Він стисло переклав усе Аксою, який хотів дещо пояснити.
— Так, мій друг хоче повідомити корисну інформацію. Він нагадав мені, що коли Завойовник захопив місто, він призначив християнам нового патріарха — Геннадія. — Аксой, почувши ім’я, жваво кивнув. — У султана з Геннадієм були дружні стосунки, — я ж говорив вам, що Завойовник був толерантним до християн, як тільки завоював їх. Султан Мехмед попросив Геннадія написати трактат про православну віру, потім цей рукопис переклали, і він зберігався в його особистій бібліотеці. Є копія цього перекладу в архіві. Існують також копії кількох церковних хартій, за якими вони мусили підкорятися Завойовникові, ці копії теж зберігаються в архіві. Містер Аксой переглядав одну із цих хартій і між двома сторінками знайшов цей лист.
— Дякую вам, — Хелен відкинулася на подушки.
— На жаль, я не можу показати вам оригінал, нам не дозволено забирати його з архіву. Ви можете самі піти й подивитися, поки ви тут, якщо, звичайно, бажаєте. Він написаний прекрасним почерком на маленькому аркуші пергаменту з одним обірваним краєм. А тепер я прочитаю вам наш переклад англійською. Запам’ятайте, що це переклад із перекладу, отож деякі нюанси могли зникнути.
Він прочитав нам:
Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Максиме Євпраксію!
Покірний грішник молить вашої уваги. Як я вже описував, існує багато суперечностей у цій кампаній тому що наша місія вчора провалилася. Це місто небезпечне для нас, але все-таки ми не можемо виїхати звідси, поки не дізнаємося, що сталося зі скарбом, який ми шукаємо. Цього ранку, завдяки милості Всемогутнього, нам відкрився новий шлях, про який я розповім вам тут. Настоятель Панахрантоса, почувши від свого доброго друга настоятеля, який дав нам притулок, про наші серйозні потреби, сам прийшов до нас у монастир святої Ірини. Він милосердний, духовний чоловік п'ятдесяти років, спочатку він жив у Великій Лаврі на Святій горі Афон, а зараз уже кілька років є ченцем й настоятелем у Панахрантосі. Перш ніж прийти до нас, він радився наодинці з нашим настоятелем, а потім вони говорили з нами у келії нашого настоятеля — це була таємна розмова, всі послушники й слуги пішли з келії. Він сказав, що до сьогоднішнього ранку не знав, що ми тут знаходимося, але, почувши про це, прийшов сюди, до свого друга, аби розповісти йому новини й тим самим убезпечити його й ченців. Коротше кажучи, він сказав, що те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста в надійну схованку на окупованих землях болгар. Він дав нам інструкції для безпечної подорожі та назвав монастир, який нам треба знайти. Ми змушені чекати тупи щоб написати вам і отримати ваші накази з цього питання, але ці настоятелі сказали нам, що деякі яничари із султанської охорони вже приходили до патріарха й допитувались у нього про зникнення того, що ми шукаємо. Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут. Ваше Преосвященство, вибачте нам нашу вільність за те, що ми вирушили в дорогу, не дочекавшись ваших інструкцій. Нехай благословить вас Бог, нехай ваше рішення буде супроводжувати нас. Якщо знадобиться, я знищу навіть цей запис, перш ніж він потрапить у ваші руки, я прийду й розповім вам усе про наш пошук власним язиком, якщо його, звичайно, не відріжуть колись.
Покірний грішник брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.
Коли Тургут закінчив, запала глибока тиша, і він розсіяно погладжував свою сиву гриву. Ми з Хелен перезирнулись.
— Рік Бога нашого 6985-й? — нарешті перепитав я. — Що це означає?
— На середньовічних документах дати позначаються, починаючи від створення світу, — пояснила Хелен.
— Так, — кивнув Тургут, — рік 6985-й за сучасним відліком — 1477-й.
Я не втримався й зітхнув:
— Дуже цікавий лист, у ньому йдеться про щось важливе. Але я гублю тут слід, — відзначив я із сумом. — За датою можна сказати, що цей документ пов’язаний із тим, що містер Аксой знайшов раніше. Але де доказ того, що чернець, який написав цього нового листа, — з Карпат? І чому ви думаєте, що це пов’язано із Владом Дракулою?
Тургут посміхнувся.
— Чудові питання, як завжди, мій любий скептику. Дозвольте мені відповісти на них. Як я й говорив вам, що Селім дуже добре знає місто. Тож коли він знайшов цей лист і зрозумів, що той може бути корисним, то відніс його своєму другові, хоронителеві давньої бібліотеки монастиря святої Ірини (він усе ще існує). Цей друг переклав лист турецькою і дуже зацікавився тим, що в листі згадувався його монастир. Але ніяких записів про такий візит 1477 року він не знайшов — або їх зовсім не було, або вони давно загублені.
— Якщо місія, про яку вони говорили, була секретною і небезпечною, — зазначила Хелен, — вони не стали б про неї писати.
— Цілком правильно, мадам. — Тургут кивнув їй. — У будь-якому разі друг Селіма допоміг нам в одному важливому питанні: він перерив історію найдавнішої церкви й виявив, що настоятель Максим Євпраксій, якому адресовано цього листа, наприкінці життя був головним настоятелем на Святій горі Афон. Але 1477 року, коли писався цей лист, він був настоятелем монастиря на озері Снагов. — Тургут вимовив ці слова підкреслено урочисто.
Якийсь час ми сиділи в тиші. Нарешті Хелен заговорила:
— Ми люди Бога, ми з Карпат!
— Перепрошую? — Тургут уважно подивився на неї.
— Так! — миттю підхопив я думку Хелен. — «Люди з Карпат». Це з пісні, народної пісні, яку Хелен знайшла в Будапешті.
Я розповів їм про те, як ми перегортали стару книгу пісень у бібліотеці Будапештського університету, про гарну гравюру у верхній частині сторінки: зображення дракона і церкви серед дерев. Брови Тургута звелися майже до його густого волосся, коли я розповідав про це, водночас риючись у своїх паперах.
— Де ж це? — за мить я знайшов у своєму портфелі переписаний від руки переклад. «Боже, а що, як я коли-небудь загублю цей портфель?!» — подумав я, і вголос прочитав вірш, роблячи паузи, щоб Тургут переклав Селіму й місіс Бора:
Вони під’їхали до воріт великого міста,
Вони прийшли до великого міста із землі смерті.
Ми люди Бога, люди Карпат.
Ми святі люди, ченці,
Але ми принесли тільки сумні звістки.
Ми принесли звістки про чуму великому місту.
Ми служимо нашому господареві,
ми прийшли оплакати його смерть.
Вони під’їхали до воріт великого міста,
І місто заплакало разом з ними,
Коли вони ввійшли.
— О, як цікаво й страшно, — зітхнув Тургут. — Чи всі ваші народні пісні такі, мадам?
— Так, більшість із них, — засміялась Хелен.
І я раптом зрозумів, що забув про те, що вона сидить поруч зі мною. Я ледь стримувався, щоб не простягнути руку й не обійняти її, не милуватися її посмішкою або пасмом чорного волосся на її щоці.
— А наш дракон захований угорі серед дерев… Має бути якийсь зв’язок.
— Як би мені хотілося відшукати його, — зітхнув Тургут.
Він раптом ударив по столі з такою силою, що наші чашки підскочили.
Його дружина ніжно торкнулася руки чоловіка, і він заспокійливо взяв її за руку.
— Ні, послухайте, чума!
Він подивився на Селіма, і вони швидко обговорили щось турецькою.
— Що? — Хелен напружено звузила очі. — Чума в пісні?
— Так, моя люба. — Тургут поправив волосся. — Крім листа, ми знайшли ще один факт про Стамбул того періоду — про це мій друг Аксой уже знав. Наприкінці літа 1477 року, коли в Стамбулі стояла небувала спека, почалося те, що наші історики називають «малою чумою». Вона забрала чимало життів у старому кварталі міста — Пера, зараз ми називаємо цей район Галата. Перш ніж спалити померлого, у серце трупа встромляли кілок. Це дуже незвичайно, говорить Селім, тому що тіла нещасних зазвичай спалювали за воротами міста, аби запобігти зараженню. Але це була коротка чума, і тоді померло не так багато людей.
