Розділ 49
Кілька років тому серед паперів батька я знайшла записку, про яку не згадувала б тут, якби вона не була єдиним свідченням про його любов до Хелен з тих, що будь-коли потрапляли в мої руки, окрім його листів до мене. Він не вів щоденника, а записи, які він робив для себе, переважно стосувались роботи: міркування над дипломатичними проблемами, над історією, особливо, якщо це було пов’язано з міжнародними конфліктами. Міркування, лекції й статті зараз знаходяться у бібліотеці його фонду, а в мене залишився один запис, який він робив для себе — і для Хелен. Я знала, що мій батько був людиною, відданою фактам, ідеям, але не поезії, через що цей документ ще дорожчий для мене. Це не дитяча книжка, і я хочу викласти факти якнайдокладніше, тому я включила сюди цей особистий лист, незважаючи на свої сумніви. Цілком можливо, що він написав й інші подібні листи, але в його дусі було знищити їх (можливо, він спалив їх у маленькому садку за нашим будинком в Амстердамі). Пригадую, в дитинстві я іноді знаходила якісь папери в маленькій кам’яній грубці. Цей лист, мабуть, уцілів випадково. У листі не проставлено дату, тому я не впевнена, до якого відрізку часу варто віднести його оповідь. Я залишила його таким, тому що в ньому розповідається про перші дні їхньої любові, хоча біль і страждання в цьому листі наштовхують мене на думку, що він писав його, коли вже не міг відіслати адресатові.
О любове моя, я хотів розповісти тобі, що я думаю про тебе. Якщо твої руки зможуть розгорнути ці сторінки, вони будуть повністю належати тобі ще до того, як ти прочитаєш перший рядок. Моя пам’ять також з тобою, тому що вона увесь час повертає мене в перші моменти нашої близькості. Я багато разів запитував себе, чому інші симпатії не можуть замінити мені твоєї присутності, і весь час повертаюся до ілюзії, що ми все ще разом, а потім, не бажаючи того, я розумію, що ти взяла в заручники мою пам’ять. Коли я найменше очікую цього, мене сповнюють спогади про твої слова. Я відчуваю вагу твоєї руки на моїй, обидві наші руки заховані під краєм мого піджака, що лежить складений на сидінні між нами, я пам’ятаю неймовірну легкість твоїх пальців, твій профіль, повернений від мене, твій вигук, коли ми вперше пролітали над болгарськими горами.
З часів нашої молодості, люба моя, відбулася сексуальна революція — ти не бачила цієї гігантської вакханалії, ти не знаєш, як сьогодні, принаймні у західному світі, молоді люди вдаються до близькості без попереднього знайомства. Але я пам’ятаю наші обмеження й бажання з такою самою тугою, як і законний дозвіл, що прийшов набагато пізніше. Цими спогадами я не можу поділитися ні з ким: близькість, прихована одягом, коли неймовірно складним для нас здавалося зняти хоча б піджак у присутності інших. Болісні спогади не дають мені спокою, коли я найменше хочу цього, я згадую як про твою ніжну шию, так і про ніжний комірець твоєї блузки, тієї блузки, лінії якої знав напам’ять ще до того, як мої пальці торкнулися тканини або перламутрових ґудзиків. Я пам’ятаю запах потяга і грубого мила, що залишився у тканині твого чорного жакета, твій трохи шершавий чорний солом’яний капелюшок, усе це я пам’ятаю так само добре, як і ніжність твого волосся, майже такого самого чорного відтінку. Коли ми насмілилися провести півгодини в моєму номері софійського готелю перед тим, як піти на ще один похмурий обід, я відчував, що моє бажання знищить мене. Коли ти повільно й обережно повісила жакет на спинку стільця, а зверху блузу, коли ти повернулася до мене й не відвела від мене погляду, мене немов обпалило вогнем. Коли ти поклала мої руки собі на талію й надала їм вибір — між грубою тканиною твоєї спідниці чи ніжним шовком твоєї шкіри — я ледве не заплакав.
Напевно, тоді я побачив твою єдину ваду, єдине місце, яке ніколи не цілував, — маленький зсілий дракон на твоїй лопатці. Мої руки, мабуть, торкнулися його ще до того, як я побачив це. Я пам’ятаю, як затамував подих, і ти теж, потім я неохоче погладив його одним пальцем. Тоді від нього я почав вивчати твою пряму спину, але тієї першої миті трепет додав сили моєму бажанню. Що б не сталося в нашому готелі в Софії, цей трепет я, мабуть, запам’ятав ще тоді, коли милувався формою твоїх нижніх зубів, їх гарними зубчиками, коли розглядав шкіру біля твоїх очей з першими павутинками віку.
На цьому лист батька обривається, і мені залишається тільки повернутися до його більш стриманих листів до мене.
Розділ 50
Тургут Бора й Селім Аксой чекали на нас у стамбульському аеропорту.
— Поле! — Тургут обійняв, поцілував мене й стис мої плечі. — Мадам професор! — він стис руку Хелен у двох своїх. — Слава Богові, ви цілі й здорові. Із тріумфальним поверненням!
— Я б не назвав його тріумфальним, — сказав я, мимоволі розсміявшись.
— Подивимось, подивимось! — вигукував Тургут, плескаючи мене по спині. Селім Аксой привітав нас більш стримано. За годину ми вже були у квартирі Тургута, місіс Бора явно була рада нашому поверненню. Ми з Хелен були у захваті, побачивши її: сьогодні вона була в блідо-голубій сукні, схожа на весняну квіточку. Вона здивовано подивилася на нас.
— Нам подобається ваша сукня! — пояснила Хелен, беручи маленьку руку місіс Бора у свою.
Місіс Бора розсміялася.
— Дякую, — сказала вона. — Я сама шию собі одяг.
Потім вони із Селімом Аксоєм подали каву і страву, яку вона назвала «бюрек» — печений рулет із солоним сиром усередині, а до того ще п’ять чи шість страв.
— А тепер, друзі мої, розповідайте, про що ви дізналися.
Це була довга історія, але разом ми розповіли про конференцію в Будапешті, про мою зустріч із Г’ю Джеймсом, про історію матері Хелен і про листи Россі. Тургут слухав, широко розкривши очі, коли ми говорили про знайдену Г’ю Джеймсом книгу із драконом. Переказуючи все це, я усвідомив, що ми насправді багато чого дізналися. На жаль, нічого не підказувало нам, де перебуває Россі.
Тургут, у свою чергу, повідомив, що за час нашої відсутності в них були серйозні проблеми: дві ночі тому на його друга архіваріуса вдруге напали в нього на квартирі. Чоловік, який мусив стежити за ним, заснув і нічого не бачив. Тепер у нього новий сторож, котрий, як вони сподівалися, буде уважнішим. Вони вжили всіх запобіжних заходів, але бідолашний містер Ерозан почувався ще гірше.
Але були ще новини. Тургут допив каву одним ковтком і пішов у свій похмурий кабінет, звідти він щось приніс. (Я був радий, що сьогодні він не запрошував до свого кабінету.) Він вийшов із зошитом у руках і знову сів поруч із Селімом Аксоем. Обидва серйозно подивились на нас.
— Я вже казав по телефону, що ми знайшли лист, поки вас не було, — почав Тургут. — Оригінал листа написано слов’янською, давньою метою християнської церкви. Як я вже говорив, його написав чернець із Карпат, там ідеться про його подорож у Стамбул. Мій друг Селім здивований, що він написаний не латиною, але, напевно, цей чернець був слов’янином. Прочитати зараз же?
— Звісно, — сказав я, але Хелен підвела руку.
— Одну хвилину, будь ласка. Як і де ви знайшли його?
Тургут схвально кивнув.
— Містер Аксой знайшов його в архіві, у тому, який ви відвідували разом із нами. Він днями сидів там і переглядав манускрипти п’ятнадцятого сторіччя. Цей він знайшов разом із документами з таких самих церков, з чого видно, що християнським церквам було дозволено працювати в Стамбулі під час правління Завойовника та його послідовників. В архіві мало таких документів, тому що вони переважно зберігалися в монастирях і особливо охоронялися патріархом Константинопольським. Але кілька документів усе-таки потрапило в руки султана, зокрема ті, у яких ішлося про нові угоди щодо церков у імперії, такі угоди називалися «фірмани». Іноді султан одержував такі листи… (як по-вашому?) петиції із приводу якогось церковного питання. Такі документи теж є в архіві.
