— Наступного дня, після того як я закінчив читати папери Россі, я прокинувся рано, — сказав батько. — Ще ніколи я не радів так сонячному світлу, як того ранку. Передусім мені треба було виконати сумний обов’язок і поховати Рембрандта. Після цього я без зусиль дістався до бібліотеки саме до відкриття. Я хотів за весь цей день підготувати себе до наступної ночі, до настання темряви. Багато років ніч була другом для мене, разом із нею я читав і писав. А тепер вона була загрозою, бо стала для мене небезпечною всього лише кілька годин тому. Мабуть, мені незабаром доведеться вирушати в подорож, тож треба буде зробити всі приготування. Було б набагато легше, сумно думав я, якби я знав, що робити.

У головному холі бібліотеки було дуже тихо, якщо не зважати на кроки бібліотекарів, які займалися своїми справами; так рано мало хто зі студентів приходить сюди, тому в мене в розпорядженні було півгодини тиші й спокою. Я попрямував до заплутаного лабіринту карткового каталогу, розкрив записну книжку й почав діставати потрібні мені шухляди. Було кілька списків про Карпати, один про фольклор Трансільванії. Одна книга про вампірів — легенди єгипетських традицій. Я подумав про те, чи багато спільного у вампірів по всьому світові. Чи були схожі вампіри Єгипту з вампірами Східної Європи? Це був предмет вивчення для археолога, а не для мене, проте я записав порядкові номери книги про єгипетські традиції.

Потім я звернувся до теми «Дракула». Теми й назви були перемішані в каталозі між «Драб-Алі Великий» і «Дракон. Азія». Саме тут я маю зустріти хоча б одну згадку про книгу Брема Стокера «Дракула» — я бачив її у руках чорнявої дівчини, з якою познайомився день тому. Можливо, в бібліотеці є навіть два примірники такої класики. Мені вона була дуже потрібна, бо Россі говорив, що Стокер написав її після того, як вивчив усе про вампірів. І в ній, мабуть, я знайду поради щодо того, як захистити себе. Я шукав у каталозі, але не було жодної книги із назвою «Дракула» — нічого, нічого взагалі. Я не очікував, що ця легенда буде головною темою вивчення, але все одно ця книга згадувалася б хоч де-небудь.

Потім я побачив те, що знаходилось безпосередньо між «Драб-Алі» і «Драконами». Маленький шматочок паперу на дні шухляди свідчив про те, що хтось просто вирвав картку. Я підбіг до шухляди «Ст». Там не було жодної картки з назвою «Стокер», лише ще один доказ крадіжки. Я важко опустився на найближчий дерев’яний стілець. Це було надто дивно. Навіщо комусь треба було виривати саме ці картки?

Чорнява дівчина останньою виписувала книгу, я знав це. Можливо, вона хотіла забрати докази того, що вона виписувала? Але якби вона хотіла вкрасти або сховати примірник, навіщо б тоді вона читала її прилюдно посеред бібліотеки? Хтось інший вирвав картку, можливо, хтось… але навіщо? Хто не хотів, щоб цю книгу побачили тут? Хто б це не був, він зробив це поспіхом, забувши навіть знищити сліди злочину. Я знову все добре обміркував. Карткові каталоги були священні: варто було студентові просто залишити шухляду на столі, як його відразу вичитували бібліотекарі. Такий злочин треба було робити швидко, це точно — у якусь мить, коли навколо нікого немає й ніхто не дивиться. Якщо це зробила не та дівчина, тоді вона, напевно, не знає, що хтось не хотів, аби виписували цю книгу. Напевно, вона все ще в неї. Я майже побіг до стола в приймальні.

Бібліотека, побудована в найвищому з найвищих готичних стилів приблизно тоді, коли Россі закінчував навчання в Оксфорді (звичайно, це те місце, де його оточувала справжня готика), завжди здавалася мені одночасно і гарною, і смішною. Щоб дістатися до стола, мені треба було пробігти по довгому кафедральному нефі. Стіл стояв там, де у звичайному соборі мав би стояти вівтар, під фрескою, на якій зображено Богоматір — Знання, в чисто-блакитних одіяннях із книгами в руках. Замовити книгу в такому місці було те саме, що причаститися. Сьогодні мені цей жарт здавався особливо цинічним, я проігнорував безпристрасне, спокійне обличчя нашої святої і звернувся до бібліотекаря, намагаючись зберігати спокій.

— Я шукаю книгу, якої наразі немає на полицях, — почав пояснювати я, — і мені цікаво, виписали її чи вже повернули.

Бібліотекар — невисока, похмура жінка років шістдесяти — поглянула на мене, відірвавшись від роботи.

— Назва, будь ласка, — сказала вона.

— «Дракула», Брем Стокер.

— Хвилинку, будь ласка, я подивлюсь, чи тут вона. — Жінка стала порпатися в шухляді, її обличчя нічого не виражало. — Вибачте, але її виписали на якийсь час.

— Шкода, — сказав я, засмутившись. — А коли її повернуть?

— За три тижні. Її виписали тільки вчора.

— Шкода, але я не можу чекати так довго. Розумієте, я читаю курс… — зазвичай ці слова діяли, як чарівні.

— Ви можете почекати її, якщо хочете, — холодно відповіла бібліотекарка. Вона відвернула свою сиву голову від мене, ніби натякаючи, що хоче повернутись до роботи.

— Може, один із моїх студентів виписав її, щоб прочитати наперед. Якби ви дали мені його ім’я, я сам зв’язався б з ним.

Бібліотекарка підозріло подивилась на мене.

— Ми зазвичай так не робимо, — сказала вона.

— Але це незвичайна ситуація, — зізнався я, — буду з вами відвертий: мені треба переглянути один розділ цієї книги, щоб підготувати іспит для них, і, розумієте, я позичив свій примірник одному студентові, а він не може її ніяк знайти. Це була моя помилка, але ви ж знаєте, як воно буває з цими студентами. Мені дуже потрібна ця книга.

Вираз її обличчя пом'якшився, вона майже співчувала мені.

— Це жахливо, так? — сказала вона, киваючи. — Ми так багато книг втрачаємо кожного семестру, якби ви знали! Почекайте, я перевірю, чи можу дізнатися ім’я, але не кажіть, що я вам його дала, добре?

Вона відвернулася й почала шукати в шухлядках шафи, а я стояв і міркував над подвійністю своєї натури, яку щойно виявив. Коли це я навчився так брехати? Ця думка давала мені якесь незатишне задоволення. Коли я стояв там, то раптом помітив, як іще один бібліотекар біля вівтаря підійшов ближче й став спостерігати за мною. Це був худий чоловік середніх літ, я часто бачив його тут, він був трохи вищий від своїх колег, на ньому був зношений твідовий піджак і блякла краватка. Може, тому що я бачив його раніше, я був уражений його зовнішнім виглядом. Його обличчя було висушеним, хворобливо-жовтого кольору, ніби він був серйозно хворий.

— Можу вам допомогти? — запропонував він раптом, немов підозрював, що я можу вкрасти щось зі стола, якщо за мною не стежити.

— Ні, дякую, — я кивнув у бік бібліотекарки. — Мені вже допомагають.

— Розумію.

Він відійшов убік, коли вона повернулася й поклала переді мною аркуш паперу. Тієї миті я не знав, куди дивитися. Сторінка попливла в мене перед очима, тому що другий бібліотекар повернувся боком і нахилився до книг, які вже повернули, щоб розібратися з ними. Коли він нахилився до них, на якусь мить його шия оголилася й трохи вище комірця я побачив дві жахливі ранки, що вже загоїлись, а під ними на шкірі огидно зміїлася засохла кров. Потім він випростався й відвернувся, тримаючи у руках книги.

— Вам це було потрібно? — запитала мене жінка-бібліотекар. Я подивився на сторінку, яку вона підсунула до мене. — Бачите, це картка Брем Стокер, «Дракула». У нас є тільки один примірник.

Неохайний бібліотекар раптом упустив книгу додолу. Від цього звуку пішла луна по всьому високому нефі. Він випростався й подивився просто на мене: я ніколи не бачив, щоб у людському погляді було так багато ненависті й погрози.

— Так вам це було потрібно? — наполягала жінка.

— О ні, — сказав я, намагаючись тримати себе в руках. — Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Я шукаю книгу Гіббона «Розквіт і занепад Римської імперії». Я сказав вам, що викладаю курс із цієї теми, нам потрібні зайві примірники.

Вона дуже насупилася.

— Алея думала…

Мені було огидно кривдити її, навіть тоді, коли вона була зі мною такою толерантною.

— Та нічого, — сказав я. — Може, я не дуже уважно дивився. Я піду знову перевірю каталог.