На обличчі в Хелен була сумна, замислена посмішка, вона озиралася й розглядала всіх цих людей так, ніби вони подобалися їй і водночас ніби вона багато що про них знала. Мені подобалося це місто, але я теж побоювався: у мене було якесь відчуття занепокоєння в людних місцях, яке виникло десь тиждень тому. Я шукав когось у юрбі, озирався через плече, вишукував в обличчях погані чи добрі наміри, навіть часом мені ввижалося, що за мною спостерігають. Це було неприємне почуття, як низька нота посеред гармонії всіх тих жвавих бесід навколо нас, і я запитав себе: чи не те саме відчувала Хелен за своєю цинічною посмішкою? Я також подумав, це почуття було в ній вроджене чи з’явилося внаслідок життя в поліцейській країні.
Який би не був корінь цього почуття, я відчував, що моя настирлива ідея кидає виклик моєму колишньому життю. Тиждень тому я був нормальним американським аспірантом, мене влаштовувала незадоволеність своєю роботою, у глибині душі я насолоджувався добробутом і високими моральними цінностями моєї країни, хоч і вдавав, ніби багато що викликає в мене сумнів. «Холодна війна» втілювалася для мене зараз у розчаруванні Хелен, а в своїх жилах я відчував ще давнішу ворожнечу. Я подумав про те, як Россі ходив по цих вулицях улітку 1930 року до того, як після пригоди в архіві він виїхав зі Стамбула, мій куратор теж був для мене реальним, він був не тільки Россі, якого я знав, він був ще й той, молодий Россі, з його ж листів.
Хелен торкнулася моєї руки й кивнула у бік двох дідусів, які сиділи за маленьким дерев’яним столом.
— Погляньте — ось ваша теорія байдикування на пенсії, — сказала вона. — Тільки дев’ята година ранку, а вони вже грають у шахи. Дивно, що вони не грають у «табла» — це улюблена гра в цій частині світу. Але я гадаю, що для них такою грою є шахи.
У цей час старі тільки почали розставляти фігурки на потертій дерев’яній дошці. Чорні готувалися до битви з білими, коні й тури охороняли королів, вони шикувалися в ряди. «По всьому світі війни організуються таким чином», — подумав я й підійшов, аби зблизька подивитися на гру.
— Ви розумієтесь на шахах? — запитала Хелен.
— Звичайно, — трохи образився я, — я грав у шахи з батьком.
— А… — звук був неприємний, і я надто пізно згадав про те, що в неї не було такого досвіду в дитинстві і що вона зі своїм батьком, принаймні, з його образом, грала зовсім у інші ігри. Але вона заглибилися в історичні думки. — Це не західна гра, ви знаєте? Це давня середньосхідна гра, арабською — скесктаіе, якщо я не помиляюсь, ви так говорите в Англії. «Шах» у перекладі означає «король». Битва королів.
Я спостерігав за тим, як чоловіки почали свою гру, їхні скручені пальці вибирали перших воїнів. Вони обмінювалися жартами, можливо, вони були старими друзями. Я міг би так цілий день простояти, спостерігаючи за ними, але Хелен пішла далі, а я — за нею. Коли ми проходили повз них, чоловіки, здавалося, помітили нас уперше, вони мигцем зиркнули на нас. Ми, мабуть, були схожі на іноземців, хоча обличчя Хелен чудово зливалося з довколишніми обличчями. Я думав про те, як довго вони гратимуть, можливо, весь ранок, і хто ж із них, цікаво, виграє.
Крамниця біля них тільки відчинялася. Насправді це був навіс під фіговим деревом на краю базару. Юнак у білій сорочці й чорних штанах відчиняв двері крамниці й відкривав штори, витягав столи назовні й викладав товар — книги. Вони були розкладені на дерев’яних прилавках, у кошиках на підлозі й акуратно виставлені на полицях усередині.
Я рішуче попрямував до прибавка, молодий власник книгарні привітно кивнув і посміхнувся, здавалося, він міг впізнати бібліофіла, якої б національності той не був. Хелен пішла за мною повільнішим кроком. Ми почали розглядати книги, які були тут як мінімум на десятьох мовах. Багато було написано арабською або сучасною турецькою мовою, деякі грецькою або кирилицею, інші англійською, французькою, німецькою, італійською. Я знайшов книгу на івриті й цілу полицю з латинською класикою. Більшість книг були дешевого друку у простих палітурках, обкладинки порвалися від переходу з одних рук в інші. Там були книги й у нових обкладинках із характерним запахом, було також трохи дуже старих томів, особливо з написаних арабською мовою.
— Візантійці теж любили книги, — прошепотіла Хелен, перегортаючи сторінки книги, схоже, німецької поезії. — Може, вони купували книги саме на цьому місці.
Юнак закінчив усі приготування й підійшов привітати нас.
— Говорите німецькою? Англійською?
— Англійською, — швидко сказав я, оскільки Хелен не відповідала.
— У мене є книги англійською, — сказав він мені із приємною посмішкою. — Немає проблем. — У нього було тонке виразне обличчя, великі зелені очі й довгий ніс. — І газети навіть із Лондона або Нью-Йорка.
Я подякував йому й запитав, чи є в нього старі книги.
— Так, є дуже старі.
Він простягнув мені «Багато шуму через ніщо» видання дев’ятнадцятого сторіччя, що виглядала дешево, у потертій обкладинці. Мені було цікаво, яка бібліотека віддала це видання, а також те, як ця книга пройшла весь шлях, наприклад із Манчестера, і потрапила на це перехрестя давніх світів. Я перегорнув сторінки із ввічливості й повернув книгу.
— Не досить стара? — посміхнувся він.
Хелен дивилась через моє плече, а потім поглянула на годинник. Ми ще не дійшли до Айя-Софії.
— Так, нам час іти, — сказав я.
Молодий продавець чемно уклонився нам, тримаючи книгу в руках. Я на мить затримав на ньому погляд, упізнавши в ньому щось знайоме, але він відвернувся й підійшов до нового покупця, старого, схожого на двох шахістів.
Хелен схопила мене за лікоть, ми пішли геть, попрямувавши повз базар у бік нашого пансіону.
Коли ми ввійшли, в маленькому ресторані було порожньо, але за кілька хвилин на порозі з’явився Тургут, кивнув, посміхнувся й запитав, як ми спали. На ньому, незважаючи на спеку, був вовняний костюм оливкового кольору. Здавалося, він ледве стримував радісне передчуття. Чорне кучеряве волосся він зачесав назад, туфлі сяяли, він поспішив вивести нас із ресторану. Я знову помітив, що він був дуже енергійною людиною, мені подобалося, що в нас такий гід. Збудження дедалі наростало в мені. Папери Россі були у безпеці, у моєму портфелі, і, напевно, за кілька годин я наближусь до суті справи. Незабаром, принаймні, у мене з’явиться можливість порівняти копії документів з оригіналами, які він досліджував так багато років тому.
Ми йшли за Тургутом вулицями, і він пояснював нам, що архів султана Мехмеда знаходився не в головному будинку бібліотеки, але все одно під захистом держави. Зараз він перебував у філії бібліотеки, котра колись була медресе — традиційною ісламською школою. Ататюрк закрив ці школи під час секуляризації країни (відокремлення школи від церкви), тепер у цій конкретній школі зберігалися рідкісні й античні книги Національної бібліотеки, у яких розповідалася історія імперії. Без сумніву, ми знайдемо колекцію султана Мехмеда серед інших книг про століття оттоманської експансії.
Філія бібліотеки виявилась акуратним маленьким будинком. Ми ввійшли в нього з вулиці через оббиті міддю дерев’яні двері. Вікна були прикрашені мармуровими візерунками, крізь них проходило сонячне світло, утворюючи на темній підлозі килим із зірочок та восьмикутників. Тургут показав нам, де ми можемо розписатися — реєстраційна книга лежала біля входу (я помітив, що Хелен залишила нерозбірливий напис), а Тургут поставив свій величний підпис.
Ми пройшли в єдиний зал архіву — велике, тихе приміщення під куполом, прикрашеним зеленою й білою мозаїкою. По всій довжині кімнати стояли поліровані столи, там уже працювали троє чи четверо вчених. Стіни були заставлені не тільки книгами, але й дерев’яними шухлядами і коробками, на стелі висіли вишукані мідні люстри. Бібліотекар, стрункий чоловік п’ятдесяти років із молитовними чотками на зап’ясті, залишив свою роботу, підійшов до нас і потис обидві руки Тургута. Вони поговорили хвилину, я вловив назву нашого університету зі слів Тургута, а потім бібліотекар звернувся до нас турецькою, посміхаючись і вклоняючись.
