— Ховатися? — жінка в ліловому теж повернулася в наш бік. — Я впевнена, що в нашій церкві ніхто не ховається. Може, мені покликати священика? Вам потрібна допомога?

Бібліотекар пішов назад.

— О ні, ні, — сказав він. — Я, мабуть, помилився.

— Ви не хочете взяти дещо з нашої літератури?

— О ні! — він відійшов назад по ряду. — Ні, дякую.

Я знову побачив, як він роззирається довкола. Потім він зник з моїх очей. Пролунав стукіт — важкі двері Зачинилися за ним. Я кивнув Хелен, і вона безшумно зітхнула з полегшенням, але ми постояли там ще кілька хвилин і дивились одне на одного через купіль. Хелен перша опустила очі й насупила брови. Я знав, що вона думає про те, як це їй пощастило потрапити в таку ситуацію і що все це означало. Її волосся блищало й було чорним як смола: сьогодні вона теж була без капелюха.

— Він шукає вас, — сказав я тихо.

— Може, він шукає вас? — вона показала на конверт у моїх руках.

— Мені спала на думку дивна ідея, — сказав я повільно. — Можливо, він навіть знає, де Россі.

Вона знову насупилася.

— Усе це й так не надто розумно, тому чом би й ні? — промурмотіла вона.

— Я не можу дозволити вам просто піти в бібліотеку або у свій гуртожиток. Він шукатиме вас в обох місцях.

— Дозволити мені? — викликнула вона погрозливо.

— Міс Россі, будь ласка, ви теж хочете зникнути?

Вона замовкла.

— І як же ви збираєтеся захистити мене?

У її голосі почулися глузливі нотки, і я подумав про її дивне дитинство, про те, як вона переїхала в Угорщину в утробі матері, про політичну кмітливість, завдяки якій вона дістала можливість поїхати світ за очі заради наукової помсти. Якщо її історія була правдивою, звичайно ж.

— У мене є ідея, — сказав я повільно. — Я знаю, що це може бути нешанобливо, але буде краще, якщо ви посмієтеся з мене. Ми можемо взяти якісь амулети з цієї церкви. — Хелен звела брови. — Ми знайдемо що-небудь — свічки або хрести — купимо часник по дорозі додому, тобто в мою квартиру. — Її брови злетіли ще вище. — Я хочу сказати, якщо ви погодитеся піти зі мною, ви могли 6… завтра мені треба на потяг, але ви могли б…

— Спати на софі? — вона знову надягла рукавички й склала руки на грудях.

Я відчув, як червонію.

— Я не можу дозволити вам повернутися в гуртожиток, знаючи, що він переслідуватиме вас… або в бібліотеку, звичайно ж. До того ж, гадаю, нам треба багато про що поговорити. Я б хотів довідатися, що ваша мати…

— Ми можемо обговорити це просто тут і зараз, — сказала вона холодним тоном, як мені здалося. — Що ж до бібліотекаря, сумніваюся, що він буде стежити за мною до гуртожитку, якщо тільки… — на її рішучому підборідді з’явилася ямочка (може, це все від саркастичної посмішки?), — якщо тільки він уже не перетворився на кажана. Розумієте, наша матрона не впускає вампірів у гуртожиток. Та й чоловіків, між іншим, теж. До речі, я сподіваюся, що він простежить за мною до бібліотеки.

— Сподіваєтесь? — я був шокований.

— Я знаю, що тут він би з нами не розмовляв — тільки не в церкві. Можливо, він чекає на нас зовні. Мені треба перекинутися з ним кількома словами, — знову ця неординарна англійська, — тому що він намагається перешкодити мені користуватися бібліотекою. До того ж ви сказали, що він може знати, де мій… де зараз знаходиться професор Россі. Чому ж не дати йому стежити за мною? Дорогою ми можемо поговорити про мою матір. — Напевно, на моєму обличчі відбився не тільки сумнів, тому що вона раптом розсміялася, блиснувши своїми білими зубами. — Адже він не накинеться на вас серед білого дня, Поле!

Коли ми вийшли, біля церкви бібліотекаря не було. Ми попрямували до бібліотеки. Моє серце шалено калатало, але Хелен була спокійна. У наших кишенях лежали однакові хрестики із церкви («Візьми один, залиш двадцять п’ять пенсів»). Я був розчарований, тому що Хелен не згадувала про свою матір. У мене було таке відчуття, наче вона просто терпіла моє божевілля, а тільки-но ми дійдемо до бібліотеки, вона просто зникне, але дівчина знову мене здивувала.

— Він іде за нами, — сказала вона тихо, щойно ми відійшли на два квартали від церкви. — Я побачила його, коли ми повертали за ріг. Не обертайтесь. — Я приборкав вигук подиву, і ми продовжили наш шлях. — Я піду в книгосховища на верхніх поверхах бібліотеки, — сказала вона. — Як щодо сьомого поверху? Це одна з найбільш тихих частин бібліотеки. Не йдіть туди. Він, швидше за все, піде за мною, якщо я буду сама, він не переслідуватиме вас, тому що ви сильніший.

— Ви не зробите цього, — прошепотів я. — Здобути інформацію про Россі — це моя проблема.

— Здобути інформацію про Россі — це саме моя проблема, — вимовила вона у відповідь. — Тільки не думайте, що я збираюся зробити вам ласку, містере Голландський купець.

Я скоса подивився на неї. Я починав звикати до її незвичних жартів, а іноді щось у вигині її губ виглядало грайливо й потішно.

— Добре, але я піду відразу за ним. Якщо ви вскочите в халепу, я буду поруч і допоможу будь-якої миті.

Біля дверей бібліотеки ми щиро попрощались.

— Щасти вам із вашим проектом, містере Голландець, — сказала Хелен, потискуючи мені руку своєю у рукавичці.

— І вам із вашим, міс…

— Тс-с, — сказала вона й пішла.

Я повернувся до каталогу і витяг навмання шухляду, щоб напустити на себе зайнятий вигляд: від «Бен-Гура» до «Бенедиктинця». Я нахилив голову так, щоб бачити приймальний стіл: Хелен діставала дозвіл увійти в книгосховище. Вона стояла, навмисно повернувшись спиною до довгого нефа бібліотеки, і у своєму чорному костюмі виглядала високою й стрункою. Потім я побачив бібліотекаря, що йшов з іншого краю нефа і проходив повз іншу половину каталогу. Він наблизився до літери «Н» у той час, коли Хелен попрямувала до дверей у книгосховище. Я дуже добре знав ці двері, бо майже щодня ходив через них, але ніколи раніше вони не мали для мене такого значення, як зараз. Цілий день двері залишалися відчиненими, але охоронець біля входу перевіряв перепустки. За мить темна фігура Хелен зникла на чавунних сходах. Бібліотекар трохи затримався біля букви «Є», потім почав шукати щось у кишені (у нього, можливо, було особливе посвідчення працівника бібліотеки, припустив я). У його руках блиснула картка, і він зник.

Я побіг до приймального стола.

— Я б хотів скористатися книгосховищем, будь ласка, — сказав я черговій.

Раніше я ніколи не бачив її, вона була дуже повільною, і мені здавалося, що її пухкі пальці цілу вічність боролися з жовтими картками, перш ніж вона дала мені одну. Нарешті я пройшов у двері й обережно ступив на сходи, дивлячись нагору. На кожному поверсі крізь металеві сходи можна побачити лише на один проліт вище. Бібліотекаря не було видно, як і не було чутно жодного звуку.

Я прокрався на другий поверх, повз відділ економічної й соціологічної книги. На третьому поверсі нікого не було, за винятком кількох студентів, які сиділи у своїх кабінках. На четвертому поверсі я почав хвилюватися. Було занадто тихо. Мені не треба було погоджуватись, щоб Хелен була мішенню в цій міси. Раптом я згадав розповідь Россі про його друга Хеджеса, і це змусило мене прискорити крок. На п'ятому поверсі — археологія й антропологія — було повно студентів й аспірантів, які щось записували, щось обговорювали, понизивши голос. Побачивши їх, я відчув себе трохи краще: нічого жахливого не може відбуватися на два поверхи вище. На шостому поверсі я почув кроки над головою, а на сьомому — історія — я зупинився, міркуючи про те, як мені ввійти, щоб не видати себе.

Я дуже добре знав цей поверх — це було моє королівство, я міг розповісти про розташування кожної кабінки й кожного стільця, знав кожен ряд товстих книг. Спочатку мені здалося, що на поверсі історії було так само тихо, як і на інших, але за хвилину почув тиху розмову в одному з кутів. Я став прокрадатися в цьому напрямку повз відділ «Вавилон і Азія», намагаючись іти якомога тихіше. Я впізнав голос Хелен. Я був упевнений, що це був її голос, а потім неприємний скрипучий голос — очевидно, це був бібліотекар. У мене серце тенькнуло. Вони знаходилися у відділі «Середньовіччя», я точно знав, тому підійшов ближче, щоб розчути їхню розмову, але не хотів ризикувати й не наважився стати за наступний стелаж. Вони стояли за полицями праворуч від мене.