книгах? Це власність університету. Хто ви такий, щоб забирати в мене бібліотечні книги?

Голос бібліотекаря був гнівним і водночас улесливим.

— Вам не слід бавитися такими книжками. Це не підхожі книги для молодої дівчини. Просто поверніть їх сьогодні, і більше я нічого вам не скажу.

— Вам вони насправді так потрібні? — голос Хелен був спокійним і рівним. — Може, вони якось пов’язані із професором Россі?

Ховаючись за книжками про англійський феодалізм, я не знав, боятися мені чи радіти. Що б не було на думці в Хелен, але вона вміла заінтригувати. Було очевидно, що вона не вважала мене божевільним. До того ж вона хотіла допомогти мені, а може, хотіла зібрати інформацію про Россі із власних міркувань.

— Який професор? Я не розумію, про що ви, — випалив бібліотекар.

— Ви знаєте, де він? — суворо запитала Хелен.

— Юна леді, я не розумію, про що ви говорите, але я хочу, щоб ви повернули мені ті книги, на які у бібліотеки є інші плани, інакше на вас очікують небажані наслідки у вашій кар’єрі вченого.

— Моїй кар’єрі? — глузливо перепитала Хелен. — Я не можу зараз повернути ці книги. Вони потрібні мені для дуже важливої роботи.

— Тоді мені доведеться змусити вас віддати їх мені. Де вони?

Я почув крок, ніби Хелен відступила назад. Я вже збирався було вибігти через полиці й оглушити цього противного маленького тхора томом з цистерціанського абатства, як раптом Хелен розіграла нову карту.

— Послухайте, — сказала вона, — якщо ви скажете мені хоч що-небудь про Россі, можливо, я поділюся з вами деякою інформацією… — вона на мить замовкла, — невеликою картою, яку я нещодавно бачила.

Мій шлунок ніби провалився на всі сім поверхів униз. Карта? Про що Хелен думала? Чому вона видавала таку важливу інформацію? Ця карта може стати нашим найнебезпечнішим знаряддям, якщо аналізи Россі щодо її значення були правильні, вона була нашим найважливішим документом. Моїм найважливішим документом, — виправив я себе. Може, Хелен хотіла переграти мене? Раптом мене осяяла здогадка: вона хотіла за допомогою карти першою дістатися до Россі, закінчити його дослідження, використати мене, щоб довідатися про все, що знав він і передав мені, опублікувати це і викрити його. Далі в мене не було часу міркувати, тому що наступної миті бібліотекар заревів.

— Карта! У тебе є карта Россі! Я вб’ю тебе за цю карту! — я почув зойк Хелен, потім крик і удар. — Опусти це! — заволав бібліотекар.

Я кинувся до них: мої ноги не торкнулися землі, поки я не опустився на нього зверху. Його маленька голова вдарилася об підлогу, видавши звук, від якого моя голова теж затрусилася. Хелен нахилилась наді мною. Вона сполотніла, але здавалася спокійною. Хелен тримала в руці хрест, куплений у церкві за двадцять п’ять центів, спрямувавши його на нашого переслідувача, а той корчився й плювався піді мною. Бібліотекар був слабким, тому я міг більш-менш присмирити його. Мені просто пощастило, тому що останній рік я провів, перевертаючи стоси документів про Голландію, а не займаючись спортом. Він смикався піді мною, і я притиснув його коліна своєю ногою.

— Россі! — вигукнув він. — Це нечесно! Замість нього мусив піти я, була моя черга! Дайте мені карту! Я так довго чекав! Я двадцять років проводив це дослідження!

Він почав плакати — це було жалісне огидне скиглення. Його голова крутилася на різні боки, і я побачив шрам у вигляді двох ранок на його шиї біля коміра. Я намагався тримати свої руки якнайдалі.

— Де Россі? — крикнув я. — Говори нам негайно, що ти йому зробив?

Хелен підсунула свій маленький хрест ближче, і бібліотекар відвернувся, викручуючись під моїми колінами. Я був приголомшений, побачивши, який ефект справляв такий символ на цю істоту. Що ж це — забобони, Голлівуд чи історія? Мені було цікаво, яким чином йому вдалося ввійти в церкву, але там він перебував далеко від головного та бокового вівтарів і навіть відходив від жінки, що доглядала за вівтарем.

— Я його не чіпав! Я нічого про це не знаю!

— Ні, знаєш. — Хелен нахилилася нижче. У неї був злісний вираз обличчя, але воно було дуже білим, і зараз я помітив, що вона обхопила вільною рукою свою шию.

— Хелен!

Мабуть, я сказав це голосно на видиху, але вона відмахнулась і подивилася на бібліотекаря.

— Де Россі!? Чого це ти чекав стільки років?

Він зіщулився.

— Я покладу зараз це на твоє обличчя, — сказала Хелен, опускаючи хрест.

— Ні, — скрикнув він. — Я скажу вам… Россі не хотів іти. Я хотів… Це було нечесно. Він узяв Россі замість мене! Він узяв його силою, а я пішов би з радістю, щоб служити йому, допомагати йому, складати каталог… — раптом він стис губи.

— Що? — я злегка вдарив його головою об підлогу. — Хто взяв Россі? Ти тримаєш його десь?

Хелен тримала хрест просто перед його носом, і він знову почав схлипувати.

— Мій хазяїн, — заверещав він.

Хелен, що стояла поруч із мною, глибоко зітхнула й опустилася на п’яти, ніби відсуваючись від його слів.

— Хто твій хазяїн? — я вп’явся коліном у його ноги. — Куди він забрав Россі?

Його очі блиснули. Це було жахливе видовище: його обличчя спотворилося, нормальні людські риси перетворились на ієрогліфи, огидні за змістом.

— Куди повинен був піти я! У склеп!

Може, мої руки ослабли, а може, його визнання додало йому сили, можливо, це був страх за себе самого, як я потім зрозумів. У будь-якому разі він раптом звільнив одну руку, викрутився, як скорпіон, і загнув мою руку за спину. Біль був нестерпно гострий, я різко висмикнув свою руку. Він утік раніше, ніж я зрозумів, що сталося. Я побіг за ним сходами, порушуючи гуркотом заняття аспірантів і тишу королівства знань нижче. Але мені заважав мій портфель, який я все ще тримав у руці. Навіть у першу мить гонитви я зрозумів, що не хочу його відпускати або передавати Хелен. Вона розповіла йому про карту. Зрадниця! А він її вкусив, може, навіть і на коротку мить. Чи заразиться вона тепер?

Уперше і востаннє я вибіг із нефа бібліотеки замість того, щоб виходити спокійним кроком. Я ледь звертав увагу на здивовані обличчя, повернені до мене, коли я пролітав мимо. Бібліотекаря ніде не було. Він, напевно, десь сховався, подумав я, — це міг бути підвал під каталогом, або якась комірчина, у яку входити дозволено лише бібліотекарям. Я широко відчинив важкі вхідні двері — через подвійні готичні двері в хол, яких ніколи не відчиняли навстіж, ввірвалося світло. Я різко зупинився на сходах. Денне світло засліпило мене, ніби я теж жив у підземному світі, в печері з кажанами й гризунами. На вулиці навпроти бібліотеки зупинилося кілька машин. На дорогах був затор, і, до речі, на тротуарі плакала дівчина у формі офіціантки, показуючи на щось. Хтось кричав, двоє чоловіків нахилилися біля передніх коліс однієї із зупинених машин. Ноги бібліотекаря, перекручені під незрозумілим кутом, стирчали з-під машини. Одна його рука була закинута за голову. Він лежав обличчям униз на тротуарі в невеликій калюжі крові, заснувши вічним сном.

Батько не хотів брати мене в Оксфорд. Він збирався провести там шість днів, тож, як він сказав, занадто довго доведеться пропускати школу. Я була здивована, що він хотів залишити мене вдома, адже він не робив цього з того часу, як я знайшла Книгу Дракона. Може, він хотів залишити мене вдома через практичну передбачливість? Я заперечила, сказавши, що на узбережжі Югославії ми пробули майже два тижні, і тоді він не турбувався, що я пропущу школу. На це він зауважив, що освіта завжди повинна бути на першому місці. Я відповіла йому його ж словами: подорож — це найкраща освіта, а місяць травень був ідеальним для подорожей. Я показала йому свій останній табель, у якому були лише високі оцінки, і працю з історії, на якій мій учитель написав: «У вас неординарний погляд на природу історичних досліджень, особливо як для учениці вашого віку». Цей коментар я запам’ятала й часто повторювала собі як мантру перед сном.