Тургут обстежив рану, не торкаючись її, а потім подивився на нас.

— Кілька хвилин тому цей негідник пішов по якогось лікаря, не порадившись зі мною, але лікаря не було на місці. Це добре, бо зараз нам лікар ні до чого. Але він залишив Ерозана самого надвечір, коли сідає сонце.

Він поговорив з Аксоєм, той підскочив і з силою, якої я від нього не очікував, ударив нещасного охоронця й вигнав із кімнати. Той позадкував, і ми почули гуркіт його кроків на сходах. Селім зачинив за ним двері й визирнув у вікно на вулицю, аби переконатися, що бідолаха не повернеться. Потім він став навколішки поруч із Тургутом і вони стали тихо радитися.

За хвилину Тургут потягнувся до сумки, яку приніс із собою. Я побачив, як він дістав звідти предмет, давно мені знайомий: це був набір мисливця на вампірів, такий самий, як той, що він дав мені у своєму кабінеті тиждень тому, тільки цей був у красивішій інкрустованій перламутром коробочці з арабським написом. Відкривши її, він витяг інструменти і знову подивився на нас.

— Професори, — сказав він тихо, — на мого друга втретє напав вампір, тепер містер Ерозан помирає. Якщо у такому стані він помре природно, то невдовзі стане живим мерцем. — Він витер чоло своєю великою рукою. — Зараз настає жахлива мить, я мушу попросити вас піти з кімнати. Мадам, вам не можна цього бачити.

— Будь ласка, дозвольте нам допомогти вам, — почав було я, але Хелен зробила крок уперед.

— Дозвольте мені залишитися, — сказала вона Тургуту, понизивши голос. — Я хочу знати, як це робиться.

На якусь мить я подумав, навіщо їй такі знання, але потім мені спало на думку, що вона все-таки етнограф. Тургут подивився на неї, а потім поступився без слів і знову схилився над тілом. Я сподівався, що помилився, що все це неправда, але Тургут щось шепотів на вухо своєму другові. Він узяв містера Ерозана за руку й погладив її.

Потім (це, напевно, було найжахливіше з наступних дій) Тургут пригорнув руку друга до свого серця й пронизливо зойкнув. Слова, здавалося, йшли із глибини історії, не тільки дуже давньої, але й занадто далекої для мене, щоб розібрати окремі склади. Цей крик горя був схожий на скликання до молитви муедзинів, яке ми чули в мінаретах міста, тільки крик Тургута більше був схожий на виклик пеклу — це була низка нот, що сповнювали жахом, ніби це волали мільйони турецьких солдатів у тисячах таборів оттоманського війська. Я раптом побачив майоріння прапорів, кров біля ніг коней, спис і півмісяць, криві турецькі шаблі й блиск залізних кольчуг на сонці, покалічені гарні молоді голови, обличчя, тіла. Я почув крики людей, які віддають себе в руки Аллаха, і далекий плач їхніх батьків та матерів. Я відчув запах горілих будинків і свіжої запеченої крові, порох пострілу гармати, запах мостів, наметів і кінських тіл, які палали.

Але найдивнішим було те, що у цьому крику я зрозумів знайомі слова: «Kaziklu Bey! — Проколюючий!» Посеред цього хаосу, я, здавалося, побачив постать, що відрізнялася від усього іншого. Це був чоловік на коні в чорній мантії, він вирізнявся на тлі багатобарвної юрби, зі спотвореним вищиреним обличчям, із мечем, який рубає оттоманські голови, що важко котяться в загострених шоломах.

Голос Тургута стих, і я знову побачив його навколішках перед умираючим. Хелен, слава Богові, стояла поруч із мною, я було хотів запитати її про щось, але побачив, що вона відчула той самий жах від крику Тургута. Я неохоче згадав, що кров Проколюючого текла в її жилах. Вона на мить обернулася до мене. Її обличчя було блідим, але спокійним. Я відразу згадав, що кров Россі, ніжна, аристократична, тосканська й англійська, також текла в ній, і я побачив у її очах незрівнянну доброту погляду Россі. Тієї миті — а не пізніше, не вдома, в церкві моїх батьків, перед священиком — саме тоді вона стала моєю дружиною. Тоді я віддав їй своє серце й заприсягся бути відданим їй усе життя.

Тургут, тепер уже мовчки, поклав молитовні чотки на шию другові, через що його тіло трохи здригнулося, і витяг із коробки інструмент, довший за мою долоню, виготовлений із блискучого срібла.

— Раніше мені ніколи не доводилося робити це. Боже, збережи мене й моє життя, — сказав він тихо.

Він розстебнув сорочку містера Ерозана, і я побачив стару шкіру, завитки сірого, немов попіл, волосся на грудях. Груди важко здіймалися й опускалися. Селім мовчки обшукав кімнату й приніс Тургуту цеглину, яку, напевно, господар використовував, щоб підпирати двері. Тургут узяв цеглину в руку, зважив на руці. Потім присунув вістря кілка до лівого боку грудей нещасного й почав повільно наспівувати. Цього разу я вловив слова, які пам’ятав звідкись — із книги, фільму, розмови? — «Аллах акбар, Аллах акбар» — Великий Аллах. Я знав, що неможливо змусити Хелен піти з кімнати, і сам теж не міг піти звідти. Але я відступив на крок назад і, коли опустилася цеглина, потягнув за собою Хелен. Велика рука Тургута рухалася впевнено. Селім рівно тримав кілок, який із глухим стукотом увійшов у тіло. Кров повільно потекла, заливаючи бліду шкіру. Обличчя містера Ерозана спотворилося в жахливих конвульсіях, і на мить його губи розсунулися в собачому оскалі, оголюючи жовті зуби. Хелен пильно дивилася, і я не наважувався відвести погляду: я не хотів, щоб вона дивилася на щось, чого я не міг бачити разом із нею. Тіло бібліотекаря сіпнулося, кілок раптово ввійшов по саме руків’я, і Тургут відхилився назад, ніби очікуючи. Його губи тремтіли, а піт лився градом по його обличчю.

За мить тіло розслабилося, а потім й обличчя: губи мирно стулилися, видих вийшов з його грудей, ноги у потертих шкарпетках сіпнулися й завмерли. Я міцно тримав Хелен і відчував тремтіння її тіла, але вона все-таки нерухомо стояла поруч. Тургут узяв руку свого друга й поцілував її. Я побачив, як сльози течуть по його почервонілому обличчю, по щоках, гублячись у вусах. Він затулив очі рукою. Селім розправив чотки на грудях бібліотекаря, підвівся й обійняв Тургута за плечі.

За хвилину Тургут отямився, теж підвівся і висякався.

— Він був дуже гарною людиною, — сказав він тремтячим голосом. — Щедрою, доброю людиною. Тепер він мирно спочиває із Мухаммедом і не поповнить легіони пекла. — Він відвернувся й витер очі. — Друзі мої, нам треба забрати це тіло звідси. У лікарні є лікар, який… допоможе нам. Селім залишиться тут, замкне двері й чекатиме мого дзвінка, лікар приїде машиною швидкої допомоги і підпише всі необхідні документи.

Тургут дістав із кишені кілька зубців часнику й обережно поклав їх у рот мертвому. Селім витяг кілок і вимив його у раковині в куті, після чого поклав назад у інкрустовану коробку. Тургут витер усі сліди крові, перев'язав груди друга тканиною й застебнув на ньому сорочку, потім узяв із ліжка простирадла, і ми обгорнули тіло, накривши уже спокійне обличчя.

— Тепер, друзі мої, я попрошу вас про одну послугу. Ви вже бачили, що можуть зробити живі мерці. Ви повинні захищати себе щохвилини. Ви мусите поїхати в Болгарію якомога швидше, найближчими днями, якщо вам це вдасться. Зателефонуйте мені додому, коли будете готові. — Він уважно подивився на мене: — Якщо ми не побачимося до вашого від’їзду, я бажаю вам, щоб удача супроводжувала вас. Я буду думати про вас щохвилини. Будь ласка, зателефонуйте мені, як тільки повернетеся до Стамбула, якщо, звичайно, ви повернетеся сюди.

Я сподівався, що він мав на увазі: «Якщо ви так розплануєте подальшу подорож», а не «Якщо ви залишитесь живими в Болгарії». Він потис нам руки, потім це зробив Селім, який ще й, дуже хвилюючись, поцілував руку Хелен.

— Тепер ми підемо, — сказала Хелен, беручи мене за руку, і ми вийшли із цієї сумної кімнати, спустилися сходами й опинились на вулиці.

Моїм першим враженням про Болгарію (а пізніше й моїм спогадом) були гори, які видно з повітря: високі гори у темній зелені лише зрідка перерізали подекуди коричневі стрічки доріг, що зв’язували села або тягнулися уздовж голих скель. Хелен тихо сиділа поруч зі мною й дивилася у вузький ілюмінатор, її рука під моїм складеним між нами піджаком була в моїй руці. Я відчував її теплу долоню, злегка прохолодні ніжні пальці, на яких не було жодного персня. Іноді ми бачили блискання стрічки річок між горами. Я безнадійно вишукував обриси загнутого хвоста дракона, що був би відповіддю на загадку. Звісно, нічого не підходило до контурів, які я впізнав би із заплющеними очима. «Нічого не буде», — сказав я собі, відганяючи надію, що зростала в мені всупереч моєму бажанню, коли я побачив ці гори. Їхня дикість, якої не торкнулася цивілізація, загадкова відсутність міст і сіл сповнювали мене надією. У мене виникло враження, що чим краще сховали минуле в цій країні, тим імовірніше, що воно могло зберегтися тут. Серед цих гір відшукували шлях ченці, чиї сліди ми загубили у Стамбулі, — може, вони йшли по таких самих горах, навіть можливо, вони бачили ці вершини. Хоч би знати, які саме. Я сказав про це Хелен, бажаючи самому почути власні надії. Вона похитала головою.