Вона примружила очі й подивилася на мене.

— Ви теж щось приховуєте від мене, — сказала вона. — Я скажу вам, якщо ви теж розповісте мені.

Раніше я ще ніколи не зустрічав, не бачив і не розмовляв з такою жінкою. Вона збивала мене з ніг і при цьому жодного разу не скористалася фліртом. У мене було таке відчуття, що її слова були як криниця з холодною водою, у яку я занурився з головою, не подумавши про наслідки.

— Добре, але спочатку дайте відповідь на моє запитання, — сказав я, перейнявши її тон. — Як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ця книга була у вас?

— Професор Бартоломео Россі, — сказала вона саркастичним, різким тоном. — Ви вчитесь на історичному факультеті, тож ви напевно чули про нього.

Я сидів приголомшений і глибоко шокований.

— Професор Россі? Що… що ви маєте на увазі?

— Я відповіла на ваше питання, — сказала вона, випробовуючись, поправляючи жакет і складаючи рукавички, ніби вона закрила питання. Мені здалося, що їй сподобалась моя реакція на її відповідь і те, як я спіткнувся об її слова. — А тепер скажіть мені, що ви мали на увазі, коли говорили про всю цю драму навколо книги.

— Міс Россі, — почав я, — будь ласка, я розповім вам усе, що можу. Тільки, прошу, поясніть мені, яке відношення ви маєте до професора Бартоломео Россі.

Вона нахилилася, відкрила свою сумку і дістала шкіряну коробочку.

— Не заперечуєте, якщо я закурю? — удруге я помітив у її рухах якусь чоловічу невимушеність, що ніби виявлялась у ній, коли вона відкидала жіночі манери. — Ви не хочете?

Я похитав головою. Я ненавидів сигарети, хоча погодився б узяти одну із цієї легкої, гладкої руки. Вона затяглася і швидко запалила.

— Не знаю, чому я говорю все це незнайомцеві, — сказала вона замислено. — Думаю, що самотність цього місця вплинула на мене. За два місяці я майже ні з ким не розмовляла, лише по роботі. Я не вважаю, що ви схожі на пліткаря, хоча на моєму факультеті їх повно. — Я чув її акцент немов між словами, які вона вимовляла ніжним тоном. — Але якщо ви дотримаєте обіцянки… — Її обличчя знову стало серйозним. Вона випросталася, зухвало тримаючи сигарету в одній руці. — Мої стосунки з відомим професором Россі дуже легко пояснити. Тобто має бути легко. Він мій батько. Він зустрічався з моєю матір’ю, коли був у Румунії і шукав Дракулу.

Моя чашка перекинулася на стіл, кава полилась мені на коліна, на сорочку, яка й без того не була ідеально чистою, бризнула і їй на щоку. Вона витерла краплю рукою й уп’ялася на мене.

— Господи, вибачте, вибачте, — я намагався очистити все, використовуючи відразу обидві наші серветки.

— Це справді шокувало вас, — сказала вона непорушно. — Тоді ви, мабуть, з ним знайомі.

— Знайомі, — підтвердив я, — він мій науковий керівник. Але він ніколи не говорив, що був у Румунії, а тим паче, що в нього є родина.

— У нього немає родини, — холодність її голосу аж пройняла мене. — Я ніколи не зустрічалася з ним, розумієте, хоча гадаю, що зараз це справа часу. — Вона відхилилась назад на маленькому стільці, зіщулилась, ніби не хотіла, щоб я підходив ближче. — Я бачила його лише раз, здалеку, на лекції. Уявляєте, як це — уперше побачити батька на такій відстані.

Із серветок уже утворилась якась брудна купа, я відсунув усе вбік: чашку, серветки, ложку.

— Чому?

— Це дуже дивна історія, — сказала дівчина й поглянула на мене. Ні, вона не замислилась, а натомість, здавалося, перевіряла мою реакцію. — Ну гаразд, розповім, це сумна любовна історія. — Це речення дивно пролунало з її акцентом, але я не посміхнувся. — Може, не така вона й дивна. Він познайомився з моєю матір’ю в селі, був з нею якийсь час, а потім виїхав, залишивши свою адресу в Англії. Коли виїхав, мати дізналася, що вагітна, і тоді її сестра, що жила в Угорщині, дала притулок матері до пологів.

— Він ніколи не говорив мені, що був у Румунії, — радше прохрипів, а не сказав я.

— Не дивно. — Хелен знову закурила. — Саме це він і написав моїй матері. Вона написала йому з Угорщини на ту адресу, що він залишив їй, і сповістила, що в неї народилася дитина. Він же відповів їй, що не знає її й не розуміє, звідки вона дізналася про його ім’я, до того ж він ніколи не був у Румунії. Ви можете собі уявити таку жорстокість?

Вона впивалася в мене своїми очима, тієї миті вони були великими й чорними.

— Якого року ви народились? — я не подумав про те, що спочатку треба вибачитись перед жінкою, а вже потім ставити їй такі запитання, але Хелен була настільки не схожа на всіх, кого я знав, що здавалося, вона не підходила під звичайні правила.

— 1931 року, — сказала вона спокійно. — Одного разу моя мати возила мене в Румунію на кілька днів, це було ще до того, як я довідалася про Дракулу, але навіть тоді вона не хотіла повертатися в Трансільванію.

— Боже мій… — прошепотів я, дивлячись на поліетиленову скатертину. — Господи!.. Я думав, він розповів мені все, але цього він мені не говорив.

— Він розповів вам… усе? — запитала вона різко.

— Чому ви не зустрілися з ним? Він не знав, що ви тут?

Вона якось дивно поглянула на мене, але відповіла, не замислюючись.

— Це гра, якщо так можна сказати. Просто моя примха, — дівчина замовкла. — У Будапештському університеті я непогано вчилася. До речі, викладачі вважали мене геніальною, — вона скромно заявила про це. У неї була чудова англійська, я відразу це помітив — неймовірно гарна. Можливо, вона й була геніальною.

— Моя мати не закінчила й звичайної школи, уявіть собі. Але пізніше вона здобула якусь освіту, а коли мені виповнилося шістнадцять, я вже вступила до університету. Звичайно, моя мати говорила мені, що я пішла в батька. Адже навіть у глибинках Східного блоку книги професора Россі дуже популярні: мінойська цивілізація, середземноморські релігійні культи, доба Рембрандта. Він співчутливо писав про британський соціалізм, і тому наш уряд дозволяв розповсюджувати його праці. В університеті я вивчала англійську — знаєте, для чого? Щоб читати праці Россі в оригіналі. Мені було не важко довідатись, де він знаходиться, розумієте, адже я розглядала назви університетів на обкладинках його книг і мріяла одного разу поїхати туди. Я все добре обміркувала і правильно все продумала з політичної точки зору: я почала прикидатися, що хотіла б вивчати оригінальні праці про революції в Англії. А коли настав час, мені вдалося здобути стипендію. У ті дні ми насолоджувалися волею в Угорщині, хоча всі люди думали, як довго Радянський Союз буде це терпіти. До речі, про тиранів. Як там не було, спочатку я поїхала в Лондон на півроку, а потім за чотири місяці я здобула стипендію, щоб приїхати сюди.

Вона видихнула клуби сизого диму, замислилась, але не відводила погляду від моїх очей. Я раптом подумав про те, що, можливо, Хелен Россі переслідував не Дракула, а комуністи, про яких вона говорила з таким цинізмом. Можливо, вона навіть тікала на Захід.

Я запам’ятав це питання і вирішив поставити його пізніше. Пізніше? А що сталося з її матір’ю? Може, вона все це вигадала в Угорщині, щоб звернути на себе увагу відомого західного вченого?

Хелен продовжувала розмову.

— Хіба не мила картинка? Давно загублена дочка має добру репутацію, вона знаходить свого батька, щасливе возз’єднання… — від її гіркої посмішки у мене всередині все перевернулося. — Але не це в мене на думці. Я приїхала сюди, щоб він почув про мене ніби випадково, через мої публікації, мої лекції. Ми подивимось, чи зуміє він тоді сховатися від свого минулого, ігнорувати мене як він ігнорував мою матір. А щодо Дракули, — вона показала сигаретою в мій бік. — Моя мати, благослови, Господи, її просту душу, розповіла мені дещо про це.

— Розповіла що? — запитав я слабким голосом.

— Розповіла про особливе дослідження Россі на цю тему. Я нічого про це не знала до минулого літа, якраз перед тим, як виїхала в Лондон. Саме так вони познайомилися: він по всьому селу розпитував, чи знає хто-небудь щось про лігвище вампіра. Моя мати чула щось про вампірів від свого батька та його друзяк. У тих місцях чоловікові не дозволено розмовляти з молодою дівчиною наодинці, ну ви розумієте. Але я гадаю, він не знав про це. Історик, бач, не етнограф. Він приїхав у Румунію в пошуках інформації про Влада Проколюючого, нашого милого графа Дракулу. Вам не здається дивним… — раптом вона різко нахилилася вперед, щоб привернути мою увагу, і наблизила до мене своє обличчя ближче, ніж будь-коли. — Вам не здається дуже дивним те, що він жодної статті не опублікував на цю тему? Жодної, як ви, звісно, знаєте. Чому? — запитувала я себе. Чому відомий дослідник історичних місць (і жінок, як бачимо, бо хто знає, скільки ще геніальних дочок у нього є), чому він нічого не опублікував із цього незвичайного дослідження?