Чоловік на ньому був солідною, приємною людиною в темному костюмі, із чорними очима й чорним волоссям, з ніжним виразом обличчя. Тургут розповів нам, що його батько вивчав історію італійського Ренесансу, але я міг легко уявити, як цей чоловік грав у камінці зі своїм сином, у той час як дружина дбала про більш серйозну освіту хлопчика.

Хелен ворухнулася поруч зі мною, тихенько витягнувши ноги.

— Ви сказали, що ваш батько був активним членом Варти Півмісяця. Що це означає? Чим ви займаєтесь?

Тургут кивнув із жалем:

— Цього, мадам, я не можу розповісти навіть вам. Деякі речі мають залишатися таємницею. Ми розповіли вам усе це тому, що ви запитали, — чи практично вгадали, — і тому, що ми хочемо, аби ви вірили в те, що ми допоможемо в кожному разі. Для Варти дуже важливо, щоб ви поїхали в Болгарію якомога швидше. Сьогодні Варта нечисленна, нас залишилося лише кілька людей, — він зітхнув. — У мене, наприклад, на жаль, немає сина чи дочки, кому я міг би передати свої знання, хоча містер Аксой виховує свого племінника в наших традиціях. Але ви повинні вірити, що вся сила оттоманів піде з вами так чи інакше.

Я придушив бажання, знову застогнати. Можливо, я міг сперечатися з Хелен, але сперечатися із таємною силою Оттоманської імперії було над мої сили. Тургут підніс палець:

— Мушу попередити вас: це дуже серйозно, друзі мої. Ми передали вам таємницю, що зберігалася — успішно, на нашу думку — п’ятсот років. У нас немає підстав вважати, що наш давній ворог знає про це, хоча він, без сумніву, боїться й ненавидить наше місто, як і за життя. У хартії Варти Його Величність записав: будь-кого, хто видасть таємницю Варти нашим ворогам, буде одразу суворо покарано. Такого ще не траплялося, наскільки я знаю. Але я прошу вас бути дуже обережними як заради себе, так і заради нас.

У його голосі не було ані злості, ані погрози, тільки глибоке занепокоєння. Я також почув невблаганну відданість, яка дозволила його султанові завоювати велике місто — раніше неприступне, гордовите місто візантійців. Говорячи: «Ми працюємо на султана», він мав на увазі саме це, хоча сам народився через півтисячоліття після смерті Мехмеда.

Сонце за вікнами вітальні сідало низько, рожевий промінь освітив велике обличчя Тургута, облагородивши його. Я подумав про те, як сподобався б Тургут Россі, як він побачив би в ньому живу історію, і мені стало цікаво, які питання поставив би йому Россі — мені вони навіть не спадали на думку!

Але правильні слова знайшла Хелен. Підвівшись так, що й ми всі підвелися за нею, вона простягнула руку Тургутові.

— Велика честь для нас те, що ви нам розповіли, — сказала вона, гордо дивлячись йому в обличчя. — Ми будемо зберігати вашу таємницю і волю султана навіть ціною наших життів.

Тургут поцілував їй руку, він був явно розчулений, Селім Аксой уклонився їй. Мені нічого не залишалося додати: забувши на якусь мить ненависть свого народу до оттоманських загарбників, вона говорила за нас обох.

Ми простояли б так цілий день мовчки, дивлячись одне на одного у світлі сутінків, якби телефон Тургута раптом не задзвонив. Він вибачився й пішов через кімнату, щоб відповісти, а місіс Бора почала складати посуд на мідну тацю. Тургут слухав кілька хвилин, люто говорив щось у слухавку, а потім різко повісив її. Він обернувся до Селіма й щось схвильовано сказав йому турецькою, Селім швидко надягнув свій потертий піджак.

— Щось трапилося? — запитав я.

— Так, на жаль. — Тургут ударив рукою в груди. — Бібліотекар, містер Ерозан. Чоловік, що залишився охороняти його, відійшов на мить, а зараз телефонує, щоб сказати, що на мого друга знову вчинено напад. Ерозан непритомний, а охоронець іде по лікаря. Це дуже серйозно. Третя атака ще й на заході сонця.

Уражений, я теж потягнувся за піджаком, а Хелен наділа туфлі, хоча місіс Бора ніжно намагалась утримати її. Тургут поцілував дружину, коли ми виходили, але я ще раз обернувся й побачив, яка бліда і перелякана жінка стоїть біля дверей.

— Тут ми будемо спати? — невпевнено запитав Барлі.

Ми стояли в готельному номері в Перпіньяні. Це була кімната на двох, котру нам дав клерк після того, як ми назвали себе братом і сестрою. Він дав нам її, не заперечуючи, хоча з підозрою подивився на нас. Ми не могли дозволити собі окремих кімнат, і обоє знали про це.

— Ну? — нетерпляче сказав Барлі.

Ми подивилися на ліжко. Не було іншого місця: навіть килима на голій полірованій підлозі. Нарешті Барлі прийняв рішення, — для себе, принаймні. Поки я стояла, прикипівши до місця, він пішов у ванну з одягом і зубною пастою і з’явився за кілька хвилин у бавовняній піжамі, так само світлій, як і його волосся. Щось у цій картині, а також у безтурботності Барлі змусило мене розсміятися, навіть незважаючи на те, що в мене палали щоки. Тоді він теж розсміявся, і ми реготали, аж поки сльози не покотилися з очей. Барлі зігнувся навпіл, схопившись руками за живіт, а я вхопилася за край старої одежної шафи. У цьому істеричному реготі розчинилися напруження подорожі, мої страхи, невдоволення Барлі, хвилюючі листи батька, наші суперечки. Через кілька років я дізналася про вираз «fou rire» (нестримний, божевільний сміх), але тоді я вперше зазнала це у тому французькому готелі. Після мого першого «fou rire» пішли інші «перші» почуття. Барлі схопив мене за плечі так само незграбно, як я хвилину тому трималася за край шафи, але його поцілунок був ангельський і ніжний: його юнацький досвід ніжно проник у мою недосвідченість. Тепер я задихалася вже не від сміху.

Усі мої знання про кохання були почерпнуті з делікатних фільмів і книг, які бентежили уяву, але я не знала, що робити далі. Проте Барлі все зробив за мене, і я вдячно, хоч і незграбно, йому підкорялась. На той час, коли ми опинилися на твердому акуратному ліжку, я вже трохи дізналася про стосунки між коханцями та їхнім одягом. Розставання з кожним предметом одягу здавалося мені вирішальним кроком: піжамна сорочка Барлі була першою, вона оголила алебастровий торс і на диво мускулисті плечі. У боротьбі з моєю блузкою й жахливим білим ліфчиком я була на боці Барлі. Він сказав, що йому подобається моя смаглява шкіра, зовсім не така, як у нього — це була правда: моя рука ніколи не була такого оливкового кольору, як тоді, коли лежала поруч із білосніжною рукою Барлі. Він торкнувся мене рукою й провів по одягу, що залишився на мені, і я вперше зробила те саме з ним, відкриваючи для себе незнайомі контури чоловічого тіла. Я засоромилася при світлі півмісяця.

До речі, нам треба було так багато ще зробити, що ми більше не зняли жодного предмета одягу, і здавалося, минуло багато часу, перш ніж Барлі обійняв мене, зітхнув і пробурмотів: «Ти зовсім ще дитина», — а потім обійняв мене за плечі.

Коли він сказав це, я раптом зрозуміла, що він теж був дитиною, чудовою дитиною. Я думаю, що тієї миті я кохала його більше, ніж будь-коли.

Квартира, у якій Тургут залишив містера Ерозана, знаходилася приблизно за десять хвилин ходи від його власної, точніше — за десять хвилин бігу, тому що нам усім довелося бігти, навіть Хелен на своїх підборах. Тургут бурмотів щось (клявся, лаявся) собі під ніс. Він узяв із собою маленьку чорну сумку, у якій, мабуть, були ліки на той випадок, якщо лікар не прийде або запізниться. І ось ми вже збігали сходами старого будинку. Ми злетіли за Тургутом, і він розчинив двері на останньому поверсі.

Будинок було поділено на кілька маленьких квартир: у головній кімнаті стояло одне ліжко, стільці й стіл, кімнату освітлювала одна лампа. Друг Тургута лежав на підлозі, укритий ковдрою, поруч із ним сидів чоловік: він підвівся, щоб привітати нас. Він майже збожеволів від страху й розкаяння, увесь час розмахував руками, повторюючи щось Тургутові. Тургут відсторонив його, і вони із Селімом присіли навпочіпки поруч із містером Ерозаном. Обличчя бідолашної жертви було попелясто-сірим, очі заплющені, подих схожий на переривчасті схлипування. На його шиї була жахлива рвана рана, значно більша, ніж ми бачили минулого разу, і набагато страшніша, бо вона була на диво чистою, і лише по краях була засохла кров. Я знав, що така глибока рана мала б сильно кровоточити, і від цієї думки нудота підступила до горла. Я обійняв Хелен, і ми стояли, не в змозі відвести погляд.