— Хелен, — обережно вимовив я. — Не лякайся, щось сидить у тебе на спині.
— Що? — вона завмерла.
— Я зараз струшу, — сказав я, — це всього лише павук.
Тремтіння пройшло по її тілу, але вона слухняно стояла й не рухалася, поки я прибрав цю істоту з її спини. Зізнаюся, я теж здригнувся, тому що такого великого павука я ще ніколи не бачив: він був майже з мою долоню. Він упав на найближчі до нас поручні з добре чутним стукотом, і Хелен скрикнула. Раніше я ніколи не чув, щоб вона виявляла страх, і від цього тихого крику мені схотілося схопити й струснути її, навіть ударити.
— Усе гаразд, — швидко промовив я, беручи її за руку й намагаючись залишатися спокійним.
На мій подив, вона схлипнула раз чи двічі, перш ніж заспокоїлася. Мене вразило те, що жінка, яка стріляла у вампіра, злякалася павука. Щоправда, в нас був важкий, дуже напружений день. Вона знову здивувала мене, коли, подивившись на річку, сказала стиха:
— Я обіцяла розповісти тобі про Гежу.
— Ти не зобов’язана нічого розповідати, — я сподівався, що мій голос лунав не надто роздратовано.
— Я не хочу брехати, уникаючи цієї теми.
Вона пройшла кілька метрів уперед, начебто для того, щоб залишити павука подалі, хоча він уже зник, можливо, навіть у воді Дунаю.
— Студенткою я була закохана в нього (чи думала, що закохана), а він натомість допоміг моїй тітці «вибити» для мене стипендію, паспорт та дозвіл на виїзд з Угорщини.
Це викликало в мене відразу, і я подивився на неї.
— О, не так грубо, — пояснила вона. — Він не казав: переспиш зі мною — і я зможу відправити тебе в Англію. Він був дуже хитрим. Він і не одержав від мене все, чого бажав, а коли я вже розчарувалась, паспорт був у мене в руках. От як усе сталося, і коли в мене вже був квиток на волю, на Захід, я не збиралася відмовлятися від цього. Я подумала, що це коштувало того, аби знайти свого батька. Тому я продовжувала гру з Гежею доти, доки не втекла в Лондон, написавши йому листа про розірвання наших стосунків. Я хотіла нарешті бути чесною з ним. Можливо, він дуже розгнівався, але так і не написав мені.
— Звідки ти дізналася, що він пов’язаний із таємною поліцією?
Вона розсміялася.
— Він був занадто пихатий, щоб зберігати це в таємниці. Він сподівався ошелешити мене. Я не хотіла говорити йому, що скоріше перелякана, ніж вражена. Він розповідав мені про людей, яких відправив у в’язницю або на катування, натякаючи, що бувало й гірше. Я почала відчувати ненависть до нього.
— Я не дуже радію з його цікавості до наших персон, — сказав я, — але радий, що знаю твою думку про нього.
— А що ти подумав? — обурилася вона. — Я намагалась триматися від нього якомога далі з першої хвилини, як тільки ми ввійшли туди.
— Але я ще на конференції помітив якісь складні почуття між вами, — зізнався я. — Я не міг нічого вдіяти, тож вирішив, що ти була закохана в нього і, може, дотепер кохаєш його.
— Ні, — вона похитала головою й подивилася вниз на темну воду. — Я б не змогла кохати шпигуна, ката або навіть убивцю. Якби я не відмовила йому тоді, в минулому, або зараз, я б знайшла для цього інші причини.
Вона трохи повернулася в мій бік, але не зустрілася зі мною очима.
— Є ще дрібниці, але дуже важливі. Він не добрий. Він не знає, коли треба сказати щось втішне, а коли змовчати. Його зовсім не цікавить історія. У нього немає ніжних очей і густих брів, він не закочує рукава до ліктів.
Я вп’явся очима в неї, а вона дивилася мені просто в очі, її погляд був добрим, рішучим і сміливим.
— Коротше кажучи, найбільша його вада полягає в тому, що він — не ти.
З її погляду не можна було нічого зрозуміти, але раптом вона посміхнулася, ніби всупереч собі, ніби борючись із собою — це була чудова посмішка жінок її родини. Я дивився на неї, усе ще не вірячи в те, що відбувається, а потім обійняв її й жагуче поцілував.
— Про що ти подумав? — прошепотіла вона, коли я відпустив її на мить. — Про що ти подумав?
Ми стояли там кілька довгих хвилин, можливо, навіть цілу годину, але потім вона відхилилася зі стогоном і схопилася рукою за шию.
— Що таке? — злякався я.
Вона відповіла не відразу.
— Моя рана, — повільно сказала вона. — Вона загоїлася, але іноді болить. І от зараз я подумала: чи можна мені торкатися тебе?
Ми дивились одне на одного.
— Дай мені глянути, Хелен, — попросив я, — дозволь мені подивитися.
Вона мовчки розв’язала шарф і підвела підборіддя до світла вуличного ліхтаря. На шкірі її сильної шиї я побачив дві червоні цятки, які майже загоїлися. Мої страхи розсіялися: на неї не нападали після першої атаки. Я нахилився й доторкнувся губами до рани.
— Ні, Поле, не треба! — скрикнула вона, відступаючи назад.
— Мені все одно, — запевнив я. — Я сам тебе вилікую. — Я уважно подивився на неї. — Чи тобі боляче?
— Ні, це приємно, — зізналася вона, але приклала руку до горла, ніби захищаючись, а потім знову зав'язала шарф.
Я знав, що хоч яке невелике в неї зараження, мені треба оберігати її як ніколи. Я опустив руку в кишеню.
— Нам треба було зробити це давно. Я хочу, щоб ти носила це.
Я дістав один із маленьких хрестиків, куплених удома в церкві святої Марії, надів його їй на шию, щоб він висів просто над шарфом. Вона, здавалося, полегшено зітхнула й доторкнулася до нього.
— Я не віруюча, ти ж знаєш, я вважала себе вченим і…
— Я знаю. Але тоді що відбулося в церкві Святої Марії?
— Церква Святої Марії? — Хелен насупилася.
— Удома, біля університету. Коли ти прийшла, щоб прочитати листи Россі, ти намочила своє чоло святою водою.
Вона ніби пригадувала щось.
— Так, так і було. Але це була не віра. Я просто скучила за батьківщиною.
Ми пішли назад по мосту, а потім темними вулицями, не торкаючись одне одного. Але я все ще відчував на собі обійми її рук.
— Дозволь мені піти з тобою у твою кімнату, — прошепотів я, коли ми вийшли до готелю.
— Не тут, — мені здалося, що її губи тремтять, — за нами спостерігають.
Я не повторив свого питання і навіть зрадів, коли у вестибюлі готелю інше привернуло мою увагу. Коли я попросив ключ, клерк передав його зі шматочком паперу, на якому було щось написано німецькою: телефонував Тургут і просив мене передзвонити. Хелен чекала на мене, поки я проходив ритуал: випрошував телефон, давав клеркові презент, щоб він допоміг мені, — за останні дні мені довелося багато разів принижуватися. Потім я якийсь час безнадійно набирав номер, поки вдалечині не почулися гудки. Тургут відповів щось нерозбірливе, а потім швидко перейшов на англійську.
— Поле, любий! Слава Богові, ви зателефонували. У мене є для вас новини, дуже важливі новини!
Серце підскочило до горла.
— Ви знайшли… карту? Могилу? Россі?
— Ні, друже мій, ніяких таких див. Але ми переклали листа, який знайшов Селім, це неймовірний документ! Його написав православний чернець у Стамбулі 1477 року. Ви чуєте мене?
— Так, так! — прокричав я так, що клерк докірливо зиркнув на мене, а Хелен захвилювалася. — Продовжуйте.
— 1477 року він дав притулок кільком ченцям із Карпат, які привезли із собою тіло вбивці турків, дворянина. Тут ще багато важливого для вас. Ви самі подивитесь на лист. Я покажу його вам, коли ви повернетеся завтра. Так?
— Так! — крикнув я. — Вони поховали його в Стамбулі? — Хелен похитала головою, і я прочитав її думки: лінію можуть прослуховувати.
— Я не можу зрозуміти з листа, — гримів Тургут. — Я все ще не знаю, де він був похований, але не схоже, що могила тут. Я думаю, вам слід приготуватися до нової подорожі. Можливо, знову знадобиться підтримка доброї тітоньки. — Незважаючи на перешкоди, я чув у його голосі похмурі нотки.
— Нова подорож? Але куди?
— У Болгарію! — прокричав Тургут удалечині.
Я подивився на Хелен, слухавка сповзала в мене по руці.
— Болгарія?
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Одна могила була величніша за всі інші, вона була величезною, з ідеальними пропорціями. На ній було одне тільки слово: ДРАКУЛА.
Брем Стокер, «Дракула», 1897