— Мій чоловік показав вам місто? — запитала місіс Бора Хелен.

— Так, дещо, — відповіла Хелен. — Боюся, сьогодні ми забрали в нього багато часу.

— Ні, це я зайняв багато вашого, — Тургут із задоволенням попивав каву. — Але в нас попереду все ще багато роботи. Люба, — звернувся він до дружини, — ми шукаємо зниклого професора, тому я буду зайнятий кілька днів.

— Зниклого професора? — спокійно посміхнувшись, запитала його місіс Бора. — Добре, але спочатку ми маємо пообідати. Сподіваюсь, ви будете їсти? — вона звернулась до нас.

Думка про їжу була нестерпною, я намагався не дивитися на Хелен. Хоча для Хелен це, здавалося, було цілком нормальним:

— Спасибі, місіс Бора, ви дуже люб’язні, але нам треба повертатися в наш готель, у нас там зустріч о п’ятій годині.

— Правда? — я був уражений, але мені нічого не залишалося, як підіграти: — Так, так. Один американець прийде до нас увечері. Але ми сподіваємося побачити вас обох знову.

Тургут кивнув.

— Я зараз перегляну в моїй бібліотеці все, що може хоч якось допомогти нам. Ми маємо подумати, чи не знаходиться могила Дракули в Стамбулі. Може, ці карти показують якусь частину міста. Тут у мене є кілька старих книг про місто, а також декілька друзів, у яких можна знайти гарні колекції. Сьогодні ввечері я пошукаю для вас усе це.

— Дракула, — місіс Бора похитала головою. — Мені Шекспір подобається більше, ніж Дракула. Це, принаймні, здоровий інтерес. До того ж, — вона грайливо поглянула на чоловіка, — Шекспір оплачує наші рахунки.

Вони провели нас до самих дверей, де ми попрощалися, і Тургут змусив нас пообіцяти, що ми зустрінемося з ним завтра о дев’ятій годині біля нашого готелю. Він принесе нову інформацію, якщо знайде її, і ми ще раз сходимо в архів, щоб подивитися, чи є там якісь зміни. А тим часом, попередив він нас, ми повинні бути обережнішими, скрізь помічати ознаки стеження або небезпеки. Тургут хотів провести нас до самого готелю, але ми запевнили його, що самі доїдемо на поромі, який вирушав за двадцять хвилин, як він сказав. Подружжя Бора провело нас до самого під’їзду. Вони, стоячи поруч на сходах, трималися за руки і гукали нам «до побачення». Я раз чи два обертався, поки ми йшли вулицею під покривом листя фігових дерев і лип.

— Це щасливий шлюб, гадаю, — сказав я Хелен і відразу ж пошкодував, тому що вона характерно пирхнула.

— Ходімо, янкі, — сказала вона. — У нас іще є справи.

Зазвичай я б посміхнувся на такі слова, але тоді щось змусило мене обернутися. Я подивився на неї й здригнувся. У моїй голові крутилася ще одна думка під час цього дивного вечірнього візиту, я відганяв цю думку від себе до останньої миті. Дивлячись на Хелен, коли вона спрямувала на мене свій оцінюючий погляд, я був уражений подібністю між її сильними гарними рисами обличчя й тим відразливим портретом, що висів за завісою у Тургута.

Коли експрес у Перпіньян остаточно зник за сріблистими деревами й дахами сільських будинків, Барлі стрепенувся:

— Отже, він на потязі, а ми ні.

— Так, — відповіла я. — І він знає, де ми.

— Не надовго, — Барлі попрямував до каси, у якій старий чоловік, здавалося, куняв, але потім набрав поважного вигляду. Потім він повернувся і сказав: — Наступний потягу Перпіньян буде не раніше завтрашнього ранку, немає й жодного автобуса до найближчого міста до завтрашнього вечора. Залишається найняти кімнату на якійсь фермі, приблизно за півкілометра від села. Ми можемо переночувати там і повернутися завтра вранці на наш потяг.

Я не знала, гніватися чи плакати.

— Барлі, я не можу чекати до завтрашнього ранку! Ми гаємо багато часу.

— Але більше нічого немає, — роздратовано заперечив Барлі. — Я питав про таксі, машини, вантажівки, візки, автостоп, що ще ти хочеш, щоб я зробив?

Ми йшли селом мовчки. Був пізній вечір, що приходив на зміну сонному теплому дню. Усі, кого ми бачили біля дверей або в садах, здавалися нам заціпенілими, ніби хтось наклав на них прокляття. Коли ми наблизилися до фермерського будинку, то побачили вивіску, намальовану від руки, й прилавок, на якому продавалися яйця, сир і вино. Вийшла жінка, витираючи руки об простий фартух; вона начебто й не здивувалася, побачивши нас. Коли Барлі відрекомендував мене як свою сестру, вона приємно посміхнулася і не ставила жодних питань, навіть не поцікавившись, чому в нас немає багажу. Барлі запитав, чи є в неї кімната для нас, і жінка відповіла стиха: «Так, так» — ніби вона розмовляла сама з собою. Фермерський двір був геть укритий суцільним брудом, де-не-де росли квіти, бігали кури, під карнизом стояли пластикові кошики, кам’яні хліви й будинок безладно тулилися посеред двору. Дружина фермера сказала нам, що ми можемо повечеряти в саду, а наша кімната буде поруч із садом, у старій частині будинку.

Ми мовчки пішли за нашою господаркою через ледь освітлену кухню й увійшли в маленьке крило, де колись, напевно, спали кухарі. У спальні мене приємно здивували два ліжка, що стояли біля протилежних стін, розділених великою дерев’яною шафою. Кімната для вмивання була поруч, там був фарбований туалет і раковина. Усе було бездоганно чистим, штори накрохмалені, старовинна вишивка на стіні сяяла в променях сонця. Я пішла у ванну і вмилася холодною водою, поки Барлі розплачувався з жінкою.

Коли я вийшла, Барлі запропонував прогулятися, господарка обіцяла приготувати вечерю лише за годину. Спочатку я не хотіла залишати надійні стіни ферми, але зовні, під гіллям тінистих дерев було прохолодно, і ми гуляли по руїнах колись, напевно, багатого будинку. Барлі протиснувся через огорожу, і я пішла за ним. Від кам’яних стін залишився тільки фундамент, тепер це були лише обриси колишніх кімнат і стін, одна вціліла вежа надавала цій місцині величі. У наполовину відчиненому хліву лежало сіно, було таке враження, що старий будинок використовували як сховище. Яскравий промінь світла падав на стайні.

Барлі сів на руїни й подивився на мене.

— Бачу, ти розлючена, — сказав він з досадою. — Звісно, ти не проти, щоб я рятував тебе від неминучої небезпеки, але я ж маю ще й надалі подбати, щоб в тебе не було жодних негараздів.

Від його нахабства в мене на якусь мить перехопило подих.

— Як ти смієш? — нарешті сказала я й пішла від нього, спотикаючись об каміння.

Я почула, як Барлі наздоганяє мене.

— Ти б хотіла залишитись на тому потязі? — запитав він спокійнішим голосом.

— Звичайно ж, ні, — я не оберталася до нього. — Але ти також добре знаєш, як і я, що мій батько вже може бути в Сен-Матьє.

— Але Дракула, або хто б це не був, ще не там.

— Він тепер на день попереду нас, — відповіла я, дивлячись через поля.

Удалечині, за вершинами тополь, бовваніла сільська церква. Усе було таким же яскравим, як на картинці, бракувало лише кіз і корів.

— По-перше, — сказав Барлі (я ненавиділа його за повчальний тон), — ми не знаємо, хто був на тому потязі. Може, це був не сам лиходій. У нього були свої приспішники, судячи з листів твого батька, правильно?

— Тоді ще гірше, — відповіла я, — якщо це був один із його приспішників, тоді він сам міг бути вже Сен-Матьє.

— Або… — почав Барлі й зупинився. Я знала, що він збирався сказати. — Або він тут, поруч із нами.

— Ми точно дали зрозуміти, де ми зараз перебуваємо, — сказала я, щоб іще дужче його помучити.

— А хто це вередує? — Барлі підійшов до мене і трохи незграбно обійняв мене за плечі, і я зрозуміла, що він говорив так, ніби справді вірив історії мого батька. Сльози, які марно намагалися залишитися під віями, не втрималися й покотилися по щоках. — Ну ж бо… припини! — сказав Барлі. Поклавши голову йому на плече, я відчула, що його сорочка була мокрою від поту. За хвилину я відхилилась, і ми мовчки пішли вечеряти у фермерському саду.

Дорогою в готель Хелен майже нічого не говорила, тому я спостерігав за перехожими, вишукував у них будь-який знак ворожості, час від часу озирався, щоб перевірити, чи за нами не стежать. Доки ми дійшли до своїх кімнат, мою голову заповнювали думки про нашу безтурботність, про те, що в нас катастрофічно не вистачає інформації, щоб шукати Россі. Чи якийсь список книг, більшість із яких навіть не існує, міг допомогти нам?