Мене накрила хвиля відрази, а Хелен підвела плечі, ніби для того, щоб стримати тремтіння.

— Старий бібліотекар спочатку не хотів розповідати мені про це. Мабуть, він боявся, що я визнаю його за божевільного. Він сказав, що, побачивши це, він знепритомнів, а коли отямився, чоловік уже пішов. Але документи все ще були розкладені на столі, і тоді наступного дня він купив цю священну коробку на ринку антикваріату і склав туди документи. Він тримав їх під замком, але після того випадку більше ніхто не приходив по них, поки він працював бібліотекарем. І він більше ніколи не бачив того дивного чоловіка.

— Але до чого тут Россі? — наполягав я.

— Розумієте, я вирішив відстежити все, що було пов’язане із цією історією, я запитав у старого ім’я того іноземного дослідника, але він не міг нічого згадати, за винятком того, що, на його думку, це був італієць. Він сказав мені, щоб я подивився в реєстрації за 1930 рік, якщо так хотів про це довідатися, і мій друг дозволив мені зробити це. Я побачив ім’я професора Россі і після деяких пошуків виявив, що він з Англії, з Оксфорда. І тоді я написав йому листа в Оксфорд.

— Він відповів? — Хелен свердлила Тургута очима.

— Так, але тоді він уже був не в Оксфорді. Він перейшов в американський університет, ваш університет, хоча я не згадав про це, коли ви сказали назву вашого закладу. Лист довго йшов до нього, а потім він відповів мені. Він вибачився й сказав, що нічого не знає про архів, на який я посилався, й нічим не може мені зарадити. Коли ми прийдемо до мене додому, я покажу вам лист. Він прийшов до мене перед самим початком війни.

— Це все дуже дивно, — промурмотів я. — Я не можу цього зрозуміти.

— Ну, це ще не так і дивно, — стривожено зауважив Тургут.

Він повернувся до пергаменту на столі, до бібліографії, провів пальцем по імені Россі наприкінці списку. Стежачи за його рухом, я знову помітив слова після імені. Вони були написані латиною — я був упевнений. Але, незважаючи на те що латину я вивчав тільки перші два роки в коледжі, вона й тоді не була в мене досконалою, а зараз і ті знання зовсім заіржавіли.

— Що тут написано? Ви можете читати латиною?

На моє щастя, Тургут кивнув.

— Тут написано: «Бартоломео Россі, дух… примара… в амфорі».

Думки закрутилися в моїй голові.

— Я знаю цю фразу. Я впевнений, що це назва його статті, над якою він працює… працював цієї весни. — Я замовк. — Працював навесні. Він показував мені її приблизно місяць тому. Вона про грецьку трагедію й об’єкти, які грецькі театри іноді використовували як реквізит. — Хелен уважно дивилася на мене. — Я впевнений, що це його остання робота.

— Це дуже, дуже дивно, — сказав Тургут, і я почув страх у його голосі, — я багато разів переглядав цей список і раніше ніколи не бачив цієї графи. Хтось додав сюди ім’я Россі.

Я здивовано дивився на нього.

— З’ясуйте, хто це зробив, — зітхнув я. — Ми мусимо дізнатися, хто рився в цих документах. Коли ви були тут востаннє?

— Приблизно три тижні тому, — похмуро відповів Тургут. — Почекайте, я піду запитаю в містера Ерозана. Нікуди не йдіть. — Але тільки-но він підвівся, як уважний бібліотекар побачив його й пішов назустріч. Вони швидко обмінялися кількома словами.

— Що він каже? — запитав я.

— Чому він раніше не розповів мені про це? — зітхнув Тургут. — Учора приходив якийсь чоловік і дивився документи в цій коробці — Він ще щось запитав у друга, і містер Ерозан жестом показав на двері. — Це був той чоловік, — сказав Тургут, показуючи теж у той бік, — той бородань, що приходив сюди нещодавно і з яким він розмовляв.

Ми всі різко повернулися, і бібліотекар знову показав на двері, але вже було надто пізно. Невисокий чоловік у білій кепці з сивою бородою вже пішов.

Барлі судорожно рився в гаманці.

— Нам доведеться поміняти все, що в мене є, — сказав він похмуро. — У мене є гроші майстера Джеймса й ще трохи власних.

— У мене теж є небагато, — сказала я. — З Амстердама, я маю на увазі. Я куплю квитки на південь, гадаю, зможу оплатити наші обіди й житло на кілька днів. — Про себе я подумала, чи зможу я насправді оплатити апетит Барлі. Це було дуже дивно, що така худа людина може так багато їсти. Я й сама була худою, але не могла уявити, як можна вм’яти два сендвічі, як це тільки-но зробив Барлі. Питання про гроші заполонили всі мої думки, поки ми не підійшли до обмінного пункту, де молода жінка в темно-синьому жакеті уважно оглянула нас. Барлі запитав її про курс валют, і за хвилину вона підняла слухавку й стала говорити по телефону.

— Навіщо вона це робить? — нервово прошепотіла я, звертаючись до Барлі.

Він здивовано подивився на мене.

— Вона перевіряє курс, наприклад, — висловив він припущення. — Я не знаю, а що ти подумала?

Я не могла пояснити. Можливо, на мене впливали листи батька, але все здавалося мені підозрілим. Було таке відчуття, ніби за нами спостерігають невидимі очі.

У Тургута, схоже, було більше самовладання, ніж у мене, — він кинувся до дверей і вибіг у фойє. За мить він повернувся, киваючи головою.

— Він зник, — сказав він понуро. — На вулиці його не було. Він розчинився в юрбі.

Містер Ерозан, здавалося, вибачався, і Тургут поговорив з ним іще кілька секунд. Потім він знову повернувся до нас.

— Чи є якісь підстави думати, що вас можуть переслідувати на шляху вашого дослідження?

— Переслідувати? — у мене були всі підстави, щоб вважати так, але хто саме переслідує, я не знав.

Тургут пильно подивився на мене, і я згадав появу циганки вчора в ресторані.

— Мій друг говорить, що той чоловік хотів подивитися документи, які ми вивчали, він дуже розлютився, коли побачив, що їх уже видали. Він каже, що цей чоловік говорив турецькою, але з акцентом, мій друг уважає, що цей бородань-іноземець. Ось чому я запитую, чи не переслідує вас хтось. Друзі мої, давайте підемо звідси, але будьмо уважні. Я попрошу мого друга охороняти ці документи й записати ім’я цього чоловіка й будь-кого, хто прийде по них. Він спробує з’ясувати, хто він, коли той повернеться. Можливо, якщо ми підемо, він незабаром повернеться.

— Але карти! — я не хотів залишати ці безцінні документи в коробці.

До того ж про що ми дізналися? Ми навіть не наблизилися до розв’язання загадки цих трьох карт, розглядаючи їх над бібліотечним столом.

Тургут обернувся до містера Ерозана, посміхнувся, і сигнал взаємного розуміння промайнув між ними.

— Не турбуйтеся, професоре, — сказав мені Тургут. — Я власноруч зробив копії всіх цих документів і вони лежать у цілості в моїй квартирі. До того ж, я не дозволю, аби щось сталося з оригіналами, можете мені повірити.

Мені хотілося вірити. Хелен щось очікувала від обох наших знайомих, і мені було цікаво, що саме.

— Гаразд, — погодився я.

— Ходімо, друзі мої, — Тургут почав збирати документи: він поводився з ними з такою ніжністю, якій я не міг знайти порівняння. — Мені здається, нам багато чого треба обговорити наодинці. Ми поїдемо зараз до мене додому, де зможемо поговорити. Я також зможу показати вам інші матеріали з цієї темі, які мені пощастило зібрати. Давайте не будемо говорити про це на вулиці. Ми підемо якомога помітніше і, — він кивнув бібліотекареві, — залишимо нашого хороброго генерала на посту.

Містер Ерозан потис руки всім нам, дбайливо закрив коробку й відніс її, зникнувши серед безлічі книжкових полиць наприкінці залу. Я дивився йому вслід, поки він не зник зовсім, а потім мимоволі зітхнув. Я не міг позбутися того почуття, що доля Россі все ще була захована в тій коробці і що ніби, прости Боже, він і сам був похований там, а ми не мали змоги врятувати його.

Ми вийшли з будинку, зупинились на сходах, удаючи, що розмовляємо. У мене були розладнані нерви, Хелен була блідою, а Тургут спокійним.

— Якщо він блукає десь поблизу, — сказав він, притишуючи голос, — цей боягуз знатиме, що ми йдемо.

Він запропонував руку Хелен, яка обперлася на неї охочіше, ніж я сподівався, і ми пішли багатолюдними вулицями. Був час обіду, запах смаженого м’яса й свіжого хліба навколо нас змішувався із сирим запахом вугілля чи палива. Цей запах я все ще пам’ятаю, бо він нагадує мені про весь східний світ. Що б не було попереду, думав я, це буде ще однією загадкою, як і все це місто. Я роззирнувся навсібіч і побачив турецькі обличчя в юрбі, безліч шпилів мінаретів на кожній вулиці, давні каплиці серед фігових дерев, магазини, повні загадкових речей — та й усе навколо було загадкою. Але знову моє серце простромила найбільша загадка з усіх: де ж Россі? Чи був він тут, у цьому місті, чи десь далеко? Був він живий, мертвий чи ні те, ні інше?