— Чому ж? — непорушно запитав я.

— Я скажу вам. Тому що він зберіг усе це для великого фіналу. Це його таємниця, його пристрасть. Через що ще вчений буде мовчати? Але на нього чекає сюрприз. — Цього разу її мила посмішка перетворилася на гримасу, і мені вона не сподобалась. — Ви навіть не повірите, як багато мені пощастило розкопати за рік відтоді, як я довідалася про його маленьку таємницю. Я не зустрічалась із професором Россі, але постаралася, щоб про мою роботу довідалися на моєму факультеті. Якою ганьбою для нього буде, коли хтось інший напише працю на цю ж тему, та ще й коли цей «хтось» буде мати його ім’я. Це чудово. Бачите, я навіть узяла його ім’я, коли приїхала сюди, літературний псевдонім, якщо хочете. До речі, у Східному блоці ми не любимо, коли інші люди крадуть нашу історичну спадщину й коментують її: у нас такого не розуміють.

Я, певно, застогнав уголос, бо вона замовкла й насупилась.

— До кінця цього літа я буду знати більше про легенду Дракули, ніж будь-хто у світі. До речі, можете взяти свою стару книгу. — Вона відкрила сумку і відкрито жбурнула книгу на стіл між нами. — Учора я просто перевіряла в ній дещо. У мене не було часу, щоб піти додому, де в мене є власна. Розумієте, вона мені не потрібна. У будь-якому разі це тільки література, а я знаю усе це напам’ять.

Батько озирнувся навсібіч, ніби прокинувшись. Ми мовчки стояли на Акрополі в тиші приблизно п’ятнадцять хвилин, споглядаючи здобутки давньої цивілізації. Я була вражена потужними колонами над нами, а також здивована, що найдальшою точкою на обрії були гори — високі й видовжені, вкриті сухою рослинністю гіганти, які нависали над містом у час заходу. Але коли ми стали спускатися вниз, батько вийшов зі свого мрійливого стану й запитав, чи сподобався мені краєвид. Певний час я збирала докупи думки й аж потім відповіла. Я думала про минулу ніч.

Учора я зайшла в його кімнату трохи пізніше звичайного, щоб він перевірив мою домашнє завдання з алгебри. Батько писав, переглядав документи, з якими працював цілий день. Того вечора він сидів нерухомо, голова була нахилена над столом, він ніби роздумував над якимись документами. Він не перегортав сторінок, як звичайно, і не тримав голову прямо. Стоячи у дверях, я не могла зрозуміти: вивчав він щось тільки-но написане, чи просто намагався не заснути. Тінь його тіла добре відбивалася на білій стіні готельного номера — це була тінь людини, що схилилася над іншою, темнішою тінню стола. Якби я не знала його постать, знайому форму згорблених плечей, коли він сидів, схилившись над сторінкою, то могла б на якусь мить подумати, не пізнавши його, що він мертвий.

Чудові ясні дні, сповнені світла, як гірське небо, супроводжували нас із весною в Словенію. Коли я запитала, чи можемо ми поїхати знову в Емону (тоді я вже пов’язувала її з минулою епохою мого життя, що мала зовсім інший присмак, вона асоціювалася з початком, і, як я вже говорила, зазвичай люди хочуть іще раз відвідати такі місця), батько сказав, що ми будемо надто зайняті, тому зупинимося біля великого озера на північ від Емони, де в нього буде конференція, а потім треба буде швидко повертатися в Амстердам, щоб я не відстала в школі. Такого зі мною ніколи не траплялося, але імовірність цього турбувала батька.

Озеро Блед, коли ми приїхали, не розчарувало нас. Воно влилося в альпійську долину наприкінці одного з льодовикових періодів і стало пристановищем для стародавніх кочівників, які селилися в будиночках із солом’яним дахом. Зараз воно лежало, як сапфір у руках Альп, а на поверхні, відбиваючись, блищали білосніжні вершини. На одному крутому березі височіла скеля, що була вища за інші, і на ній гніздилися великі замки Словенії, надзвичайно гарно відреставровані туристичним бюро. Бійниці замку дивилися вниз, на острів, на якому ніби пливли непомітні церкви з червоними банями, побудовані в австрійському стилі. Через кожні кілька годин до острова, немов качки, ходили човни. Готель, як звичайно, був зі скла й сталі —¦ соціалістична модель п’ятизіркового готелю. Наступного дня ми втекли з нього й пішли гуляти по низинах навколо озера. Я сказала батькові, що й доби не проживу, якщо не побачу замок, який спостерігала вдалечині за кожним прийомом їжі. Батько посміхнувся.

— Якщо так, тоді ми сходимо, — сказав він.

Нові переговори були більш вдалими, ніж сподівалася його команда, і останнім часом деякі зморшки на батьковому чолі розгладились.

Тому ранком третього дня, забувши про дипломатичні формулювання, підготовлені день тому, ми сіли в автобус. Ми об’їхали озеро, наблизилися до замку, потім вийшли й стали сходити на вершину. Замок був збудований із коричневого каменю, схожого на безбарвні кості, акуратно з’єднані разом після ушкодження. Коли ми пройшли через перший прохід, що вів до палат (як я подумала), у мене подих перехопило: крізь свинцеве вікно я побачила озеро — за тисячу футів під нами воно сяяло, відблискуючи білим світлом на сонці. Замок, здавалося, чіплявся за край обриву, тримаючись «на волосинці». Жовто-червона церква внизу на острові, човен, що плив до острівців ніжних жовто-червоних квітів, велике блакитне небо — усе це, мабуть, захоплює багатьох туристів.

Стіни замку стерлися за вісім століть, а алебарди, багнети й сокири у кожному куті увесь час загрожували звалитися, варто було їх лише торкнутися, але цей замок був суттю озера. Перші поселенці спрямовувалися в небо, подалі від своїх солом’яних хатин біля води, і врешті-решт вони оселилися тут, поруч з орлами, під владою єдиного феодала. Навіть так грубо відреставроване, це місце дихало старовиною. Я відвернулася від вікна, пішла в сусідню кімнату й побачила там труну з дерева й скла, у якій лежав кістяк маленької жінки, що вмерла задовго до Різдва Христового. Бронзова візерункова мантилья прикривала її тріснуту грудну клітку, бронзово-зелений перстень спадав з її кістлявих пальців. Коли я нахилилася до віконця, щоб подивитись на неї, вона раптом посміхнулася до мене своїми темними западинами замість очей.

На терасі замку чай подавали в білих порцелянових чайниках: елегантний додаток до туристичного бізнесу. Чай був гарним, міцним, а кубики цукру в паперових пакетиках, як не дивно, були свіжими. Батько зчепив руки над чавунним столом так міцно, що в нього аж кісточки на пальцях побіліли. Я подивилася на озеро й налила йому ще чашку чаю.

— Дякую, — сказав батько. У його очах був якийсь біль. Я знову помітила, яким утомленим і худим він виглядав у ті дні. Може, йому варто піти до лікаря? — Поглянь, люба, — сказав він, повернувшись так, що я могла бачити тільки його профіль на тлі скелі й блискучої води. Батько замовк, а потім раптом спитав: — Ти подумаєш про те, щоб написати їх?

— Історії? — уточнила я. Серце підскочило й скажено закалатало в грудях.

— Так.

— Навіщо? — нарешті запитала я.

Це було питання дорослої людини, а не дитячий белькіт. Батько подивився на мене, а я подумала, що за всією цією утомою ховаються доброта й сум.

— Тому що, якщо ти не напишеш, доведеться писати мені, — сказав він. А потім подивився на свій чай, і я зрозуміла, що більше він про це не говоритиме.

Тієї ночі у маленькій кімнаті готелю, яка знаходилася поруч із кімнатою батька, я почала записувати все, що він розповів мені. Він завжди повторював, що в мене чудова пам’ять, занадто гарна пам’ять, як він іноді говорив.

Наступного ранку за сніданком батько сказав мені, що хотів би посидіти спокійно два-три дні. Мені було важко уявити, щоб він сидів спокійно, але я бачила темні кола під його очима, і мені сподобалося те, що він вирішив відпочити. Я не могла позбутися відчуття, що з ним щось коїться, ніби він знову тихенько мучився через щось. Але він пояснив мені це тим, що просто скучив за Адріатичним узбережжям. Ми поїхали швидким потягом повз станції, назви яких були написані латиною і кирилицею, а потім повз станції з назвами лише кирилицею. Батько навчив мене цього нового алфавіту, і я бавилася, намагаючись вимовити назви станцій, бо кожна була для мене немов кодом, що відмикає секретні двері.