Я розповіла про це батькові, й він ледь посміхнувся, відхилившись назад та поклавши книгу на портфель. Він часто відривав очі від роботи й дивився у вікно, за яким молоді люди їздили на маленьких тракторах із плугом, іноді кінь тяг візок із чимось, бабусі на городах стояли нахилившись — просапували, копали. Ми знову їхали на південь. Земля миготіла жовтими й зеленими полями, коли ми проїжджали повз них, потім до неба потяглися сірі гори, а ліворуч від нас вони переходили у блискуче море. Батько глибоко зітхнув, але це був подих задоволення, а не втомлений маленький видих, який можна було чути від нього в ці дні дедалі частіше.

Ми зійшли з потяга біля велелюдного міського ринку, і батько найняв машину, щоб поїхати крутим берегом. Ми вдвох навсібіч крутили головами, щоб бачити море з одного боку дороги: воно тяглося до обрію, обрамлене мрячним серпанком, а з іншого боку дороги до неба здіймалися голі руїни оттоманських фортець.

— Турки володіли цією землею дуже довго, — задумливо сказав батько, — вони чинили набіги з найрізноманітнішою жорстокістю, але правили досить спокійно й уміло — саме так і відбувається з імперіями, коли вони завойовують країну на кілька сотень років. Ця земля неродюча, але тут є вихід до моря. Їм потрібні були ці затоки й порти.

Місто, у якому ми зупинилися, стояло на самому березі моря. У маленькому порту рибальські човни постукували один об один на напівпрозорій поверхні води. Батько хотів зупинитися на сусідньому острові, тож він найняв човен із хазяїном — це був старий у чорному береті на потилиці. Повітря було теплим, навіть так пізно ввечері, бризки води, що долітали до моїх пальців, були свіжими, але не холодними. На носі човна я нахилилася вперед й уявила себе носовою фігурою корабля.

— Обережніше, — застеріг батько, хапаючи мене ззаду за светр.

Човняр уже підвозив нас до пірса острова, на якому розташувалося невелике село з красивою кам’яною церквою. Він перекинув мотузку через мурований стовп пірса й простягнув мені свою шишкувату руку, щоб допомогти зійти з човна. Батько заплатив йому кількома кольоровими соціалістичними купюрами, і старий торкнувся берета. Забравшись назад у човен, він обернувся:

— Це дочка? — прокричав він англійською. — Ваша дочка?

— Так, — сказав батько, здивувавшись.

— Нехай благословить її Бог, — сказав чоловік просто й перехрестив мене в повітрі.

Батько знайшов кімнати з вікнами на материк, потім ми повечеряли в одному з відкритих ресторанів біля пірса. Повільно насувалися сутінки, і я помітила над морем перші зірки. Вітер, що став трохи холоднішим, ніж удень, приніс мені запахи, у які я вже закохалася: платан, лаванда, розмарин і тим’ян.

— Чому запахи стають сильніші, коли стемніє? — запитала я батька.

Мені було справді цікаво, до того ж це допомагало нам не обговорювати щось інше. Мені потрібен був час, щоб отямитися у такому місці, де багато світла й людей, і треба було, принаймні, не дивитися на руки батька, які тремтіли.

— Хіба? — запитав він мляво, але мені полегшало.

Я схопила його за руку, щоб вона не тремтіла, а батько накрив її своєю, так само мляво. Він був надто молодий, щоб старіти. На материку силуети гір, здавалося, у танці просувалися в саме море, нависали над берегом і бовваніли над нашим островом. Коли двадцять років по тому в цих прибережних скелях спалахнула громадянська війна, я заплющувала очі і згадувала їх, дивуючись. Я не могла уявити, що на їхніх схилах було досить людей, щоб воювати. Ті гори здавалися мені такими недоторканими і первісними, що не знали людської ноги, вони ніби були притулком занедбаних руїн, які охороняли монастирі на березі моря.

— Коли Хелен Россі жбурнула книгу «Дракула» на стіл, вона думала, що ця книга була єдиною причиною наших суперечок. Я майже очікував, що всі присутні підведуться і вибіжать або хтось вигукне: «Ага!» — а потім накинеться й уб’є нас. Але, звичайно ж, нічого такого не сталося. Вона сиділа й дивилася на мене з тим самим виразом гіркої насолоди. Чи могла ця жінка, запитував я себе, маючи такий зв’язок із Россі й бажаючи помститися йому за свої наукові образи, сама поранити його й бути причиною його зникнення?

— Міс Россі, — сказав я спокійно, наскільки це в мене виходило, забираючи книгу зі стола й кладучи її назвою вниз біля свого портфеля, — ваша історія дуже незвичайна, мушу сказати, мені знадобиться якийсь час, щоб усе це усвідомити. Але я мушу сказати вам дещо дуже важливе, — я глибоко зітхнув, потім ще раз. — Я досить добре знаю професора Россі. Він був моїм науковим керівником два роки, ми годинами працювали разом і розмовляли. Упевнений, що ви, зустрівшись із ним, зрозумієте, що він набагато кращий і добріший, ніж ви собі уявляли. — Вона зробила рух, ніби хотіла заговорити, але я поспішив продовжити: — Річ у тому… Річ у тому, що ви, вочевидь, ще не знаєте, що професор Россі, ваш батько, зник.

Вона здивовано подивилась на мене. У її обличчі я не побачив хитрощів, саме сум’яття. Отже, ця новина була для неї несподіваною. Біль у моєму серці трохи ослаб.

— Що ви маєте на увазі? — різко запитала вона.

— Я хочу сказати, що три дні тому я розмовляв із ним, а наступного дня він зник. Зараз його шукає поліція. Він, як з’ясувалося, зник зі свого кабінету, можливо, його навіть поранили там, оскільки на його столі знайшли кров. — Я коротко розповів про те, що відбулося того вечора, починаючи з того, як приніс йому дивну маленьку книгу, але нічого не говорив про історії, розказані мені Россі.

Хелен поглянула на мене, насупившись від здивування:

— Це якийсь жарт, який ви вирішили випробувати на мені?

— Ні, у жодному разі, у мене й на думці такого не було. Я зовсім не спав і майже не їв з тієї миті, як це скоїлося.

— Поліція не знає, де він може бути?

— Ні, наскільки я можу стверджувати.

Раптом вона стала схожа на сварливу жінку.

— А ви?

Я затнувся:

— Можливо. Це довга історія, і вона, здається, з кожною годиною стає дедалі довшою.

— Стривайте, — вона пильно подивилася на мене, — коли ви вчора читали ті листи в бібліотеці, ви сказали, що вони якось пов’язані з людиною, яка зараз у біді. Ви мали на увазі Россі?

— Так.

— Яка в нього була проблема?

— Я не хочу наражати вас на небезпеку, сказавши навіть ту дещицю, що знаю.

— Ви пообіцяли мені відповісти на мої питання після того, як я відповім на ваші. — Якби в неї були блакитні очі, а не чорні, її обличчя тієї миті було б копією обличчя Россі. Я подумав про те, що вже помічав схожість: точне відображення англійської рішучості Россі в її румунській зовнішності, хоча міг так подумати через те, що вона назвала його своїм батьком. Але як вона могла бути його дочкою, якщо він уперто заперечував, що колись бував у Румунії? Принаймні, він сказав, що ніколи не був на острові Снагов. З іншого боку, він же залишив румунську брошуру серед своїх паперів. А зараз дівчина люто дивилась на мене, чого Россі ніколи не робив. — Занадто пізно говорити мені, щоб я не ставила питань. Як ці листи стосуються його зникнення?

— Я поки не впевнений. Але мені, можливо, знадобитися допомога експерта. Я не знаю, які відкриття ви зробили в процесі свого дослідження… — І знову вона суворо подивилась на мене, прикривши повіки. — Я переконаний: перш ніж Россі зник, він був упевнений, що йому загрожує небезпека.

Вона, здавалося, намагалася увібрати в себе всі мої слова, новини про батька, який весь цей час був для неї символом виклику.

— Яка небезпека?

І я раптом зважився. Россі просив мене не ділитися цією нездоровою історією з моїми колегами. Я цього і не робив, але зараз зненацька я міг здобути необхідну інформацію від експерта. Ця дівчина, напевно, знає стільки, на що в мене пішли б місяці. Можливо, вона мала рацію, стверджуючи, що знає значно більше, ніж Россі. Россі завжди підкреслював, що необхідно шукати допомоги експертів, і я зроблю це зараз. «Вибачте мені, — звернувся я подумки до сил добра, — якщо це зашкодить їй». До того ж це було логічно. Якщо вона справді його дочка, вона мала всі права знати його історію.