Батько помітно сумнівався, відклав ніж і виделку, що означало, як я вже знала, паузу в нашій вечері в старовинній голландській їдальні, а не остаточне її завершення. Він сказав, що через роботу не зможе показати мені все як слід і не хоче псувати моє перше враження про Оксфорд, тримаючи мене десь під замком. Я відповіла, що волію бути замкненою в Оксфорді, ніж удома з місіс Клей. Тут ми притишили голоси, хоча в неї сьогодні був вихідний. До того ж я була досить дорослою, щоб гуляти на самоті. Він вів своє, ніби не знає, чи добре буде, якщо я поїду, і що всі ці розмови для нього будуть дуже… напруженими. Може, це було й не зовсім так, але він більше не міг продовжувати, і я знала чому. Як і я не могла скористатися справжнім аргументом, щоб умовити його взяти мене в Оксфорд, так само він не міг скористатися своїми, щоб умовити мене не їхати. Я не могла сказати йому, що не хочу відпускати його з поля зору через темні кола під очима, опущені плечі й похилену голову. А він, у свою чергу, не міг зізнатися, що йому може загрожувати небезпека в Оксфорді, а отже, під загрозою можу опинитись і я. Він сидів мовчки приблизно хвилину, а потім запитав, що в нас на десерт. Я принесла звичайний рисовий пудинг зі смородиною, який приготувала місіс Клей: вона завжди його залишала як компенсацію, коли ходила в кіно у Британський центр без нас.
Я думала, що Оксфорд — це тихе і зелене містечко, такий собі кафедральний собор під відкритим небом, де ходять поважні викладачі в середньовічному одязі, кожен поруч зі своїми студентами, й ведуть бесіди з історії, літератури й теології. Реальність виявилася занадто жвавою: мотоцикли сигналять, маленькі машини шугають туди й сюди, зрідка трапляються студенти, які переходять вулиці, юрба туристів фотографує хрест на тротуарі, де чотириста років тому, коли ще не було тротуарів, спалено ченців. Викладачі й студенти ходили у схожому сучасному одязі, що розчарувало мене. Переважно вони носили вовняні светри, причому викладачі — чорні фланелеві штани, а студенти — блакитні джинси. Я із сумом подумала про те, що в часи Россі, сорок років тому, до того, як ми ступили на Брод-стрит, Оксфорд, мабуть, одягався набагато пристойніше.
Потім я побачила перший коледж: у ранковому світлі він височів над обнесеною довкола нього стіною, чітко вимальовувалась будівля Редкліф Камери, яку спочатку я прийняла за обсерваторію. За коледжем тяглися вгору шпилі величезної церкви з коричневого каменю, а стіна вздовж вулиці виглядала такою старою, що навіть лишайник, який ріс на ній, здавався антикваріатом. Не знаю, що б про нас подумали ті, хто ходив по цих вулицях, коли стіна була ще зовсім молодою: я була в короткій червоній спідниці й білих в’язаних панчохах, за плечем висіла сумка із книгами, батько був у темно-синьому піджаку й сірих слаксах, на голові в нього був чорний твідовий капелюх, у наших руках були валізи.
— От ми й прийшли, — оголосив батько і, мені на радість, повернув до воріт у стіні, вкритій лишайником. Вони були замкнені, і нам довелося почекати, поки студент не відчинить нам ці важкі чавунні ворота.
До Оксфорда мій батько приїхав на конференцію з питань політичних відносин між Сполученими Штатами і Східною Європою під час «відлиги». Коледж улаштовував конференцію, тому нас запросили зупинитися в будинку одного з викладачів коледжу. Викладачі, як пояснив батько, були великодушними диктаторами, які стежили за студентами, що жили в коледжі. Коли ми пройшли через темний низький прохід, а потім потрапили на залите сонцем подвір’я, мені спало на думку, що незабаром мені теж доведеться піти в коледж, тож я схрестила пальці на ручці сумки для книг і загадала бажання, щоб опинитися в такому ж чудовому місці, як оце.
Навколо нас був трохи побитий тротуар, вимощений плитами, подекуди росли великі дерева — серйозні, замислені старі дерева, під якими де-не-де стояли лави. Біля головної будівлі коледжу знаходилась галявина з зеленою травою й довгастим ставком. Це був один із найстаріших будинків Оксфорда, який у тринадцятому сторіччі побудував Едвард III, а пізніше архітектори королеви Єлизавети доповнили його новими спорудами. Навіть акуратно підстрижена трава на газоні виглядала стародавньою, і, звичайно ж, я не бачила, щоб хтось ступав на неї.
Ми пройшли повз ставок і газон до конторки портьє і там одержали кімнати, які примикали до будинку ректора. Кімнати, мабуть, були частиною споконвічного дизайну коледжу, хоча було важко сказати, для чого вони призначалися спочатку. Це були кімнати з низькою стелею, темними панелями і візерунчастими свинцевими вікнами. У спальні батька були блакитні портьєри. А в моїй кімнаті, на моє нескінченне щастя, було ліжко з високим ситцевим балдахіном.
Ми розпакували речі, вмилися у світло-жовтому умивальнику в нашій спільній ванні і пішли на зустріч із майстром Джеймсом, який очікував нас у своєму кабінеті в іншому кінці будинку. Це був відкритий, говіркий чоловік із сивуватим волоссям і вузлуватим шрамом на щоці Мені сподобався його теплий потиск руки й вираз його великих, трохи опуклих карих очей. Схоже, він не знаходив нічого дивного в тому, що я супроводжувала батька на конференцію, і навіть запропонував, щоб я оглянула коледж у супроводі одного зі студентів. Він сказав, що це дуже люб’язний і розумний молодий джентльмен. Батько дозволив мені на це погодитися, оскільки сам він буде на нараді — тож чому б мені не подивитися всі визначні пам’ятки цього місця, поки я тут?
О третій годині я була вже готова: в одній руці в мене був новий берет, а в другій — записна книжка, тому що батько сказав, що я можу робити нотатки для шкільної письмової роботи про наш тур. Мій гід був білявим ставним студентом останнього курсу, якого майстер Джеймс відрекомендував як Стівена Барлі. Мені сподобався Стівен: руки поцятковані венами й важкий рибальський светр — «джемпер», сказав він, коли я вголос похвалила його. З ним у мене було таке почуття, ніби мене прийняли до цього елітного товариства, бо я ходжу по чотирикутному двору поруч із ним. Тоді вперше я відчула слабкість, тремтіння від усвідомлення своєї статевої належності, ненадійне відчуття того, що коли я покладу свою руку в його, поки ми будемо йти, десь у довгій стіні реальності відчиняться двері, які, може, ніколи більше не зачиняться. Я пояснила йому, що я вела дуже усамітнене життя, настільки усамітнене, як я розумію зараз, що навіть майже у вісімнадцять років не могла зрозуміти, де його межі. Зрадницьке тремтіння пройняло моє тіло, коли я йшла поруч із гарним студентом університету, воно ніби зійшло на мене, як напружені звуки невідомої мені музики. Але я міцніше вхопилася у свою записну книжку й у своє дитинство і запитала його, чому в саду більше кам’яних плит, а не трави. Він посміхнувся й подивився на мене:
— Не знаю. Ніхто ще раніше не запитував мене про це.
Стівен відвів мене в їдальню з високою стелею у великому тюдорівському залі з дерев’яними столами та показав мені місце, де молодий граф Рочестер вирізав щось непристойне. По стіні залу були візерунчасті свинцеві вікна, і кожен візерунок у центрі являв собою зразок гарної старовинної роботи: Томас Беккет стоїть навколішках перед смертним ложем, священик у довгій мантії роздає суп біднякам, які юрбляться довкола нього, середньовічний лікар перев’язує чиюсь ногу. Над місцем Рочестера була картина, якої я не могла зрозуміти: людина із хрестом навколо шиї й кілком в одній руці нахилилася над чимось, схожим на згорток із чорних ганчірок.
— Це справді цікаво, — сказав мені Стівен Барлі. — Ми дуже пишаємося цією картиною. Цей чоловік багато років тому викладав у коледжі. Він устромляє срібний кілок у серце вампіра.
Я пильно подивилася на нього, якийсь час не в змозі вимовити Жодного слова.
— У ті часи в Оксфорді були вампіри? — запитала я нарешті.
— Я не знаю нічого про це, — зізнався він, посміхаючись. — Але ходить така легенда, що перші викладачі університету допомагали захищати ці місця від вампірів. Вони зібрали багато інформації про вампірів, досить дивної, її все ще можна знайти в Редкліф Камері, через дорогу. За легендою, перші викладачі навіть не зберігали в себе книги з цієї окультної науки, тому вони залишали їх в інших місцях, поки не побудували Редкліф Камеру.
