— Ну, — сказав він нарешті, — наскільки я розумію, у нас є два варіанти: або ти божевільна (тоді мені треба залишатися з тобою й повернути тебе додому в безпеці), або ти не божевільна (у такому разі ти наражаєшся на великі неприємності, і я все одно буду з тобою). Мені треба бути завтра на лекції, але я щось придумаю, аби владнати це, — він зітхнув, поглянувши на мене, й знову відхилився на сидінні. — Наскільки я зрозумів, Париж — це не кінцевий твій пункт. Чи не могла б ти розповісти мені, куди ти вирушиш після того, як ми приїдемо?
Якби професор Бора дав кожному з нас ляпаса, поки ми сиділи за столом у затишному ресторані в Стамбулі, це шокувало б нас менше, ніж розповідь про своє «оригінальне хобі». Але все одно це було те саме, що й сильний ляпас, — ми прокинулися повністю. Акліматизація минула і разом із нею почуття безнадії з приводу того, що мені не пощастить знайти могилу Дракули. Ми опинилися в потрібному місці. Можливо (раптом моє серце підскочило не тільки від одного сподівання), могила Дракули була в Туреччині.
Це ніколи не спадало мені на думку, але зараз я думав про те, що це можливо. Зрештою, прибічник Дракули застерігав Роса. Може, живий мрець охороняє не тільки архів, але й могилу? Чи може присутність вампірів, про яку щойно сказав Тургут, бути доказом того, що Дракула все ще перебуває в цьому місті? Я перебирав у пам’яті історії та легенди, що ми вже знали про кар’єру і легенду Влада Проколюючого.
Якщо він молодим перебував тут у в’язниці, чи міг він повернутися сюди після смерті, у місце, де його навчили катувань? У нього могла бути ностальгія до цього місця, як у людей, які, коли виходять на пенсію, повертаються в ті місця, де вони виросли. І якщо можна довіряти роману Стокера, де йдеться про звички вампіра, то цей демон міг змінювати місце перебування, улаштовуючи собі могилу там, де йому подобалося (за книгою, він переїхав у труні в Англію). Чому ж тоді він не міг переїхати до Стамбула, з’являючись після смерті вночі у вигляді смертної людини в самому серці імперії, через війська якої настала його смерть? Зрештою, це було б гідною помстою оттоманам.
Але поки я не міг поставити Тургуту жодного з цих питань. Ми тільки-но познайомилися з цим чоловіком, і я не знав, чи можемо ми довіряти йому. Здавалося, він був щирим, але його раптова поява за нашим столом із його «хобі» була надто дивною, щоб спокійно прийняти його. Він розмовляв із Хелен, а вона, нарешті, відповідала йому.
— Ні, мадам, я не знаю «всього», що стосується історії Дракули. Правду кажучи, мої знання далеко не вичерпні. Але я підозрюю, що він мав і має величезний вплив на наше місто, жахливий вплив, через це я і продовжую пошуки. А ви, друзі мої? — він подивився на нас проникливим поглядом. — Ви самі, здається, не менш зацікавлені в цій темі. Про що саме ваша дисертація, юначе?
— Про голландських купців сімнадцятого сторіччя, — відповів я непереконливо. Принаймні, мені мій тон здався непереконливим, і я починав думати про те, що, може, ця тема була якимось безглуздим старанням. Голландські купці, раз на те пішло, не перебираються зі сторіччя в сторіччя, атакуючи людей і крадучи їхні безсмертні душі.
— Он воно як! — Тургут, здавалося, був здивований. — Тоді, — сказав він нарешті, — якщо ви також зацікавлені в історії Стамбула, ви можете піти завтра вранці зі мною, щоб подивитися колекцію султана Мехмеда. Він був чудовим старим тираном, зібрав багато цікавих речей на додаток до моїх улюблених документів. Ну, а тепер мені час іти додому, до дружини, інакше вона буде на межі розірвання шлюбу через те, що я спізнююся, — він посміхнувся, ніби він був у захваті від такої поведінки дружини, а не навпаки. — Вона, звичайно ж, захоче запросити вас завтра на обід, я теж хотів би вас бачити у нас на гостині.
Я замислився: турецькі дружини, напевно, усі такі ж покірливі, як одаліски у гаремах із легенд. Або ж він хоче сказати про те, що його дружина так само гостинна, як і він? Я очікував, що Хелен щось заперечить, але вона мовчки спостерігала за нами.
— Отже, друзі мої, — Тургут почав збиратися, витяг гроші хтозна-звідки, як мені здалося, і поклав їх поруч зі своєю тарілкою. Потім підніс келих востаннє й допив свій чай. — Адью, до завтра!
— Де ми зустрінемося з вами? — зупинив я його.
— О, я прийду сюди по вас. Давайте домовимось на десяту ранку? Добре. Бажаю вам приємного вечора.
Він уклонився й пішов. За хвилину я зрозумів, що він майже нічого не їв, заплатив за всіх нас і залишив нам талісман проти злого ока, що сяяв на білій скатертині посеред стола.
Тієї ночі я спав як убитий після втоми від подорожі і численних вражень. Коли гомін вулиці розбудив мене, вже було пів на сьому. У моїй маленькій кімнаті було похмуро. У перші хвилини після сну, коли свідомість повернулась до мене, я поглянув на білосніжні стіни, прості іноземні меблі, на блискуче дзеркало над умивальником, і незрозуміле почуття хвилювання охопило мене. Я подумав про те, де жив Россі, коли він був у Стамбулі, про його переїзд в інший пансіон. Де це було? Де з його сумок зникли перемальовки дорогоцінних карт? Я пам’ятав усе це так, ніби сам був присутній там або переживав усе це зараз. Але потім я усвідомив, що в кімнаті все було спокійно, на бюро лежала моя валіза, а найважливіше те, що мій портфель; у якому були всі цінні документи, стояв поруч із ліжком, я міг простягнути руку й відчути його. Навіть уві сні я чув, що давня мовчазна книга знаходиться усередині.
Я почув рух у ванній за стіною — Хелен пустила воду. Потім у якусь мить я усвідомив, що це можна вважати підслуховуванням, і мені стало соромно. Щоб сховати свої почуття, я швидко підвівся, налив воду в умивальник у себе в кімнаті, умився й помив руки. У дзеркалі моє обличчя (наскільки молодим я здавався у ті дні навіть самому собі, я просто не можу передати тобі, моя люба доню) було таким, як і завжди. Очі трохи тьмяні після всіх цих утомливих подорожей, але живі. Я намастив волосся, як робили в ті часи, зачесав його назад, і воно стало гладким та блискучим, надягнув м’яті штани й піджак, чисту, але зім’яту сорочку й краватку. Коли я поправляв краватку перед дзеркалом, я почув, як у ванній затихла вода, за хвилину я дістав приладдя для гоління й змусив себе постукати у двері. Не почувши відповіді, я ввійшов. У маленькій кімнаті було добре чути запах Хелен, різкий і дешевий одеколон, який вона, напевно, привезла з дому. Мені починав подобатися цей запах.
На сніданок у ресторані ми пили каву, дуже міцну (її готували в мідному кухлику з довгою ручкою), подавали хліб, солоний сир, оливки та ще турецьку газету, якої ми не могли прочитати. Хелен їла й пила, а я сидів, замислившись і вдихаючи сигаретний дим, що йшов через наш стіл від прилавка офіціанта. Вранці тут було порожньо, лише сонячні промені пробивалися крізь візерунчасті вікна. Гомін ранкового життя наповнював ресторан приємними звуками, за вікнами проходили люди: хто на роботу, а хто вже з ринку з кошиками в руках. Ми, не замислюючись, сіли за столик, який був щонайдалі від вікна.
— Професор тут не з’явиться ще години зо дві, — відзначила Хелен, енергійно розмішуючи цукор у чашці кави. — Що робитимемо?
— Я думав про те, що ми могли б піти в Айя-Софію, — сказав я. — Я знову хочу подивитися на це місце.
— Чому б ні? — погодилась вона. — Я не заперечую побути туристом, поки ми тут. — У неї був свіжий вигляд — вигляд людини, яка відпочила. Я помітив, що вона одягла світло-блакитну блузу із чорним костюмом, це було вперше — досі я її бачив тільки у чорно-білому вбранні. Як завжди, на ній був легкий шарф, що прикривав те місце на шиї, куди її вкусив бібліотекар. У неї залишався іронічний і підозрілий вираз обличчя, але в мене з’явилося таке відчуття (звісно ж, довести я цього не міг), що вона починала звикати до моєї присутності поруч.
На той час, як ми вийшли, на вулицях було повно машин і людей, ми пройшли повз них у саме серце старого міста, а потім до одного з базарів. У кожному ряді була сила покупців: старі жінки в чорному перебирали веселку тонкого текстилю, молоді жінки в яскравому одязі і з покритими головами торгувалися за фрукти, яких я ніколи не бачив, або вивчали таці із золотими прикрасами, старі люди у плетених шапочках на сивуватих чи лисих головах читали газети або розглядали на прилавках вигнуті дерев’яні курильні люльки. У декого з них у руках були молитовні чотки. Куди не кинь оком — скрізь були гарні, мудрі, живі обличчя оливкових кольорів, жести рук, пальці, які на щось показували, сліпучі посмішки, за якими часом відкривалися золоті зуби. Навколо нас лунали крики, наполегливі, самовпевнені, докучливі голоси, іноді сміх.
