— Це містер Ерозан. Він запрошує вас у свою бібліотеку, — сказав нам Тургут із задоволеним виглядом. — Він буде до смерті радий допомогти вам, — я мимоволі здригнувся, а Хелен розгублено посміхнулась. — Він зараз же дасть вам документи султана Мехмеда про Орден Дракона. Поки ми будемо його чекати, давайте влаштуємося зручніше.

Ми сіли за один зі столів на безпечній відстані від інших дослідників. Вони поглянули на нас із цікавістю і знову повернулися до своїх робіт. За хвилину містер Ерозан повернувся, несучи в руках велику дерев’яну коробку із замком збоку й арабським написом на кришці.

— Що тут написано? — запитав я в професора.

— О! — він доторкнувся до кришки коробки кінчиками пальців. — Тут написано: «Тут зло»… хм… «тут утримується зло… зберігається. Замкни його ключами святого Корану».

Моє серце підскочило, фрази були дуже схожі на ті, які бачив Россі на загадковій карті і які він прочитав уголос у старому будинку архіву. У листах він не згадував про коробку, але, можливо, він не бачив її, якщо бібліотекар приніс йому тільки документи. Можливо, їх поклали в коробку після того, як Россі побував тут.

— Скільки років цій коробці? — запитав я Тургута.

Він похитав головою.

— Я не знаю, як не знає й мій друг. Оскільки вона зроблена з дерева, я не думаю, що вона така давня, аж із часів Мехмеда. Мій друг сказав мені одного разу, — Тургут посміхнувся містерові Ерозану, а той посміхнувся у відповідь, нічого не розуміючи, — що ці документи поклали в коробку 1930 року для збереження. Він знає це від колишнього бібліотекаря. Мій друг дуже педантична людина.

1930 року! Ми з Хелен перезирнулись. Можливо, на той час Россі вже написав свої листи — грудень 1930 — для того, хто б не був наступним, документи, які він досліджував, сховали в коробку для збереження. Звичайні дерев’яні коробки, мабуть, берегли вміст від мишей і вогкості, але що змусило того бібліотекаря закрити документи про Орден Дракона на замок у коробці й написати священне попередження?

Друг Тургута приніс зв’язки ключів і вставив один у замок. Я ледве не розсміявся, згадуючи наші сучасні каталоги вдома, доступність до тисяч рідкісних книг в університетській бібліотеці. Я ніколи не думав, що під час дослідження доведеться скористатися старим ключем. Він покрутився в замку.

— Ось і все, — мовив стиха бібліотекар і відійшов убік.

Тургут посміхнувся нам — як мені здалося, досить сумно, і підняв кришку.

У потязі Барлі щойно закінчив читати перші два листи мого батька. Мені було боляче бачити їх відкритими в його руках, але я знала, що Барлі радше повірить авторитетному голосу мого батька, ніж моїм розповідям.

— Ти раніше був у Парижі? — запитала я його почасти для того, щоб приховати емоції.

— Можна вважати, що так, — відповів Барлі трохи роздратовано. — Я рік учився там, перш ніж вступив до університету. Моя мати бажала, щоб я краще вивчив французьку. — Я хотіла запитати про його матір, чому вона чекала від сина таких досягнень, а також про те, як це — мати матір, але Барлі знову поринув у лист: — Твій батько, мабуть, дуже гарний лектор, — задумливо сказав він. — Це набагато цікавіше, ніж те, що нам викладають в Оксфорді.

Це була нова царина для мене. Хіба могли лекції в Оксфорді бути нудними? Хіба це можливо? Барлі знав багато такого, про що я хотіла дізнатись, він був немов посланцем із такого великого світу, що я не могла собі навіть уявити. Цього разу мене перервав провідник, що проходив повз наше купе.

— Брюссель! — крикнув він.

Потяг уже сповільнював хід, і за кілька хвилин ми визирали з вікон на вокзал Брюсселя, а в потяг заходили митники. Люди поспішали на потяги, голуби дзьобали крихти на платформі.

Напевно, через те що в мене була таємна любов до голубів, я досить пильно вдивлялася в юрбу і раптово помітила непорушну постать. Це була висока жінка в довгому чорному пальті, вона спокійно стояла на платформі. На голові в неї був чорний шарф, що обрамляв її біле обличчя. Вона стояла надто далеко від мене, я не могла добре розглянути риси її обличчя, але я помітила блиск її чорних очей і неприродно червоні губи (яскрава помада, можливо?). Щось дивне було в її одязі, навколо всі були в міні-спідницях і в черевиках на високій платформі, а на її ногах були вузькі туфлі-човники.

Спочатку саме її тривожність привернула мою увагу до неї й утримувала її ще кілька хвилин після того, як рушив потяг. Вона уважно розглядала вагони. Я мимоволі відсунулась від вікна, і Барлі запитливо подивився на мене. Жінка явно не бачила нас, хоча й зробила крок у наш бік. Потім вона, схоже, передумала й стала розглядати інший потяг, який щойно під’їхав з іншого боку платформи. Щось у її рівній, напруженій спині змусило мене дивитися на неї, поки ми не виїхали зі станції, а потім вона зникла серед юрби людей, ніби й не було її зовсім.

Я дрімала весь цей час замість Барлі. Прокинувшись, я побачила, що схилилась на нього, голова скотилась на його плече в м’якому темно-синьому светрі. Він дивився у вікно, листи батька акуратно були складені в конверти й лежали на його колінах. Ноги в нього були схрещені, обличчя (не так далеко від мого) повернене до вікна — він спостерігав за пейзажами, які, я вже знала, були краєвидами французьких сіл. Я розплющила очі й побачила його кістляве підборіддя. Опустивши очі, я помітила, як Барлі вільно тримає листи у своїх руках. Я вперше помітила, що він гриз нігті, так само як і я. Я знову заплющила очі, прикидаючись, ніби ще сплю, а його плече діяло так заспокійливо. Потім я подумала: йому, мабуть, не подобається, що я обперлась на нього і обслинила його светр уві сні. Я швидко випросталася. Барлі обернувся й подивився на мене, його очі були повні далеких думок, а може, він задивився на пейзажі за вікном — уже не рівнинні, а пагорбисті скромні картинки французьких селищ. За хвилину він посміхнувся.

Коли піднялася кришка коробки із секретами султана Мехмеда, з неї вирвався запах, який я дуже добре знав. Це був запах дуже старих документів, пергаментного паперу, вікового пилу, сторінок часу, яких давно вже торкнулося тління. Це був ще й запах маленької порожньої книги із драконом у центрі, запах моєї книги. Я ніколи не насмілювався доторкнутися до неї носом і принюхатися, як я таємно робив з іншими старими томами, бо я боявся, мабуть, що там міг бути якийсь огидний запах або ще гірше, якась сила в цьому запаху — наркотик зла, якого я не хотів вдихати.

Тургут акуратно витягав документи з коробки. Кожен був обгорнений пожовклим обгортковим папером, усі розрізнялися формою й розміром. Він обережно розклав їх на столі перед нами.

— Я сам покажу вам ці документи й розповім, що знаю про них, — сказав він. — А потім вам, можливо, захочеться посидіти й подумати над ними?

Так, напевне захочеться, кивнув я, а Тургут розпакував згорток і став акуратно розгортати його перед нашими очима. Це був пергамент, прикріплений до тонких дерев’яних паличок. Це зовсім не було схоже на великі тонкі сторінки й переплетені книги, до яких я звик, вивчаючи світ Рембрандта. Краї пергаменту були оздоблені візерунчастими геометричними фігурами різних кольорів: золотого, синього й темно-червоного. Текст, написаний від руки, на жаль, був написаний арабськими буквами. Я навіть не знаю, на що я очікував: цей документ прийшов із самого серця імперії, у якій говорили оттоманською мовою, а записували його арабськими буквами, до грецької мови там вдавалися лише для того, аби знущатися з візантійців, а до латини — коли штурмували браму Відня.

Тургут прочитав мої думки за моїм обличчям і поспішив пояснити.

— Це, друзі мої, список витрат у війні з Орденом Дракона. Цей документ було написано у місті південніше річки Дунай чиновником, який витрачав там гроші султана, інакше кажучи, це звіт про справи. Бачите, батько Дракули, Влад Дракула, коштував Оттоманській імперії величезної кількості грошей у середині п’ятнадцятого сторіччя. Цей чиновник придбав озброєння й турецькі шаблі для сотні вояків, що охороняли західні кордони Карпат, аби місцеві люди не бунтували, він також купив їм коней, ось, — він показав своїм довгим пальцем у кінець списку, — тут написано, що Влад Дракула дуже дорого їм обійшовся, що він докучлива, огидна людина і на нього довелося витратити більше грошей, ніж розраховував паша. Паша дуже шкодує про це і вболіває, бажає довгого життя Незрівнянному в ім’я Аллаха.