Тільки-но я сказав слово «каталог», хоча розумів, що вже перебрав міру, користуючись своєю новою якістю брехати, як високий бібліотекар звузив очиці й відвернув голову, як тварина, що стежить за рухами жертви.

— Щиро вам дякую, — промурмотів я чемно й відійшов убік, почуваючи, як ті пильні очі дивилися мені в спину, поки я йшов довгим проходом. Я удав, що йду до каталогу, потім закрив свій портфель і рішуче попрямував до виходу, через який уже заходили студенти, щоб здобути знання зранку. На вулиці я знайшов лавку, що найбільше освітлювалася сонцем, підпер спиною одну з нових готичних стін — звідти я міг бачити всіх, хто ходив навколо мене. Мені треба було п’ять хвилин посидіти й подумати.

Міркування, як учив мене Россі, мали заощаджувати час, а не марнувати його.

Хоча того, що відбувалося, було для мене занадто багато, щоб усе швидко обміркувати. У ту приголомшливу мить я був уражений не тільки ранами на шиї в бібліотекаря, а також ім’ям читача, що перехопив у мене «Дракулу». Його звали Хелен Россі.

Вітер був холодним і надзвичайно сильним. Батько зупинився тут і дістав із сумки для фотоапарата, де крім того були також капелюхи і маленька аптечка першої допомоги, дві непромокальні куртки. Ми мовчки надягли їх на наші светри, і батько продовжував:

— Сидячи там у променях пізнього весняного сонця і спостерігаючи, як університет повертається до звичайних справ, я раптом відчув заздрість до всіх студентів і викладачів, які ходили то туди, то сюди. Вони думали, що завтрашній іспит був для них найважливішим, а факультетські інтриги занадто драматичними. Жоден із них не міг зрозуміти мого скрутного стану, ніхто не міг допомогти мені вибратися з нього. Раптом я відчув самотність, ніби мене вигнали з університету, з мого всесвіту — я був схожий на бджолу, яку вигнали з вулика. І такі зміни сталися лише за сорок вісім годин, із подивом відзначив я.

Тепер мені треба було міркувати і точно, і швидко. Спочатку я переконався в тому, що мені повідомив Россі: йому хтось погрожував (у моєму випадку цей хтось був немитий бібліотекар із дивною зовнішністю), і в цієї істоти були рани на шиї. Припустимо, сказав я собі, майже глузуючи з безглуздості речей, у які починав вірити, припустимо, що цього бібліотекаря вкусив вампір зовсім недавно. Россі викрали з його кабінету, залишивши кривавий слід, нагадав я собі, лише дві ночі тому. Дракула, якщо він існував, здавалося, бажав отримати не тільки кращі академічні уми цього світу (я згадав бідолашного Хеджеса), але також і бібліотекарів та архівних працівників. Ні (я випростався, раптом щось зрозумівши), він віддає перевагу тим, хто займається архівами, хоч якимось чином пов’язаними з легендою.

Спочатку це був чиновник, який відібрав карту в Россі в Стамбулі. Потім учений зі Смітсонівського університету, подумав я, згадавши зміст останнього листа Россі. І, звичайно ж, сам Россі, якого небезпека підстерігала на кожному кроці, тому що в нього був примірник однієї з цих «милих книг», до того ж він переглядав інші документи, які хоч якось стосувалися цієї справи. І сьогоднішній бібліотекар, хоча в мене не було доказів того, щоб він мав справу з документами про Дракулу. І, нарешті… я!?

Я узяв свій портфель і швидкими кроками попрямував до телефонної кабінки, що знаходилась біля студентського гуртожитку.

— Відділ інформації університету, будь ласка, — там за мною ніхто не стежив, наскільки я міг бачити, але я зачинив двері і крізь них розглядав перехожих. — Чи є у вас у списку міс Хелен Россі? Так, аспірантка, — ризикнув я.

Оператор університетського телефону була лаконічною, я чув, як вона повільно перегортає сторінки.

— У нас є X. Россі, вона значиться в жіночому гуртожитку для аспірантів, — сказала вона.

— Так, це вона, дуже дякую, — я записав номер і набрав його.

Жіночий голос відповів різко й непривітно:

— Міс Россі? Так? Хто телефонує, скажіть, будь ласка?

О Боже, я не подумав про це.

— Її брат, — швидко відповів я. — Вона сказала мені, що її можна знайти за цим номером.

Я почув звук кроків, які віддалялися, потім більш упевнені кроки, які поверталися до телефону, і чиясь рука підняла слухавку.

— Спасибі, місіс Левіс, — сказав голос удалині, ніби натякаючи на те, що її треба залишити саму.

А потім вона заговорила просто в моє вухо, і я згадав той низький, упевнений голос, що чув у бібліотеці.

— У мене немає брата, — сказала вона. Це пролунало як попередження, а не констатація факту. — Хто ви?

Батько потирав руки на холодному вітрі, через що рукава на його курточці м’ялися, як цигарковий папір. «Хелен», — подумала я, не наважуючись вимовити ім’я вголос. Це ім’я мені завжди подобалося, воно нагадувало мені про героїзм і красу, про зображення Єлени Троянської на дорафаелівських фресках, які я пам’ятала з книги «Іліада для дітей», що була в мене в Сполучених Штатах. Але насамперед це було ім’я моєї матері, а про неї батько ніколи не розповідав.

Я пильно подивилась на нього, але він уже заговорив про інше.

— Давай покуштуємо гарячий чай в одній із тих кав’ярень унизу, — сказав він. — От що мені зараз треба. А ти хочеш?

Тоді я вперше помітила, що його обличчя, його гарне, увічливе обличчя дипломата було затьмарене тінню, через яку під очима з’явилися темні кола, а ніс дуже вирізнявся на тлі цього. Таке враження, що він ніколи не спить стільки, скільки потрібно. Він підвівся і потягнувся. Тоді ми востаннє подивилися на запаморочливі краєвиди. Батько притримував мене, ніби боявся, що я впаду.

В Афінах батько став стомленим і нервовим — я помітила це першого дня. Що ж до мене, то мені було там весело: мені подобалося змішане відчуття духу руйнування й життєвості, задушливий потік вихлопних газів, машини, що снували навколо площ і парків, поміж пам’яток старовини. Мені подобався ботанічний сад, у центрі якого стояв лев у клітці, приголомшливий Акрополь із відкритим рестораном, по боках якого тріпотів на вітрі навіс. Батько пообіцяв, що, як тільки в нього буде час, ми піднімемося нагору, щоб помилуватися панорамою. Був лютий 1974 року, ми вперше за три місяці взагалі поїхали кудись, і він неохоче взяв мене з собою, оскільки йому не подобалось, що вулицями Греції ходило багато військових. Я збиралася насолодитися по максимуму кожною миттю.

Тим часом я старанно вчилася в готельному номері, розглядала з вікна високі храми так, ніби після двадцяти п’яти сотень років вони могли змахнути крильми й полетіти, не дочекавшись мене. Я бачила дороги, стежки, алеї, які прямували вгору, до підніжжя Парфенона. Наш підйом туди буде довгим і повільним (ми знову були в спекотній країні, а літо починалося тут рано). Повз білосніжні будинки й побілені магазини, у яких продається лимонад, стежка раптово повертала до місця давніх ринків, а іноді до майданчиків храму, а потім ішла повз укриті черепицею будинки. Крізь темні вікна я бачила деякі з таких лабіринтів. Ми будемо підніматися від одного краєвиду до іншого, розглядаючи те, що зі своїх вікон щодня бачать люди, які живуть по сусідству з Акрополем. Сидячи в готелі, я могла уявити руїни, обриси міських будинків, субтропічні парки, звивисті вулиці, церкви то із золотавими, то з червоними банями, які у вечірньому світлі були схожі на різнобарвні камені, розкидані по сірому пляжі.

Удалечині ми побачимо обриси багатоквартирних будинків, готелів, ще новіших, ніж цей, та передмістя, через які ми їхали потягом день тому. А за всім цим я не знала, що буде, це було занадто далеко, щоб уявляти. Батько витре обличчя носовичком. І я знатиму, поглядаючи на нього, що, коли ми дійдемо до вершини, він не тільки покаже мені давні руїни, але й відкриє таємниці свого минулого.

— Кав’ярня, яку я вибрав, — почав розповідати батько, — знаходилася досить далеко від університету, тож я відчував, що той моторошний бібліотекар не зможе мене дістати (він, звичайно ж, повинен був залишатися на роботі, хоча міг і вийти куди-небудь на обід). Але кав’ярня була на розумній відстані, щоб незнайома дівчина не подумала, що її хоче вбити маніяк. Я не пам’ятаю, чи очікував, що вона спізниться через те, що сумніватиметься в моїх намірах, але вона прийшла раніше від мене: коли я відчинив двері кав’ярні, Хелен уже сиділа в далекому куті, розмотувала блакитний шарф і знімала білі рукавички. Пам’ятаєш, я говорив, що це була епоха милих непрактичних речей для найвідчайдушніших студенток. Волосся в неї було гладко зачесане назад, а щоб воно не падало на обличчя, дівчина заколола його невидимками, тому коли вона повернулась і поглянула на мене, я відчув, що вона мене розглядає ще уважніше, ніж день тому за бібліотечним столом.