— Ну, заради всього святого! Я так і думав. Я всі вагони обійшов!

Це був Барлі. Витираючи чоло, він кричав на мене.

Барлі гнівався, я не могла звинувачувати його за це, та оскільки такий поворот подій був дуже неприємним для мене, я теж розгнівалася. Але ще більше я розлютилася, коли досада змінилася таємним почуттям полегшення. До того як побачила Барлі, я не розуміла, якою самотньою була в цьому потязі, їдучи назустріч невідомості, можливо, я була б ще більш самотньою через неможливість знайти свого батька або коли я втрачу його назавжди. Усього лише кілька днів тому Барлі був для мене незнайомцем, а зараз його обличчя було для мене близьким і знайомим.

Хоча тієї миті він усе ще кричав:

— Куди це в біса ти зібралася? Ти змусила мене добряче побігати. Що ти вигадала цього разу?

Я пропустила останнє питання повз вуха.

— Я не хотіла змушувати тебе хвилюватися, Барлі. Я думала, що ти поїхав на пором і ніколи про це не довідаєшся.

— Так, повернуся до майстра Джеймса, скажу йому, що ти в безпеці в Амстердамі, а мені там скажуть, що ти зникла. О, тоді я матиму добру репутацію.

Він опустився на сидіння поруч зі мною, склав руки на грудях і схрестив ноги. Він мав при собі маленьку валізу, а волосся на голові було скуйовджене.

— Що на тебе найшло?

— Навіщо ти стежив за мною? — припустила я.

— Пором затримався через поломку. — Зараз, здавалося, він не міг стримати посмішки. — Я був голодний, як пес, тому повернувся на кілька кварталів назад, купив собі тістечок і чаю. Раптом я побачив, як ти йдеш вулицею в іншому напрямку, але не був у цьому впевнений, тож вирішив, що все це вигадав, ну знаєш, як воно буває, тому залишився й купив сніданок. Але потім совість почала мене гризти: адже якщо це ти, тоді в мене будуть великі проблеми. Я поспішив у той самий бік, побачив вокзал, а потім — як ти сідаєш на потяг. Я думав, у мене буде серцевий напад, — він знову сердито поглянув на мене. — Ти завдала мені досить багато турбот цим ранком. Я побіг, купив квиток, у мене ледь вистачило гульденів на нього, а потім по всьому потягу шукав тебе. — Він подивився у вікно, а потім на пачку конвертів у моїй руці. — Ти не хочеш пояснити мені, чому опинилася тут, у паризькому експресі, замість того щоб бути в школі?

Що мені залишалося робити?

— Вибач, Барлі, — сказала я, затинаючись. — У мене й гадки не було втягувати тебе у це, я справді думала, що ти вже давно в дорозі назад і можеш повернутися до майстера Джеймса із чистою совістю. Я не хотіла завдати тобі неприємностей.

— Так? — він явно чекав продовження. — Тому ти просто вирішила трохи погуляти в Парижі замість того, щоб бути на уроці історії?

— Ну… — почала я, зволікаючи час. — Батько надіслав мені телеграму, у якій говорив, що в нього все гаразд і що я можу приїхати до нього на кілька днів.

Барлі помовчав.

— Вибач, але так щось нічого не виходить. Якби ти одержала телеграму, вона б надійшла вчора ввечері, і я б про це довідався. І чому ти думала, що в батька може бути щось негаразд? Я думав, він просто виїхав у справах. Що це ти читаєш?

— Це довга історія, — повільно промовила я. — Я знаю, що ти й так вважаєш мене дивною…

— Ти до неподобства дивна, — сердито вставив Барлі. — Але буде краще, якщо ти мені розповіси про те, що замислила. У тебе є час до того, як ми висадимося в Брюсселі. Там ми пересядемо на потяг назад до Амстердама.

— Ні! — я не хотіла так крикнути. Дама напроти нас спокійно собі спала, і я притишила голос. — Мені треба їхати до Парижа. Зі мною буде все гаразд. Ти можеш зійти з потяга, якщо хочеш, і бути в Лондоні вже ввечері.

— Зійти з потяга? Ага! Це означає, що ти не збираєшся виходити на наступній станції? Як далеко йде цей потяг?

— Він насправді іде до Парижа…

Він склав руки на грудях і знову чекав продовження. Він був гірший за мого батька, можливо, він навіть гірший від професора Россі. На мить я уявила, як Барлі стоїть у класній кімнаті, руки схрещені на грудях, очі нещадно сканують безпорадних студентів, голос підвищений: «І що зрештою веде Мілтона до жахливих висновків про падіння Сатани? Хтось прочитав про це?»

До горла підкотився клубок.

— Це довга історія, — промимрила я знову, ще більше затинаючись.

— У нас є час, — сказав Барлі.

За маленьким столиком у ресторані Хелен, Тургут і я перезирнулись. Я відчув, що ми були чимось схожі. Можливо, щоб приховати ніяковість, Хелен підняла круглий блакитний камінчик, який Тургут поклав поруч із її тарілкою, і простягнула його мені.

— Це давній символ, — сказала вона. — Талісман проти злого ока.

Я взяв його, відчув вагу, гладку поверхню й тепло від її рук, а потім поклав його на стіл.

Тургута було важко заплутати.

— Мадам, ви з Румунії? — спитав він, але Хелен мовчала. — Якщо це правда, ви маєте бути обережні, — він трохи понизив голос. — Поліція може зацікавитись вами. Наша країна не в дружніх стосунках із Румунією.

— Я знаю, — озвалась вона холодно.

— Але як про це довідалася циганка? — Тургут насупився. — Ви ж не розмовляли з нею.

— Не знаю. — Хелен безпорадно знизала плечима.

Тургут похитав головою.

— Люди кажуть, що в циганок є дар прозирання в майбутнє. Я ніколи в це не вірив, але… — він замовк і витер вуса серветкою. — Як дивно, що вона заговорила про вампірів.

— Хіба? — відповіла Хелен. — Вона, мабуть, несповна розуму, циганки всі божевільні.

— Можливо, можливо, — Тургут мовчав. — Хоча мені її слова здалися дуже дивними, тому що це моя друга спеціальність.

— Циганки? — перепитав я.

— Ні, боронь Боже, — вампіри. — Ми з Хелен уп’ялися на нього, намагаючись не зустрічатися очима. — Шекспіром я заробляю на прожиток, а вампіри — це моє захоплення. У нас тут багато давніх легенд про вампірів.

— Насправді… о!., турецькі легенди? — запитав я здивовано.

— О, ці легенди беруть початок у Єгипті, любі колеги. Але тут, у Стамбулі, наприклад, існує легенда, що найкровожерливіші імператори Візантії були вампірами, деякі з них вважали, що християнські обряди сприяли тому, щоб вони випивали кров зі смертних. Я не вірю в це і гадаю, що подібне могло початися пізніше.

— А… — я не хотів виявляти надто великої цікавості, скоріше я побоювався, що Хелен може наступити мені на ногу під столом, а не через те, що Тургут міг мати зв’язок із силами зла. Але й Хелен теж пильно дивилась на нього. — Як щодо легенди про Дракулу? Ви чули про нього?

— Чув про нього? — пирхнув Тургут. Його темні очі блиснули, і він зім’яв серветку. — Ви знаєте про те, що Дракула був реальною людиною, знаменною постаттю в історії? До речі, ваш земляк, мадам, — він нахилився до Хелен. — Він був князем, правителем у західній частині Карпат у п’ятнадцятому сторіччі. Його, ви знаєте, не дуже любили.

Ми з Хелен кивнули — не могли втриматися. Принаймні, я не міг, а її, здавалося, так зацікавили слова Тургута, що вона не могла нічого із собою вдіяти. Вона трохи нахилилася вперед і слухала, при цьому її очі сяяли так само в темряві, як і його. Рум’янець проступив під її звичайною блідістю. Це був один із тих багатьох моментів, коли я помічав, навіть будучи зануреним у розмову, що краса раптово осявала її досить суворий вираз обличчя, вона ніби світилася зсередини.

— Ну, — Тургут, здавалося, насолоджувався розповіддю на свою тему. — Я не хочу набридати вам, але в мене є теорія, що Дракула відіграв дуже важливу роль в історії Стамбула. Мало хто знає про те, що коли він був маленьким хлопчиком, його тримали заручником у султана Мехмеда II в Галліполі, а потім далі на схід, в Анатолії. Його власний батько віддав його батькові Мехмеда, султанові Мураду II як викуп за переговори. Дракула пробув у нього з 1442 до 1448 року. Батько Дракули явно не був джентльменом, — посміхнувся Тургут. — Солдати, які охороняли хлопчика Дракулу, були майстрами в катуваннях, і він, напевно, чимало дізнався, спостерігаючи за ними. Але, шановні добродії, — він, здавалося, на мить забув, що Хелен — дівчина, — у мене є своя теорія про те, що він теж залишив на них свій слід.