Батько помішав лід у склянці ніби для того, щоб заспокоїти свою руку і зайняти її чимось. Денна спека повільно переходила у венеціанський вечір, через що тіні туристів і будинків дедалі більше видовжувалися через площу. Зграя голубів, злякана чимось, здійнялася із тротуару й полетіла вгору, на недосяжну вишину. Холод від усіх цих прохолодних напоїв увірвався в мене і, здавалося, проник до самих кісток. Удалечині хтось розсміявся, десь над голубами почулися крики чайок. Коли ми сиділи там, юнак у білій сорочці й блакитних джинсах підійшов, щоб поговорити з нами. Через плече в нього висіла парусинова сумка, а сорочка була забруднена фарбою.
— Купуєте картини, синьйоре? — запитав він, посміхаючись батькові. — Ви й сеньйорита були сьогодні зірками на моїй картині.
— Ні, ні, grazie, — автоматично відповів батько італійською. На площах і алеях було повнісінько таких студентів-художників. Це вже був третій вид Венеції, що нам запропонували за сьогодні, але батько навіть не глянув на картину. Утім, юнак не хотів іти від нас, не діставши хоча б комплімент. Він, посміхаючись, повернув картину до мене, я співчутливо кивнула йому й подивилась на його роботу. За мить він пішов далі у пошуках інших туристів, а я, завмерши, сиділа й дивилася йому вслід.
Картина переважно була написана яскравими відтінками акварелі. Там було зображене наше кафе й частина «Флоріанс». Це було яскраве, не зухвале зображення вечора. Художник, мабуть, стояв десь за мною, подумала я, але досить близько до кафе: у яскравих мазках я впізнала свій червоний капелюшок, вид ззаду, і батька, а над нами були жовто-блакитні мазки. Це був милий, звичайний твір мистецтва, зображення літнього байдикування.
Таку картину турист захотів би зберегти як сувенір, на згадку про бездоганний день на Адріатичному узбережжі. Я дивилася на картину, і в очі мені впала самотня постать людини, що сиділа за батьком, — широкоплеча, з темним волоссям — похмурий силует посеред радісних кольорів прикрас і скатертин. Але я чудово пам’ятала, що весь вечір той столик був вільний.
Розділ 13
Наступного разу ми теж поїхали на схід, далі від Юліанських Альп, у маленьке містечко Костаньєвиці, «місце каштанових дерев». У ту пору року в містечку справді було багато каштанів, деякі вже валялися під ногами, і якщо неакуратно ступити на вимощену дорогу, нога наткнеться на колючу шкірку. Навпроти будинку мера, що споконвічно був притулком для австро-угорських чиновників, усюди валялися каштани, схожі на купки маленьких дикобразів. Ми з батьком повільно прогулювалися, насолоджуючись теплим осіннім днем. На місцевому діалекті цей час називався «циганським літом», як сказала нам одна жінка в магазині, і я міркувала над розбіжностями між західним світом, що лежав усього лише за декілька сотень кілометрів, і східним, що знаходився трохи південніше Емони. Тут у магазинах усе було однакове, і продавці теж здавалися мені схожими одне на одного: на них були однакові блакитні халати, квітчасті краватки, з-під напівпорожніх прилавків вони блискали на нас своїми золотими або залізними бездоганними зубами. Ми купили величезну плитку шоколаду, щоб прикрасити наш пікнік, який складався з нарізаної скибочками салямі, чорного хліба й сиру. У батька також були пляшки мого улюбленого напою «наранка» — оранжаду, що нагадував мені про Рагусу, Емону й Венецію.
День тому відбулася остання нарада в Загребі, а я закінчила роботу з історії. Тепер батько хотів, щоб я вивчала німецьку, і я погодилася — не через те, що він наполягав, а всупереч йому. Завтра я почну вивчати цю мову за книжкою з магазину іноземної книги в Амстердамі. На мені була коротенька зелена сукня й жовті панчохи. Батько розповідав про одну смішну подію, що сталася сьогодні між дипломатами; пляшки з «наранкою» постукували в нашій сумці. Попереду був низький кам’яний міст, що перекинувся через річку Костан. Я поспішила туди за насолодою від першого враження і не хотіла, щоб батько був поруч.
Недалеко від мосту річка повертала, і на цьому повороті тулився невеликий замок, така собі слов’янська фортеця, схожа на віллу, під його стінами плавали й ніжилися на березі лебеді. Я подивилася вгору, жінка в блакитному платті відчинила вікно, з силою штовхнувши його назовні (при цьому шибки заблищали на сонці) і стала протирати їх шваброю. Під мостом тулилися молоді верби, і ластівки то залітали, то вилітали із грязьових нір біля коренів дерев. У замковому парку я побачила кам’яну лавку (вона знаходилась не дуже близько до лебедів, яких я боялася навіть у підлітковому віці), над лавкою нависало каштанове дерево, а стіни замку огортали її своєю тінню. Чистий костюм батька буде там у безпеці, і він, можливо, просидить там довше, а отже, й розповість мені більше, ніж збирався.
— Весь цей час, коли я переглядав листи у своїй квартирі, — почав розповідати батько, витираючи з рук бавовняною хусткою залишки салямі, — щось, не пов’язане із трагічним зникненням Россі, не давало мені спокою. Коли я дочитав листа, у якому розповідалося про той жахливий випадок із Хеджесом, мені було так погано, що я не міг навіть мислити спокійно. Я зіштовхнувся з огидним світом, із пеклом, який ішов пліч-о-пліч з академічним світом, де я жив кілька років. Він був своєрідним підтекстом історії, яку я завжди сприймав як належне. Відповідно до моєї історичної освіти, мертві завжди залишалися мертвими, у часи середньовіччя відбувалися всілякі жахи, але не надприродні. Дракула був яскравою східно-європейською легендою, яку воскресили у фільмах мого дитинства, до того ж 1930 рік — це за три роки до того, як Гітлер установив диктатуру в Німеччині, терор, що виключав усе інше.
На якусь мить мені стало погано, я відчув себе обдуреним, я гнівався на куратора, який покинув мене, заповівши мені всі ці бридкі фантазії. Але потім ніжний тон його листів привів мене до тями, і я відчув докори сумління за своє зречення. Россі покладався на мене, лише на мене, якщо через якісь педантичні принципи я перестану йому вірити, то можу більше ніколи його не побачити.
Але щось іще не давало мені спокою. Трохи проаналізувавши, я зрозумів, що це була зустріч із дівчиною в бібліотеці: я бачив її усього лише кілька годин тому, хоч мені здавалося, що минуло вже кілька днів. Я згадав надзвичайний вогник у її очах, коли вона слухала мою розповідь про листи Россі, мені не давало спокою те, як вона мужньо зсувала брови, концентруючись на моїх словах. Чому вона читала про Дракулу саме за моїм столом, саме того вечора і поруч із мною? Чому вона згадала Стамбул? Я був схвильований листами Россі, вирішив довіритися своїм почуттям і відкинув версію збігу, думаючи про щось серйозніше. А чому ні? Якщо я повірив в одну неприродну подію, тоді я можу повірити і в інші, — це була проста логіка.
Я зітхнув і взяв останній лист Россі. Після цього листа мені залишиться тільки переглянути матеріали, заховані в тому невинному конверті, а потім уже почну діяти від себе. Яка б не була зовнішність тієї дівчини і що б вона не означала (а вона була неординарною, хіба не так?), у мене поки не було часу на те, щоб дізнатися, хто вона така й чому ми обоє цікавилися цим окультним питанням. Мені було дивно думати про те, що мене можна віднести до таких людей, які цікавляться окультизмом — мене зовсім не цікавила ця тема, якщо вже на те пішло. Я лише хотів знайти Россі.
Останній лист, на відміну від інших, був написаний від руки чорним чорнилом на аркушах зошита в лінію. Я розгорнув його.
19 серпня 1931 року
Мій любий і нещасний спадкоємцю!
Не можу вдавати, ніби не сумніваюся в тому, що ти все ще зі мною, десь чекаєш, щоб урятувати мені життя, коли йому щось загрожуватиме. Тому в мене ще є інформація, яку слід додати до всього, щоб ти вже (як я припускаю) уважно прочитав. Відчуваю, що повинен заповнити цю гірку чашу по вінця. «Знання — небезпечна штука», — любив цитувати мій друг Хеджес. Але наразі його вже немає, він загинув через мене, це очевидно. Ніби я відчинив двері кабінету, власноручно завдав цього удару, а потім почав кликати допомогу. Звичайно ж, я цього не робив. Якщо ти погодишся читати далі, то не матимеш сумнівів щодо моїх слів.
Але я все-таки мав сумніви щодо своїх сил, навіть через кілька місяців — це було пов’язано із жорстоким нападом на Хеджеса і його жахливою смертю. Я втік від його могили в Америку — у буквальному розумінні, мене призначили, я вже збирав речі, але вибрав собі день і поїхав у Дорсет, щоб подивитися, де Хеджес спочивав із миром. Вирушивши в Америку, я розчарував декількох людей в Оксфорді і, боюся, дуже засмутив своїх батьків. Але за океаном я знайшов новий, яскравіший світ, де семестр (мене призначили на три семестри, але буду боротися за більше) починався раніше, а в студентів були більш відкриті й практичні погляди на життя, не відомі Оксфорду. Але навіть після всього цього я не міг зібратися на силі, щоб припинити спілкування з мерцем. Як наслідок, швидше за все, він… це… не могло припинити спілкування зі мною.
Пам’ятаєш, тіш ночі, коли на Хеджеса напали, я раптом розгадав зміст гравюри на центральному розвороті моєї зловісної книги і тоді запевнив себе в тому, що Проклята могила на картах, знайдених у Стамбулі, можливо, була могилою Влада Дракули. Я вголос вимовив: «Де ж тоді знаходиться його могила?» — як колись уголос вимовив фразу в стамбульському архіві, і вдруге сприяв його жахливій появі, під час якої він передав мені повідомлення, забравши життя мого дорогого друга. Можливо, лише божевільний може зважитися на те, щоб протистояти природним силам (у цьому разі неприродним), але присягаюся тобі, що ці події розгнівали мене настільки, що я був вище страху певний час і я змусив себе заприсягтись у тому, що відкопаю останні ключі, і якщо витримаю, то відшукуватиму мого переслідувача аж до його лігвища. Ця дивна думка була для мене такою ж звичайною, як і рішення надрукувати наступну статтю або здобути постійне місце роботи в радісній атмосфері нового університету, до якого линуло моє змучене серце.
Поринувши в рутину академічного життя і готуючись повернутися в Англію наприкінці семестру, щоб побачитися з батьками й передати кілька сторінок своєї докторської дисертації у видавництво, де за моєю роботою особливо стежили, я вирішив ще раз ризикнути й піти по сліду Влада Дракули — історичної особи чи надприродної, ким би він не виявився. Мені здавалося, що моїм наступним завданням буде вивчення цієї загадкової старовинної книги: звідки вона з’явилася, хто продумав дизайн, скільки їй років. Я віддав її (зізнаюся, що неохоче) до лабораторії Смітсонівського університету. У відповідь на мої точні питання вони тільки хитали головами й натякали на те, що на додаткові досліди, які виходять за межі їхніх власних ресурсів, буде потрібно більше грошей. Але я був упертий, до того ж не вважав, що фартинги зі спадщини, залишеної дідом, й убогі заощадження з Оксфорда мають піти на одяг, їжу або розваги, коли Хеджес спочивав у могилі (але, слава Богові, з миром) у церковному саду, де труна Хеджеса не повинна була б з’являтися ще як мінімум п’ятдесят років. Я більше не боявся сюрпризів і збігів, бо все найгірше, що я міг собі уявити, уже звалилося на мене. Принаймні, тут сили зла прорахувалися.
Але моя думка змінилась, і я згадав значення слова «жах», коли незабаром знову відбулося дещо.
У Смітсонівському університеті моєю книгою займалася маленька людина, бібліограф на ім’я Ховард Мартін. Це був добрий мовчун, він усім серцем перейнявся моєю справою, наче знав усю мою історію. (Ні, подумав я, якби він знав усю мою історію, то показав би мені на двері ще під час мого першого візиту.) Але він бачив тільки мою пристрасть до історії, симпатизував мені й робив для мене все, що було в його силах. А в його силах було багато чого, він дуже добре працював, ретельно переглядаючи те, що надсилали йому лабораторії, з такою точністю, що більше підійшла б Оксфорду, а не цим досить бюрократичним музейним закладам Вашингтона. Я був уражений його роботою, але ще більше — його знаннями у сфері європейського друку часів до й після Гутенберга.
Зробивши для мене все, що можливо, він написав, що я можу прийти по результати, якими б вони не були, і додав, що віддасть книгу мені особисто, оскільки я передав її йому з рук у руки (звичайно, якщо я не хочу, щоб її надіслали поштою). Я приїхав потягом, уранці трохи подивився визначні пам’ятки, а потім з’явився перед його дверима за десять хвилин до призначеної години. Серце скажено калатало, у горлі пересихало, я з нетерпінням чекав тієї миті, коли книга знову опиниться в моїх руках, і я дізнаюсь, про що пощастило довідатися стосовно її походження.
Містер Мартін відчинив двері і, посміхаючись, запросив мене ввійти.
— Я дуже радий, що ви змогли приїхати, — сказав він гугнявим американським говором, що став для мене найпривітнішою мовою у світі.
Коли ми сіли в кабінеті, заповненому манускриптами, я, дивлячись Ховарду просто в обличчя, був шокований змінами, які відбулися в ньому. Я бачив його лише мить кілька місяців тому, і тоді я запам’ятав його обличчя, у своїх численних листах до мене він нічого не говорив про хворобу. Зараз він був блідий і змучений, шкіра стала сіро-жовтою, а губи неприродно яскраво-червоними. Він сидів, трохи нахилившись уперед, ніби якийсь біль чи хвороба не давали йому можливості випростуватися. Здавалось, життя висушило його.
Я намагався переконати себе в тому, що під час свого першого візиту я просто поспішав, а після спілкування з цією людиною через листування став спостережливішим або більш жалісливим, але все одно не міг позбутися відчуття, що бачу, як він за короткий час буквально змарнів. Я переконав себе в тому, що він, мабуть, слабує на якусь рідкісну прогресуючу хворобу, чимось схожу на рак. Звичайно, через ввічливість я не наважився спитати про зміни у його зовнішності.
— Ну, а зараз, містере Россі, — сказав він американською. — Я не думаю, що ви до кінця розумієте, який дорогоцінний унікальний примірник у ваших руках.
— Дорогоцінний? — він не міг знати, яке значення мала для мене ця книга, подумав я, які б аналізи він не проводив. За допомогою цієї книги я хотів помститися.
— Так, це унікальний примірник середньовічного центральноєвропейського друку, дуже цікава й надзвичайна річ, і зараз я досить сміливо можу стверджувати, що вона була надрукована 1512 року, можливо, в Буді, а може, у Валахії. Це пізніше від Послання Святого Луки і раніше від угорського Нового Завіту 1520 року, який, звичайно ж, вплинув би на видання цієї книги, якби вже існував. — Він засовався на своєму скрипучому кріслі. — Можливо навіть те, що ксилографія у вашій книзі вплинула на Новий Завіт 1520 року, у якому була схожа ілюстрація крилатого сатани. Але цього не можна довести. У кожному разі це був би цікавий вплив, чи не так? Я маю на увазі те, що в Біблії є така сама диявольська ілюстрація, як ця.
— Диявольська? — мені було приємно чути цей висновок від іншої людини.
— Звичайно. Ви розповіли мені легенду про Дракулу, але, як ви гадаєте, чи зупинився я на ній?
Тон містера Мартіна був таким спокійним та чітким, таким американським, що мені потрібна була хвилина, щоб відреагувати. Ще ніколи у своєму житті я не чув більш зловісної глибини в такому звичайному голосі. Я пильно поглянув на нього, здивований, але його колишній тон зник і обличчя нічого не виражало. Він переглядав папери, які витяг із папки.
— Отут результати наших тестів, — сказав він. — Я зробив із них точні копії для вас, плюс мій опис. Гадаю, вони будуть вам цікаві. Вони не говорять нічого більше, ніж я щойно сказав вам. А-а, там є ще два цікавих додаткових факти. Хімічні аналізи показали, що цю книгу зберігали довгий час у приміщенні, де багато кам’яного пилу, і це трапилося до 1700 року. Також задня сторона обкладинки книги була злегка попсована морською водою, можливо, внаслідок невдалої подорожі через океан. Орієнтовно це могло бути Чорне море, якщо версія про місце друку точна, але, звичайно ж, є ще дуже багато інших варіантів. На жаль, нам не пощастило дістати більше інформації. Ви говорили, що пишете історію про середньовічну Європу?
Він підвів голову й звичайно, по-доброму, посміхнувся до мене, але його посмішка була дивною на його утомленому обличчі, і тоді водночас я помітив дві речі, після чого я весь похолов.
По-перше, я ніколи не говорив йому про те, що пишу історію про середньовічну Європу, я тільки сказав йому, що хотів дістати інформацію про мій томик, аби вона допомогла мені завершити роботу над бібліографічними матеріалами про життя Влада Проколюючого, відомого за легендою як Дракула. Ховард Мартін дотримувався точності у своїй справі, як і я у своїх дослідженнях, він ніколи б неусвідомлено не припустився б такої помилки. Раніше його пам’ять вражала мене практично фотографічною точністю й здатністю запам’ятовувати деталі — ці якості я завжди цінував в інших людях.
І друге, що я помітив: можливо, внаслідок хвороби, на яку він слабував (мені його було шкода, бідолаху), його губи були ніби прогнилими й млявими, а коли він посміхався, верхні різці оголювались і видавалися вперед, через що все його обличчя набувало неприємного виразу. Я дуже добре пам’ятав того чиновника в Стамбулі, хоч із шиєю Ховарда Мартіна все було гаразд, наскільки я міг бачити. Я приборкав тремтіння у своєму тілі й узяв книгу та записи з його рук, як раптом він знову заговорив:
— Ця карта, до речі, дуже цікава.
— Карта? — я завмер. Тільки одна відома мені карта (точніше три, зі збільшуваним масштабом) певним чином стосувалась моїх намірів, і я був упевнений у тому, що ніколи не згадував про неї при цьому чоловікові.
— Ви самі її намалювали? Вона не стара, але я б не назвав вас художником. Хоча, звичайно ж, не назвав би і жахливим митцем, — вибачте, що я так говорю.
Я уважно дивився на нього, не в змозі зрозуміти його слова й побоюючись видати себе, запитавши, що він має на увазі. Може, я залишив один зі своїх малюнків у книзі? Якщо так, тоді я поводжуся нерозумно. Але я був упевнений у тому, що ретельно перевірив книгу, перш ніж передав йому, і подивився, чи не випадають сторінки.
— Я вклав її назад у книгу, вона там, — заспокійливо сказав він. — А тепер, професоре Россі, я можу провести вас у наш розрахунковий відділ або, якщо бажаєте, вам можуть надіслати чек додому. — Він відчинив двері й знову посміхнувся своєю професійною гримасою. Я ледве стримував себе, щоб не почати перегортати книгу в пошуках карти у напівтемному коридорі. Мені спало на думку, що, мабуть, я надумав собі цю незвичайну посмішку Мартіна, а може, і його хворобу. У нього була нормальна шкіра, тільки злегка обвисла внаслідок десятиліть роботи серед сторінок минулого, і нічого більше. Він стояв біля дверей, простягнувши руку і доброзичливо прощаючись, як заведено у Вашингтоні.
Я потис її, промурмотівши, що хотів би, аби рахунок надіслали на мою університетську адресу.
Обачно відійшовши якнайдалі від його дверей, я пройшов коридором і пішов геть від великого червоного замку, де розміщалися лабораторії й кімнати його колег. Пройшовши алеєю на свіжому повітрі, потім по зеленій травичці до лави, я сів, намагаючись одночасно й виглядати, й почувати себе спокійно.
Книга розкрилася в моїх руках зі зловісною неминучістю, і я марно шукав окремий аркуш, що міг би мене здивувати. Тільки перегортаючи назад сторінки, я знайшов його: дуже тонкими лініями на копіювальному папері була накреслена карта, ніби в когось перед очима лежала моя третя і найдетальніша з усіх моїх секретних карт, і цей хтось просто копіював ці загадкові лінії для мене. Назви місць на слов’янському діалекті були такими самими, як і на моїй карті: село Свинокрадів, долина Восьми Дубів. На цій карті було лише одне невідоме мені місце — унизу, під позначенням Проклятої могили були якісь акуратні латинські букви, написані таким самим чорнилом, як й інші написи. Ці букви ніби аркою обгороджували місцезнаходження могили, наче вони абсолютно збігалися із цим місцем, були одним цілим. Я склав ці букви в слова й прочитав: «БАРТОЛОМЕО РОССІ».
Читачу, ти можеш назвати мене боягузом, якщо хочеш, але з тієї миті я покинув свої спроби розгадати цю таємницю. Я — молодий професор, живу в Кембриджі, штат Массачусетс, де читаю лекції, обідаю з новими друзями і щотижня пишу листи додому моїм старим батькам. Я не ношу часнику і не хрещуся, коли чую кроки в холі. У мене є кращий захист — я перестав порпатися в цих жахливих закутках історії. Хтось був задоволений тим, що я заспокоївся, тому що більше мене не турбували ніякі трагедії.
Після всього цього що б ти вибрав: здоровий глузд, колишнє життя чи цілковиту непевність, — що б ти вибрав як життєвий шлях для вченого? Хеджес, я знаю, не вимагав би від мене того, щоб я з головою кидався в пітьму. Але все-таки, якщо ти прочитав цей лист до кінця, значить, лихо вже опустилося й на тебе. Ти теж мусиш вибрати. Я дав тобі всі знання, якими володів, усе до останнього дріб’язку, про те, у чому полягає весь цей жах. Знаючи мою історію, чи можеш ти відмовитись від того, щоб бути моїм послідовником?
Щиро ваш у горі, Бартоломео Россі
