16 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

У цьому місці історія мене й наздогнала або я її, я змушений передати всі події, які підсумують мою історію на цю мить. Там, я сподіваюсь, вона і закінчиться, тому що я ледь приборкую думку, що в майбутньому мене очікують подібні жахи.

Як уже говорив, я знову взяв ту дивну книгу, як людина, що має залежність. Перш ніж зробити це, я переконав себе в тому, що моє життя знову стало нормальним, а мій досвід у Стамбулі, хоча й був дивним, але зрозумілим, до того ж він полонив повністю мій розум тому, що я стомився від постійних поїздок. Одне слово, я знову взяв ту книгу в руки, і ту мить я мушу описати тобі до найдрібніших деталей.

Це сталося жовтневого вечора, коли йшов дощ. Минуло лише два місяці після тієї події в Стамбулі. Почався новий семестр, я на самоті сидів у своїй квартирі, збуваючи час після вечері. Я чекав свого друга Хеджеса, викладача, який був усього лише на десять років старший за мене і дуже мені подобався. Він був незграбною і водночас надзвичайно вихованою людиною. Його кумедні гримаси, добра й трохи соромлива посмішка приховували розум — настільки гострий, що я часто радів із того, що мій друг спрямував його на літературу вісімнадцятого сторіччя, а не на своїх колег. Якби не його скромність, він міг би почуватися рівним поруч із Аддісоном, Свіфтом і Папою Римським, які зібралися в одній із лондонських кав’ярень. У нього було небагато друзів, він ніколи навіть не дивився на жінку, якщо вона не була його родичкою, не мріяв про землі, що перебували за межами околиць Оксфорда, де він любив гуляти, часто обпираючись об огорожі і спостерігаючи, як корови скубуть траву. М’який характер виражався у формі великої голови, м’ясистих руках, ніжних карих очах, через що він сам іноді здавався повільним, як ведмідь чи борсук, але тільки доти, доки повітря раптом не розтинав його розумний сарказм. Мені подобалося слухати його: про роботу він говорив скромно, але з ентузіазмом. Він завжди підтримував мене у досягненні моїх цілей. Його ім’я… ну, його можна знайти в будь-якій бібліотеці. Навіть не доведеться довго шукати, тому що він повернув до життя для пересічного читача кілька геніальних англійських літературних творів. Але я назву його Хеджес. Я сам придумав для нього такий псевдонім, щоб у цій розповіді залишити його особистість у секреті й пошані — залишити таким, яким він завжди був у житті.

Того самого вечора Хеджес мав зайти до мене із чорновими варіантами двох статей, які я написав про свою роботу на острові Крит. Він прочитав і виправив їх замість мене, на моє прохання, і хоч він і не міг судити про точність того, як я описував торгівлю жителів Середземномор’я, але писав він, мов янгол, — із тих янголів, чия точність дозволяє їм збиратися на кінчику голки. Хеджес завжди пропонував відполірувати мій стиль. Я очікував, що перші півгодини доведеться послухати дружню критику, потім після хересу настане найприємніша мить, коли вірний друг витягне ноги перед каміном і почне запитувати, як у мене справи. Я, звичайно ж, не стану розповідати йому правду про свої розхитані й усе ще не відновлені нерви, але ми зможемо обговорювати що завгодно.

Чекаючи, я розпалив вогонь, підклав туди ще дров, поставив дві склянки й оглянув свій стіл. Мій кабінет часто правив за вітальню, тому я завжди дбав про нього, щоб він виглядав акуратним і затишним, як того вимагали меблі дев’ятнадцятого сторіччя. Того вечора я багато попрацював, о шостій мені принесли вечерю, після чого я став розбирати свої документи. Темрява вже підступала, а разом із нею прийшов і похмурий дощ. Той вечір здавався мені найпривабливішим з осінніх вечорів, не таким вже й похмурим, тому я трохи здригнувся від дивного передчуття, коли моя рука, яка шукала книгу, щоб хвилин десять почитати, випадково натрапила на той старовинний томик, який я уникав брати в руки. Я залишив його серед звичайної літератури на полиці над моїм столом. Тоді я сів на своє робоче місце, із задоволенням обмацавши пальцями старовинну палітурку, м’яку, як шовк, і знову розкрив цю книгу.

Одразу ж я відчув щось дивне. Зі сторінок книги піднімався запах, що був не просто запахом старого паперу чи потрісканого пергаменту. Це був сморід розкладання, жахливий, хвороботворний сморід, запах протухлого м’яса або гнилої плоті. Раніше я ніколи не помічав цього, я нахилився нижче і став нюхати, не вірячи собі, а потім закрив книгу. За мить я розкрив її, і знову смердючі пари, що вивертали шлунок, стали підніматися зі сторінок. Здавалося, маленький томик у моїх руках був живий, але від нього тхнуло смертю.

Цей сморід вибив мене з колії, і на мене знову напав той нервовий страх, що переслідував мене після повернення з континенту, і, тільки сконцентрувавшись, я насилу заспокоївся. Старі книги гнили — це факт, а з цією я подорожував і під дощем, і в шторм. Звичайно ж, запах можна було пояснити цим. Я подумав про те, щоб знову віднести цю книгу у відділ рідкісної книги й порадитися щодо того, як очистити цю книгу або продезінфікувати.

Якби я навмисно не намагався ігнорувати свою реакцію на цей неприємний запах, то знову відклав би цю книгу якнайдалі. Але тоді, уперше за багато тижнів, я розкрив її на тій незвичайній сторінці на розвороті, де над готичним написом дракон розгорнув крила. Раптом я подивився на малюнок по-іншому і вперше помітив щось нове. Я ніколи не відзначався особливим візуальним сприйняттям світу, але якимось чином мені вдалося подивитися на дракона в цілому, на його розгорнуті крила й загнутий хвіст. Цікавість поглинула мене, і я немов у спазмах почав ритися в записах, які привіз зі Стамбула і які весь цей час пролежали в шухляді мого стола. Незграбними рухами я нарешті знайшов потрібний аркуш, вирваний із зошита. На ньому був малюнок, зроблений мною в архівах стамбульської бібліотеки, це була копія першої з трьох карт, знайдених там.

Ти ж пам’ятаєш, що там було три карти, які з різним масштабом показували той самий невідомий регіон, і кожна карта показувала його більш детально. Ця місцевість, навіть намальована моєю незграбною рукою, мала чіткі кордони й форму. Цей малюнок був схожий на симетричне зображення крилатого звіра. Довга річка тяглася далеко на південний захід, загинаючись назад, як і хвіст дракона. Я став розглядати гравюру в книзі, серце прискорено закалатало. Хвіст дракона був загострений, на його кінчику знаходилася стріла, що вказувала… (від цього здогаду в мене перехопило подих, і я забув про ті тижні, коли я видужував від своєї одержимості) на місце, яке на карті позначало розташування Проклятої могили.

Візуальна подібність між двома зображеннями було занадто разюча, щоб бути збігом. Як я не помітив ще в архіві, що регіон, відображений на картах, був такої самої форми, як і мій дракон із розгорнутими крилами, ніби він згори відкинув тінь на цю місцевість? Гравюра, над якою я так багато думав ще до моєї подорожі, мабуть, містила велику таємницю і про щось повідомляла. Цей малюнок було зроблено для того, щоб загрожувати, придушувати й нагадувати про силу. Але для наполегливої людини це може стати ключем. Хвіст указував на могилу так явно, як будь-який палець показує на себе: оце я. Я тут. А хто був там, у центральній точці, у цій Проклятій могилі? Відповідь знаходилася в лапах дракона: «DRAKULYA».

Я відчув якесь напруження, ніби кров пульсувала в моєму горлі. Я знав, що треба утриматися від таких висновків, знав це із власного досвіду, але впевненість була сильнішою від розуму. На жодній карті не зображувалося озеро Снагов, де, за припущенням, мав бути похований Влад Тепес. Звичайно, це означало, що Тепес (Дракула) спочивав десь в іншому місці, яке навіть не відбилося в легендах. Але де ж тоді була його могила? Я вимовив це питання вголос, усупереч собі. І чому його місцезнаходження трималося в такому секреті?

Я сидів і намагався зібрати ці уривки докупи, як раптом почув звук знайомих кроків по коридору — це було човгання Хеджеса, мила серцю хода. Я подумав про те, що мені треба сховати всі матеріали, підійти до дверей, налити херес і сконцентруватися на дружній бесіді. Я підвівся й став збирати папери, як раптом запала тиша. Це було схоже на помилку в музичному творі, ніби виконавець надто довго затримав ноту і це краще, ніж будь-який акорд, привернуло увагу слухача. Знайомі, приємні кроки стихли просто за моїми дверима, але Хеджес не постукав у двері, як він зазвичай це робив. Моє серце з нетерпінням чекало того пропущеного стукоту. Через шелест паперів і шум дощу, що тарабанив по жолобу над моїм вікном, яке вже стало темним, я почув глухий шум — це кров шуміла у моїх вухах. Я кинув книгу, підбіг до вхідних дверей, відімкнув замок і відчинив.

Хеджес був там, тільки він лежав, розпростершись на відполірованій підлозі. Голова відкинута назад, тіло скорчене в один бік, ніби якась величезна сила скинула його вниз. Нудота підступила до горла, коли я усвідомив, що не чув, як він скрикнув або впав. Очі його були розплющені, він уважно дивився кудись убік, повз мене. Весь цей час я думав, що він помер. Але потім він ворухнув головою й застогнав. Я присів навпочіпки поруч із ним.

— Хеджесе!

Він знову застогнав і швидко заблимав очима.

— Ти мене чуєш? — видихнув я, схлипуючи від радості, що він виявився живим.

У той момент його голова затрусилася в конвульсіях і з одного боку його шиї я побачив криваву рану. Вона була невелика, але здавалася глибокою, ніби на нього напав собака й відірвав шматок тіла. Кров цівкою текла на комірець, через плече й на підлогу.

— Допоможіть! — крикнув я. Сумніваюся, що коли-небудь хтось таким самим диким вигуком порушував тишу давнього дубового холу за всі сторіччя із часів будівництва. Але я не знав, чи допоможе цей крик — це був один із тих вечорів, коли більшість колег обідали з директором коледжу. Потім в іншому кінці коридору відчинилися двері і вибіг секретар професора Джеремі Форестера, приємний хлопець на ім’я Рональд Еґґ, який після того випадку пішов з університету. Здавалося, він відразу зрозумів, у чому річ: вирячив очі, потім став на коліно й перев’язав хусткою рану на шиї Хеджеса.

— Нумо, — сказав він мені. — Нам треба посадити його, сер, підняти, щоб кров відлила від рани, якщо в нього більше немає ніяких пошкоджень.

Він уважно оглянув огрядне тіло Хеджеса, і, оскільки той не заперечував, ми підняли мого друга й обперли його об стіну. Я тримав його на своєму плечі, на яке він зіперся всією вагою, його очі були заплющені.

— Я йду по лікаря, — сказав Рональд і зник з холу.

Я тримав палець на пульсі Хеджеса, його голова схилилася на мою, але серце, здавалось; билося рівно. Я не міг стриматися, мені хотілося повернути його до свідомості.

— Що трапилося, Хеджесе? Хтось напав на тебе? Ти чуєш мене, Хеджесе?

Він розплющив очі й поглянув на мене. Його голова схилилась на один бік, обличчя було млявим і посиніло, але говорив він чітко.

— Він сказав передати тобі…

— Що? Хто?

— Він сказав, щоб я передав тобі, що він не потерпить жодних втручань.

Хеджес обперся головою об стіну, своєю великою, міцною головою, у якій знаходився один із кращих умів Англії. У мене мурашки побігли по руках, коли я тримав його.

— Хто, Хеджесе? Хто сказав це тобі? Це він поранив тебе? Ти бачив його?

З куточка його рота потекла слина, а руки засмикалися.

— Не потерпить жодних втручань, — бурмотів Хеджес.

— Сиди спокійно, — умовляв я його, — мовчи. Лікар приїде за кілька хвилин, спробуй розслабитися й дихай.

— Боже мій, — промурмотав Хеджес, — Папа Римський і алітерація. Все це міф, усе це суперечливо.

Я пильно подивився на нього, у мене скрутило живіт.

— Хеджесе?

— «Викрадення локона», — чемно сказав Хеджес. — Без сумніву.

Університетський лікар, який відвіз Хеджеса до лікарні, сказав мені, що мій друг пережив удар, як тільки його поранило.

— Удар настав унаслідок шоку від тієї діри в його шиї, — додав він, коли ми вийшли з палати Хеджеса. — Схоже, вона була зроблена чимось гострим, швидше за все, це були гострі зуби тварини. Ви не тримаєте собаку?

— Звичайно ж, ні. На територію коледжу не пускають собак.

Лікар похитав головою.

— Дуже дивно. Я припускаю, що на нього напала якась тварина, коли він підійшов до вашої кімнати. За шоком настав удар. Він зараз не зовсім при своєму розумі, хоча й може зв’язно говорити. Нам доведеться провести розслідування через цю рану. Боюся, що в кінцевому підсумку ми дійдемо висновку, що причиною буде чийсь собака. Постарайтеся подумати, яким шляхом він міг до вас дістатися.

У ході розслідування не знайшли нічого втішного, і мене теж не звинуватили, оскільки поліція не могла знайти мотивів і жодного доказу того, що я сам поранив Хеджеса. Жертва ж була не в змозі давати показання, тому у висновку вони записали цей випадок як «власноручно нанесене поранення». Цей висновок, як мені здавалося, ганьбив репутацію Хеджеса. Одного разу, відвідуючи його в палаті, я обережно попросив Хеджеса подумати про слова: «Він не потерпить жодних втручань».

Він без цікавості поглянув на мене, ліниво, пухкими пальцями торкнувся рани на шиї.

— Якщо так, то залишайся, — сказав він приємним голосом, майже з гумором. — Якщо ні, йди геть.

За кілька днів він помер від другого удару, який пережив уночі. У лікарні не записали жодної інформації про тілесні ушкодження. Коли до мене зайшов директор коледжу й сповістив про це, я присягнувся, що буду працювати без утоми, аби помститися за смерть Хеджеса. Тільки я не знав як.

Мені бракує мужності, щоб детально описати тобі весь той біль, який охопив нас під час похорону в каплиці Трініті, стримані схлипування старого батька, коли хор хлопчиків почав чудово співати псалми, аби заспокоїти живих, той гнів, який я відчував до євхаристії, що лежала на таці. Хеджеса поховали в його селі в Дорсет. Одного разу, в листопаді, я прийшов на його могилу. Надгробна плита повідомляла: «Спочиває з миром», — якби мені довелося вибирати напис, я б вибрав саме такі слова. Мені полегшало, коли я побачив, що це був найтихіший дворик сільської церкви, і священик говорив про поховання Хеджеса спокійно, з особливою повагою. Я не почув жодної розповіді про англійських «vrykolakas» у місцевих пабах на головній вулиці, навіть коли явно натякав на цю тему. Зрештою на Хеджеса напали лише раз, а не кілька разів, як стверджував у своїх розповідях Стокер, говорячи, що вампірові необхідно зробити кілька атак, щоб заразити живу людину безсмертям. Я вірив у те, що його просто принесли в жертву як попередження мені. І тобі теж, нещасний читачу?

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі