— Це був неф першої церкви, — знову взявся пояснювати мені батько, ніби між іншим, зовсім звичайним голосом. — Коли абатство розрослося і з’явилася можливість будувати далі, ченці просто піднялися вгору й побудували нову церкву над старою.

Свічки, що горіли на важких кам’яних колонах, проганяли темряву із цієї кам’яної обителі. На стіні було висічено хрест, що нависав тінню над кам’яним вівтарем і саркофагом у далекому куті нефа. Уздовж стін склепу видно було ще два чи три саркофаги, маленькі й примітивні, без усяких написів. Батько глибоко зітхнув, озираючись навколо у цій холодній кам’яній дірі в скелі.

— Тут спочивають із миром настоятелі-засновники й кілька інших ченців, які жили пізніше. Це місце завершить наш тур. Гаразд? Давай пообідаємо.

Коли ми стали виходити, я зупинилася. Нестерпне бажання запитати батька, що він знав про Сен-Матьє і що він згадав, накрило мене хвилею, і я була майже в паніці. Але його спина, широка, у чорному лляному піджаку ніби говорила мені: «Почекай, на все свій час». Я обернулася й поглянула на той саркофаг, що стояв у далекому кутку давньої базиліки. Цей саркофаг здавався грубим і байдужим при спокійному світлі. Що б не було в ньому — це вже минуле, і здогади не оживлять його.

Але я вже дещо знала, тож мені не довелося навіть замислюватись. Історія, яку я почую за обідом на терасі монастиря, що знаходиться на певній відстані нижче від чернечих обителей, ця історія буде про дуже далеке місце. Але, як і наш візит сюди, ця розповідь ще на одну сходинку наблизить нас до страху, що обтяжує батька. Чому він не хотів розповісти про зникнення Россі, поки Массімо не обмовився? Чому батько став білим як стіна, коли метрдотель у ресторані розповів нам легенду про живого мерця? Що б не переслідувало мого батька, все це він яскраво згадав у цьому місці, яке начебто має бути священним, а не жахливим, проте для нього воно було жахливим — настільки, що він розпрямив плечі, борючись із тягарем. Мені доведеться працювати, як говорив Россі, щоб самій підібрати ключі 3 кожним кроком я дедалі більше розуміла логіку заплутаної історії.

Коли наступного разу в Амстердамі я прийшла в бібліотеку, виявилося, що за моєї відсутності містер Біннертс підшукав для мене дещо. Коли я з’явилася в читальному залі одразу після занять у школі, з сумкою за плечима, бібліотекар поглянув на мене і всміхнувся.

— Це ви, — сказав він приємною англійською. — Мій юний історику, у мене для вас дещо є, це для вашого проекту.

Я пройшла за ним до його стола, звідки він витяг книгу.

— Це не дуже стара книга, — сказав він мені. — Але в ній дуже старі історії. Це неприємне читання, моя люба, але, можливо, вони допоможуть вам написати вашу роботу. — Містер Біннертс відвів мене до стола, я із вдячністю подивилася на постать у светрі, що віддалялась. Мене зворушило те, що він довірив мені щось жахливе.

Книга називалася «Перекази Карпат», це був пошарпаний том, виданий у дев’ятнадцятому столітті на власний кошт англійським дослідником Робертом Дігбі. У передмові Дігбі підкреслив те, що він ходив по диких горах і натрапляв на ще більш дикі мови, а також відвідав Німеччину і Росію в пошуках джерел для своєї роботи. Його розповіді звучали також дико, проте проза була досить романтичною. Дослідивши їх трохи пізніше, я виявила, що його версії були набагато кращі від наступних праць інших дослідників і перекладачів. У книзі були два перекази з назвою «Князь Дракула», і я жадібно прочитала їх. В одному розповідалося, як Дракула любив бенкетувати на свіжому повітрі серед трупів проколотих ним підданих. Одного разу я прочитала історію про те, як слуга відкрито при Дракулі поскаржився на жахливий запах, через що князь наказав своїм людям посадити на палю слугу, але над всіма іншими, щоб запах не дошкуляв умираючому бідоласі. Дігбі навів іншу версію цієї історії, у якій Дракула наказав принести палю утричі більшу за ті, на яких були посаджені інші жертви.

Друга історія була такою ж огидною. У ній описувалося, як султан Мехмед II відправив двох гінців до Дракули. Коли гінці прибули й постали перед ним, вони не зняли тюрбани. Дракула став вимагати від них пояснень, чому вони поводилися з ним так нешанобливо, на що гінці відповіли, що вони лише дотримувалися своїх традицій.

— Тоді я допоможу зміцнити ваші традиції, — відповів князь і наказав прибити цвяхами тюрбани до їхніх голів.

Я переписала у записну книжку ці невеликі перекази Дігбі. Коли повернувся містер Біннертс, щоб поцікавитися моїми успіхами, я запитала в нього, чи можемо ми пошукати книги про Дракулу, написані його сучасниками, якщо такі джерела існують.

— Звичайно, — сказав він, серйозно хитаючи головою. Тоді він уже йшов зі своєї зміни, але обіцяв знайти щось, як тільки в нього з’явиться час. — Можливо, після цього, — сказав він, посміхаючись, — я знайду приємнішу тему. Щось про середньовічну архітектуру.

Я пообіцяла, теж посміхнувшись, що подумаю про це.

На землі немає місця більш квітучого, ніж Венеція у вітряну, спекотну, безхмарну днину. Човни хитаються, надимаючи вітрила в лагуні — вони ніби самі, без команди корабля, зібралися в подорож; у сонячному світлі сяють орнаменти фасадів, вода дихає свіжістю. Усе місто здіймається, немов вітрило, як човен танцює й знімається з якоря, готуючись до відплиття. Хвилі край площі Сан-Марко, пробуджені моторними човнами, створюють веселу, трохи грубу музику, схожу на брязкіт тарілок. В Амстердамі — «Венеції Півночі» — така врочиста погода відкрила б цікаві зміни й відновлення міста. А тут яскраве світло показувало вади у зразках досконалості: у зарослому бур’янами фонтані на площі, наприклад, вода, замість того щоб бити повним струменем, іржавими краплями виливалася на край басейну. Коні біля Сан-Марко не здавалися жвавими у променях яскравого сонця, а колони палацу доджів були страшенно брудні.

Я назвала це вицвілою картиною, і батько розсміявся.

— У тебе є чуття атмосфери, — сказав він. — Зараз Венеція відома карнавалами, її не переймає, що вона неприбрана, оскільки цілий світ збирається сюди, щоб уклонитися їй. — Він показав у бік вуличного кафе (нашого улюбленого місця після «Флоріанс»), на упрілих туристів, капелюхи й світлі сорочки яких тріпотіли на морському вітрі. — Почекай до вечора й ти не розчаруєшся. Карнавалу потрібне світло набагато м’якше, ніж це, і тебе вразить перетворення.

Але зараз, попиваючи оранжад, я почувалась надто затишно, щоб іти кудись і чекала на приємний сюрприз. Це був останній жаркий подих літа перед тим, як увірветься осінь. Разом з осінню настануть шкільні дні, і якщо мені пощастить, я побуваю в декількох мандрівках з батьком, бо йому треба буде виїжджати для проведення переговорів, улагоджування конфліктів і укладання угод. Цієї осені він знову вирушить у Східну Європу, і я вже зробила дещо для того, щоб він дозволив мені супроводжувати його.

Батько осушив кухоль із пивом і почав перегортати путівник.

— Так, — раптом вимовив він. — Отут Сан-Марко. Ти ж знаєш, що Венеція протягом століть була! ворогом усього візантійського світу, до того ж вона мала потужний військовий флот. До речі, Венеція перейняла дещо у Візантії, включаючи тих тварин на каруселі. — Я подивилася з-під нашого навісу на собор Сан-Марко, де мідні коні ніби тягли на собі свинцеву баню, що звисала над ними. Здавалося, вся ця споруда плавилась на сонці, такому сліпуче яскравому й гарячому, немов нещадний вогонь пекла.

— Зрештою, — сказав батько, — Сан-Марко був спроектований практично за точнісінько таким планом, як і собор святої Софії в Стамбулі.

— У Стамбулі? — несміливо перепитала я, кладучи лід у склянку. — Ти хочеш сказати, що він виглядає так само, як і Айя-Софія?

— Розумієш, Айя-Софія була захоплена Оттоманською імперією, тому в цій будівлі є мінарети, які служать для охорони, а всередині можна знайти щити, на яких записано святі мусульманські тексти. Але над будинком височіють великі бані, які прийшли із християнської Візантії, як і бані собору Сан-Марко.