— Доброго ранку, — сказала вона холодно. — Я замовила вам каву, тому що по телефону ваш голос був таким утомленим.

Я був уражений такою зухвалістю. Як вона могла відрізнити мій утомлений голос від спокійного? А якби моя кава охолонула? Але цього разу я назвав своє ім’я і потис її руку, щосили намагаючись приховати своє хвилювання. Передусім я хотів розпитати її про прізвище, але потім вирішив, що краще почекати, поки з’явиться слушна нагода. Її рука була гладкою, сухою і холодною, ніби вона все ще була в рукавичках. Я підсунув стілець і сів напроти неї, шкодуючи про те, що не одяг чистої сорочки, навіть якщо збирався полювати на вампірів. Її біла блуза під чорним жакетом була бездоганною.

— Чому в мене було таке відчуття, що я ще почую про вас? — її тон був близький до образливого.

— Я знаю, що для вас це буде дивним, — я випростався й намагався дивитися їй просто в очі, думаючи про те, чи можу я запитати її про все, що хотів, перш ніж вона знову підведеться й піде. — Перепрошую, це ніякий не жарт, я не збираюся турбувати вас або переривати вашу роботу.

Вона хитнула головою, трохи заспокоївши мене цим. Спостерігаючи за її обличчям, я був уражений тим, що загальні риси (особливо голос) були водночас негарними й елегантними, я осмілів трохи, ніби це відкриття зробило її більш людяною.

— Сьогодні вранці я виявив дещо дивне, — почав я з новою впевненістю. — Саме тому я так зненацька зателефонував. Книга «Дракула» з бібліотеки все ще знаходиться у вас?

Вона була швидкою, але я ще швидшим — я очікував, що вона здригнеться й сполотніє.

— Так, — відповіла вона тихим голосом. — Кому яке діло до того, що інша людина виписує в бібліотеці?

Я проігнорував цей напад.

— Це ви вирвали картку на книжку про Дракулу з каталогу?

Цього разу її реакція була щирою й відкритою.

— Що я зробила?

— Сьогодні вранці я пішов до каталогу, щоб пошукати інформацію про… про тему, котру ми обоє вивчаємо. Виявилося, що всі картки на теми «Дракула» й «Стокер» були вирвані з шухляди.

Обличчя моєї співрозмовниці напружилося, воно стало ще більш некрасивим, вона вп’ялася в мене, а її очі надто яскраво блищали. І тієї миті, уперше після того, як Массімо прокричав мені, що Россі зник, я відчув необхідність полегшити свою нестерпну ношу і позбутися тягаря самотності. Дівчина не засміялася після моєї мелодрами, як вона могла назвати мої слова, Хелен не була ні здивована, ні якось вороже налаштована. Але найважливіше було те, що в її погляді не було хитрощів, на її обличчі відбилося тільки одне почуття, наскільки вона дозволила йому проявитися — це був тонкий, тривожний страх.

— Учора вранці картки були на місці, — сказала вона повільно, ніби погоджуючись скласти зброю й почати переговори. — Спочатку я подивилася тему «Дракула», там був тільки один запис. Потім мені стало цікаво, чи є в них ще книги Стокера, і я вирішила перевірити це. Під його ім’ям було кілька карток, включаючи одну з написом «Дракула».

Байдужий офіціант поставив каву на стіл, Хелен підсунула собі свою, навіть не подивившись на нього. Я раптом дуже скучив за Россі і подумав про те, як він розливав каву, що була набагато краща, ніж ця, — це був болісний спогад про його неймовірну гостинність. Так, у мене ж були ще питання до цієї дівчини.

— Мабуть, хтось не хоче, щоб ви, або я, або хтось інший виписував цю книгу, — висловив я свої припущення. Я говорив тихо, спостерігаючи за моєю співрозмовницею.

— Це просто нісенітниця, — відповіла вона різким тоном, кладучи в чашку цукор і розмішуючи його.

Але вигляд у неї був такий, ніби своїми словами вона й саму себе не переконала, і я продовжив:

— У вас ще є ця книга?

— Так, — ложка з дзенькотом упала. — Вона в моїй сумці. — Дівчина подивилася вниз, і я помітив ту сумку, з якою вона була день тому.

— Міс Россі, — сказав я, — перепрошую, можливо, мої слова здадуться вам божевільними, але я вважаю, що ви наражаєтесь на небезпеку, тримаючи цю книгу в себе, коли хтось явно не хоче, щоб вона була у вас.

— Чому ви так вважаєте? — запитала вона, не зустрівшись цього разу зі мною поглядом. — Хто, на вашу думку, не хоче, щоб ця книга була в мене?

Легкий рум’янець знову з’явився на її вилицях, і вона винувато подивилася в чашку. Так, тільки такими словами її можна було описати, і вона справді виглядала дуже винуватою. Я з жахом подумав про те, чи не була вона у змові з вампіром, чи не була нареченою Дракули. Я був приголомшений, кадри з недільних фільмів пролетіли в моїй голові. Темно-чорне волосся підходило для такої ролі, дивний і незрозумілий акцент, губи кольору червоної порічки, бліда шкіра, елегантне чорно-біле вбрання. Я викинув цю ідею з голови: так, це все були мої вигадки, і вони відповідали моєму напруженому настрою.

— Ви підозрюєте когось, хто не хотів би, щоб у вас була ця книга?

— Так, справді, але вас це не обходить. — Вона глянула на мене і знову подивилась на каву. — А чому ви так полювали на цю книгу? Якщо вам потрібен був мій телефон, то чому ви одразу не запитали, а пройшли через усю цю тяганину?

Цього разу я відчув, що сам зашарівся. Розмовляти із цією дівчиною було все одно, що нерухомо сидіти перед фотографом, який безупинно фотографує вас, не дотримуючись якоїсь послідовності, так що ви не знаєте, коли буде наступний знімок.

— Я не збирався дізнаватися ваш номер телефону, поки не зрозумів, що картки вирвані з каталогу. Тоді я подумав, що ви, можливо, знаєте про це, — сказав я коротко, — бо мені самому дуже потрібна була ця книга. Тож я пішов у бібліотеку, щоб перевірити, чи є там ще один примірник.

— І в них його не виявилося, — сказала вона роздратовано, — тому у вас з’явився чудовий привід, щоб зателефонувати мені. Якщо ви хотіли мою книгу, чому ви не стали у чергу?

— Мені вона потрібна зараз, — відповів я.

Її тон починав стомлювати мене. У нас обох можуть бути великі неприємності, а вона говорить про цю зустріч як спробу влаштувати побачення, чого я не збирався робити. Я нагадав собі про те, що вона, мабуть, не знає, через які жахи мені довелось пройти. А потім я подумав, що коли розповім їй усе, вона, може, й не подумає, що я божевільний. Але тоді вона може опинитись у ще більшій небезпеці. Не втримавшись, я голосно зітхнув.

— Ви хочете, щоб я віддала вам бібліотечну книгу? — тон її голосу трохи пом’якшився, я вловив якесь глузування у її словах, через що її жорсткі губи здригнулися. — Гадаю, що так.

— Ні, це не так. Але мені б хотілося знати: як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ви виписували цю книгу? — я поставив чашку й подивився на свою співрозмовницю.

Вона поворухнула плечима під своїм легким вовняним жакетом. Я подивився на довгий локон її волосся, що струменів по коміру, у неї було своє чорне волосся, але на тлі чорної тканини воно відливало міддю. Здавалося, вона зважується щось сказати.

— Хто ви? — раптом запитала вона.

Я розглянув це питання з академічної точки зору.

— Я аспірант історичного факультету.

— Історик? — швидко і, здається, роздратовано перепитала вона.

Я пишу дисертацію на тему торгівлі в Голландії в сімнадцятому сторіччі.

— А! — вона замовкла на мить. — Я етнограф, — сказала вона нарешті. — Але мене також дуже цікавить історія. Я вивчаю традиції й звичаї Балканських гір і Центральної Європи, особливо моєї батьківщини, — вона трохи понизила голос, але через смуток, а не таємничість, — моєї рідної Румунії.

Тепер уже я здригнувся. І справді, все це було дивно.

— Тому ви й читали про Дракулу? — запитав я.

Її посмішка здивувала мене — білосніжна, мила, її зуби, здавалося, були занадто малі для її великого обличчя, очі засяяли. Але потім вона знову стала серйозною.

— Гадаю, можна так сказати.

— Ви не відповідаєте на мої питання, — зауважив я.

— А чому я мушу це робити? — вона знизала плечима. — Для мене ви незнайомець, до того ж хочете забрати в мене бібліотечну книгу.

— Вам може загрожувати небезпека, міс Россі. Я не намагаюся залякувати вас, я говорю дуже серйозно.