— Огидно, — відповів я. — Я пішов у палац Топкапи.

— А… — вона закрила газету. — Шкода, що я це пропустила.

— Не жалкуй. Як справи у великому світі?

Вона провела пальцем по заголовках.

— Невеселі, але для тебе в мене є й гарні новини.

— Ти розмовляла з тіткою? — я сів на одне з потертих крісел поруч із нею.

— Так, і вона була просто чудова, як завжди. Я впевнена, що вона сваритиме мене, коли ми приїдемо, але це не має значення. Важливо те, що вона знайшла конференцію, яку ми відвідаємо.

— Конференцію?

— Так, хіба це не чудово! На цьому тижні в Будапешті проводиться міжнародна конференція з історії. Ми будемо там як запрошені, вона влаштувала все так, що ми можемо одержати візу тут. — Хелен посміхнулася: — Очевидно, у моєї тітки є друг, що працює на історичному факультеті в Будапешті.

— Яка тема конференції? — запитав я зацікавлено.

— Проблеми праці в Європі до 1600 року.

— Велика тема. Гадаю, ми запрошені на цю конференцію як фахівці з Оттоманської імперії?

— Правильно, Ватсоне.

Я зітхнув.

— Тоді добре, що я зайшов у Топкапи.

Хелен посміхнулася мені чи то єхидно, чи просто через упевненість у моїй спритності подолати будь-які труднощі.

— Конференція починається в п’ятницю, тому в нас є лише два дні, щоб дістатися туди. У п’ятницю й суботу ми послухаємо доповіді, тобі теж доведеться зробити одну. Частина неділі вільна: учені вирушать оглядати визначні пам’ятки давнього Будапешта, а ми зможемо втекти, щоб побачитися з моєю матір’ю.

— Що мені доведеться? — я вп’явся очима в неї, нічого не розуміючи, але вона заправила кучеряве волосся за вухо й подивилася на мене ще більш безневинно.

— О, доповідь. Ти виступиш із доповіддю. Тільки так ми можемо туди потрапити.

— Доповідь? На яку тему?!

— На тему оттоманської присутності у Валахії й Трансільванії, по-моєму, так. Моя тітка вже додала цю тему в програму. Це не обов’язково має бути довга доповідь, тому що оттоманам не поталанило до кінця підкорити собі Трансільванію. Я подумала, що це буде гарною темою, тому що ми обоє вже так багато знаємо про Дракулу, а він вдало тримав турків подалі від своїх кордонів.

— Дуже мило із твого боку, — озвався я. — Ти хочеш сказати, що це ти багато знаєш про нього. Ти пропонуєш виступити на міжнародних зборах учених із легендою про Дракулу? Будь ласка, згадай хоч на мить, що моя дисертація про купецькі гільдії Голландії, до того ж я ще не закінчив її. Чому ти не можеш виступити?

— Це було б смішно, — сказала Хелен, поклавши руки на газету. — Я, як ви це говорите англійською, застаріла. В університеті мене всі вже знають, моя робота їм уже кілька разів встигла набриднути. Американець же додасть пікантності, і вони всі будуть мені вдячні за те, що я привезла тебе із собою, нехай навіть і в останню хвилину. Якщо там буде американець, вони не так будуть соромитися напівзруйнованих гуртожитків університету й консервованого гороху, яким годуватимуть у прощальний вечір. Я допоможу тобі написати доповідь або напишу її за тебе, ти можеш прочитати її в суботу. Здається, тітка говорила, приблизно о першій годині дня.

Я застогнав. Вона була найнеймовірнішою людиною, яку мені доводилося зустрічати. Я подумав про те, що моя присутність поруч із нею може мати більш виражений політичний характер, ніж вона думала.

— Ну, то яке відношення оттомани у Валахії й Трансільванії мали до робітничого класу Європи?

— О, ми знайдемо спосіб, як вставити туди робітничий клас. Це позитивна частина марксистської освіти, здобути яку в тебе не було щасливої можливості. Повір мені, проблеми робітничої праці можна знайти в будь-якій темі, якщо добре пошукати. До того ж Оттоманська імперія мала чудову економіку, а Влад знищував їхні торговельні шляхи й доступ до природних ресурсів у басейні Дунаю. Не хвилюйся, це буде чудова доповідь.

— Боже!.. — вимовив я нарешті.

— Ні, — похитала вона головою. — Ніякого Бога, будь ласка, тільки проблеми праці.

І тоді я не зміг стримати сміх, як не зміг не захопитися сяйвом її темних очей.

— Я сподіваюся, що вдома про це ніхто не довідається. Уявляю, що на це скаже моя дисертаційна рада. Але, з іншого боку, думаю, що Россі сподобалося б усе це, — я знову розсміявся, уявивши сяйво блакитних ясних очей Россі, але раптом зупинився.

Думки про Россі розривали мені серце. Я знаходився тут, на іншому краю світу, далеко від його кабінету, де ми востаннє бачилися. До того ж у мене були всі підстави вважати, що я більше ніколи не побачу його живим або навіть не дізнаюся, що сталося з ним. Це слово «ніколи» розпливалося переді мною, засмоктувало мене, але я відкинув цю думку. Ми вирушаємо в Угорщину, щоб поговорити з жінкою, яка добре знала його — дуже близько — ще до того, як я познайомився з ним, тоді, коли він шукав Дракулу. Цей шлях ми не могли дозволити собі проігнорувати. І якщо мені доведеться прочитати липову доповідь, я зроблю навіть це.

Хелен мовчки спостерігала за мною, і я відчув (не вперше) її безпомилкову здатність читати мої думки. Мої здогади тільки підтвердилися, коли вона сказала:

— Це варто того, правда?

— Так, — я відвів очі.

— Дуже добре, — сказала вона ніжно. — А я дуже рада, що ти познайомишся з моєю тіткою, вона прекрасна людина, і з моєю матір’ю, яка теж гарна, але по-іншому, а ще я дуже рада, що вони познайомляться з тобою.

Я подивився на Хелен, від ніжності її голосу моє серце раптом підскочило, але на її обличчі був так само іронічний вираз.

— Коли ми їдемо? — запитав я.

— Завтра вранці ми купуємо візи й вилітаємо наступного дня, якщо із квитками буде все гаразд. Тітка сказала, що ми повинні піти в угорську амбасаду завтра вранці до відкриття й подзвонити у вхідні двері приблизно о сьомій тридцять. А потім відразу відтіля ми підемо замовляти квитки на літак. Якщо місць не буде, тоді доведеться поїхати потягом, а це буде дуже довгий шлях, — вона похитала головою.

Але я уявив гучний балканський потяг, який петляє від однієї столиці до іншої, і, незважаючи на час, що ми можемо згаяти, я палко забажав, щоб авіалінії були переповнені.

— Чи маю я рацію, коли думаю, що ти успадкувала більше від тітки, ніж від своєї матері? — я посміхнувся Хелен, але, може, цю посмішку викликала уявна картина подорожі потягом.

Вона подумала всього лише секунду:

— Знову правильно, Ватсоне. Я багато в чому схожа на тітку, дякувати Богові. Але тобі більше сподобається моя мати — багатьом людям вона більше подобається. А тепер чи можу я запросити тебе повечеряти зі мною в нашому улюбленому закладі, де ми і попрацюємо над твоєю доповіддю?

— Звичайно, — погодився я, — особливо якщо там не буде циганок.

Я обережно, з іронією запропонував їй руку, і вона відклала газету, щоб обпертися на неї. Дивно, подумав я, коли ми виходили на залиті вечірнім сонцем візантійські вулиці, що навіть за найважчих обставин, у найнебезпечніші моменти життя, коли ти далеко від дому та близьких знайомих, трапляються моменти неймовірної радості.

Сонячним ранком ми з Барлі сіли у Боло на потяг, що йшов у Перпіньян.

У літаку, що відлітав у п’ятницю зі Стамбула в Будапешт, було повно вільних місць, і коли ми сіли серед турецьких бізнесменів у чорних костюмах, мадярських чиновників у сірих піджаках, бабусь у синіх плащах і в хустках на голові (напевно, вони їхали або на роботу в Будапешт, або їхні дочки виходили заміж за угорських дипломатів), за короткий переліт мені залишалося тільки мріяти про подорож потягом.

Та подорож під стінами гір, повз суміш лісів, річок і міст чекала на мене пізніше, як ти знаєш, після того перельоту я двічі їздив туди. Є щось загадкове у тій зміні, що переживає мандрівник, переїжджаючи по маршруту з ісламістського світу до християнського, з оттоманського до австро-угорського, з мусульманського до католицького чи протестантського. Проїжджаючи повз різні міста, пам’ятки архітектури, мінарети, що поступово рідіють, повз бані церков, ліси і береги річок, ти починаєш потроху вірити в те, що можеш у самій природі побачити багатство історії. Невже турецький схил насправді відрізняється від схилу мадярських луків? Звичайно ж, ні, і все-таки розбіжностей не можна не помітити, як й історію, яка говорить нам, що все знаходиться в нас. Пізніше, подорожуючи тим самим маршрутом, я побачу це все по-іншому. Добре й кровожерливе — це ще один трюк історичного бачення, коли ти розриваєшся між добром і злом, міфом і війною. Не має значення, чи уявляв я напад оттоманів через Дунай або ранні набіги варварів зі Сходу, у голові моїй завжди крутились суперечливі видіння: відрубану голову кидали в табір із криками тріумфу й ненависті, бабуся (може, давній предок тих зморшкуватих старих, яких я бачив у літаку) одягає онука в теплий одяг, цілує його в гладку турецьку щоку й спритною рукою перевіряє, чи не підсмажилося рагу.