О 4:02 ми з Барлі сіли на південний експрес у Перпіньян. Барлі закинув свою сумку на верхні полиці й подав руку, щоб допомогти мені зайти. У цьому потязі було менше пасажирів, до нашого купе ніхто не ввійшов навіть тоді, коли потяг рушив. Я вже стомилася, у цей час я зазвичай приходила зі школи, місіс Клей саджала мене за кухонний стіл і подавала склянку молока зі скибою здобного пирога. На мить я навіть засумувала за її докучливою послужливістю. Барлі сів поруч зі мною, хоча міг би вибрати будь-яке інше сидіння із чотирьох, а я взяла його під руку.

— Мені треба вчитися, — сказав він, але не розкрив книги: було на що подивитися, поки ми проїжджали містом, набираючи швидкість. Я подумала про всі ті часи, коли я була тут зі своїм батьком, ми ходили на Монмартр, спостерігали за понурим верблюдом у ботанічному саду. Зараз у мене було таке відчуття, що я ніколи не бачила цього міста.

Спостерігаючи за тим, як Барлі ворушить губами над Мілтоном, я почала засинати, а коли він сказав, що хотів би піти у вагон-ресторан випити чаю, я крізь сон кивнула головою.

— Тобі непереливки, — сказав він мені, посміхаючись. — Залишайся тут і спи, а я візьму свою книгу. Ми завжди зможемо піти пообідати ще раз, якщо ти зголоднієш.

Як тільки Барлі вийшов, я заплющила очі, а розплющивши їх знову, зрозуміла, що я сиджу, згорнувшись калачиком, у порожньому кріслі, мов дитина, моя довга бавовняна спідниця була натягнута до щиколоток. Хтось сидів на протилежному сидінні й читав газету, і це був не Барлі. Я швидко випросталася. Чоловік читав «Le Monde», газета затуляла всю верхню половину його тіла, і я не бачила його обличчя — зовсім нічого. Чорний шкіряний портфель стояв поруч із ним на сусідньому сидінні.

На мить я уявила, що це мій батько, і хвиля вдячності й зніяковілості пройшла по моєму тілу. Але потім я побачила його черевики, які були теж із чорної шкіри, до того ж вони дуже блищали, носки туфель були оброблені елегантними візерунками.

Чоловік сидів, схрестивши ноги. На ньому були чорні штани і тонкі шовкові чорні носки. Це були не черевики мого батька, і з цими туфлями було щось не те (чи з ногами, на які вони були натягнуті), але я не могла зрозуміти, у чому річ. Я подумала про те, що незнайомий чоловік не повинен був заходити в купе, поки я спала, у цьому теж було щось неприємне, і я сподівалася, що він не спостерігав за мною, коли я спала. Мені спало на думку, чи я зможу встати й відчинити двері купе так, щоб він мене не помітив. Раптом я помітила, що він зсунув штори, тому ніхто, проходячи повз купе, не міг нас побачити. А може, це Барлі перед тим, як піти, закрив їх, поки я спала?

Я нишком поглянула на годинник. Була майже п’ята година вечора. За вікном пролітали чудові пейзажі, ми наближалися до півдня. Чоловік за газетою не зробив жодного руху. Я почала тремтіти, бо нічого не могла із собою вдіяти. Але потім я зрозуміла, що найбільше лякало мене. Уже минуло кілька хвилин, як я прокинулася, і за весь цей час, поки я сиділа, прислухаючись і придивляючись, він жодного разу не перегорнув жодної сторінки своєї газети!

Квартира Тургута знаходилася в іншій частині Стамбула, на березі Мармурового моря, ми поїхали туди на поромі. Хелен стояла біля поруччя й спостерігала за чайками, які супроводжували човен, й озиралась на чудовий силует старого міста. Я став поруч із нею, а Тургут показував нам шпилі й бані, його гучний голос розносив вітер. Його район, як ми зрозуміли, коли зійшли на берег, був сучаснішим, ніж той, у якому ми були перед цим, але сучасний у цьому разі означає побудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Коли ми йшли від причалу неймовірно тихими вулицями, я побачив другий Стамбул, зовсім новий для мене: величні, із могутнім гіллям дерева, гарні кам’яні й дерев’яні будинки, які можна було побачити в передмісті Парижа, акуратні тротуари, клумби із квітами, прикрашені орнаментом карнизи. Де-не-де стара ісламська імперія нагадувала про себе зруйнованою аркою або занедбаною мечеттю, турецьким будинком із навислим другим поверхом. Але на вулицю Тургута захід вплинув тонко й багатогранно. Згодом я бачив схожі райони в Празі й Софії, у Будапешті й Москві, Белграді й Бейруті. Ця запозичена елегантність була потім поширена по всьому Сході.

— Будь ласка, заходьте, — Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. — Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.

Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева, які знаходились одразу за двома великими вікнами, завішаними димчастими шторами зі старовинного білого мережива. Кімната була обставлена неймовірно гарними меблями, дещо низькими, вирізаними з темного дерева й оббитими багатою тканиною. Уздовж трьох стін стояли дивани з горою мереживних подушок. А над ними білосніжні стіни були прикрашені малюнками й знімками з краєвидами Стамбула, там ще висів портрет старого чоловіка у фесці й ще один портрет чоловіка дещо молодшого, в чорному костюмі, а також пергамент із написом арабською мовою в рамочці. Там було кілька вицвілих зображень міста, намальованих сепією, а також шафка, у якій було виставлено мідний сервіз для кави. По кутах стояли різнобарвні вази, повні троянд. Під ногами лежали товсті темно-червоні, рожеві, ясно-зелені килими. У самому центрі кімнати стояв круглий столик на ніжках, він був порожній і дуже добре відполірований, ніби чекав наступного частування.

— Дуже красиво, — сказала Хелен, обертаючись до хазяїна, і я згадав, якою гарною вона може бути, коли відвертість розгладжує тверді лінії біля її рота й очей. — Ніби «Тисяча й одна ніч».

Тургут засміявся, немов відсторонюючи комплімент своєю великою рукою, але був явно задоволений.

— Це все моя дружина, — сказав він, — їй подобаються давні витвори мистецтва й речі, її родина передала їх багато у спадок. Можливо, тут можна знайти щось із часів імперії султана Мехмеда, — він посміхнувся мені. — Я не вмію варити каву так смачно, як це робить вона. Принаймні, це вона так каже, але я буду старатися. — Він посадив нас на низькі стільці, близько одне до одного, і я із задоволенням подумав про всі ці старі речі, що створювали затишок: подушки, дивани і, нарешті, тахта-отоманка.

Завдяки старанням Тургута в нас був ленч, який він приніс із маленької кухні через хол, відмовившись від наших щирих пропозицій про допомогу. Як він приготував обід за такий короткий час — було вище мого розуміння, напевно, це було зроблено заздалегідь. На тацях він приніс соуси й салати, миску з динею, рагу з м’яса й овочів, невеликі шашлики з курки, суміш із огірків та кефіру, каву й безліч ласощів у мигдалі та меді. Ми їли з апетитом, і Тургут пригощав нас доти, доки ми не застогнали.

— Ну, — сказав він, — не можна, щоб дружина думала, що я змусив вас голодувати. — Після цього він подав нам склянки води, поклавши на тарілку поруч щось біле й солодке.

— Трояндова олія. — сказала Хелен, покуштувавши. — Дуже смачно. У Румунії теж таке є.

Вона поклала трохи білої пасти в склянку з водою й випила це, а я наслідував її приклад. Я не Думав про те, як це може вплинути на моє травлення — тоді було не того.

Коли ми вже, ледь не луснувши від їжі, відхилилися назад на низьких диванах, я зрозумів, для чого вони: щоб відійти від багатого обіду. Тургут дивився на нас задоволено.

— Ви впевнені, що більше нічого не хочете?

Хелен засміялася, а я застогнав, але Тургут все одно налив нам кави.

— Дуже добре, а тепер давайте поговоримо про речі, яких ми ще не обговорили. Насамперед мушу вам сказати, що був уражений, коли почув, що ви теж знаєте професора Россі, але поки я не розумію вашого зв’язку з ним. Він ваш науковий керівник, юначе? — Тургут сів на отоманку й повернувся до нас.