— Звичайно, — сказав я, — у нас навіть є копія цього листа. Оригінал написано слов’янською, чернець зі Стамбула переклав його для нас. Оригінал зберігається в архіві Мехмеда II. Може, ви самі хочете прочитати лист?

Я відкрив свій портфель і дістав копію, передав її професорові, сподіваючись, що Ранов не попросить передати листа йому.

Стойчев узяв лист, і я помітив вогник у його очах, коли він читав.

— Цікаво, — сказав він і, на моє розчарування, поклав його назад на стіл.

Можливо, він узагалі не збирався допомагати нам, навіть не читав листа.

— Люба, — він повернуся до племінниці, — я не думаю, що ми можемо розглядати старі листи, не запропонувавши гостям щось поїсти або випити. Принеси нам ракії і що-небудь перекусити, — він кивнув з особливою ввічливістю Ранову.

Ірина підвелася, посміхаючись.

— Звичайно, дядьку, — сказала вона чудовою англійською (у цьому будинку сюрпризи ніколи не закінчаться, подумав я), — але мені знадобиться допомога, щоб принести все це нагору сходами.

Вона мигцем глянула на Ранова своїми ясними очима, і він підвівся, поправляючи волосся.

— Я буду радий допомогти вам, міс, — сказав він, і вони разом спустилися сходами.

Ранов гучно стукав черевиками, а Ірина весело розмовляла з ним болгарською. Щойно за ними зачинилися двері, Стойчев нахилився вперед і зосереджено прочитав листа. Потім він подивився на нас. Здавалось, його обличчя помолоділо на десять років, але воно все-таки було напруженим.

— Це унікальний лист, — сказав він, понизивши голос. Ми інстинктивно підвелися й сіли поруч із ним за довгий край стола. — Цей лист уразив мене.

— То… що? — запитував я. — Ви знаєте, що це може означати?

— Небагато, — очі Стойчева стали величезними, і він уважно подивився на мене: — Бачте, — додав він, — у мене теж є один із листів брата Кирила.

Я дуже добре запам’ятала автобусну станцію Перпіньяна, де рік тому я стояла зі своїм батьком, очікуючи автобус у село. І зараз знову під’їхав такий самий автобус, і ми з Барлі сіли в нього. Наша подорож у Ле Бен брудними сільськими дорогами теж була відома мені Міста, які ми проїжджали, були оперезані квадратними стриженими платанами. Дерева, будинки, поля, старі машини — все, здавалося мені, було зроблено з пилу, така собі хмара «cafe-au-lait»[7] накрила все.

Готель у Ле Бен був теж таким самим, яким я його запам’ятала: чотири поверхи, чавунні ґрати на вікнах та ящики із трояндами. Я відчувала сум за батьком, подих перехоплювало від думки, що, можливо, незабаром я побачу його, може, за кілька хвилин. Я завела Барлі всередину, штовхнувши важкі двері, поставила сумку навпроти стійки з мармуровим верхом. Стійка здавалася мені настільки високою й витонченою, що мені знову стало соромно, але я змусила себе звернутися до випещеного літнього чоловіка за стійкою з питанням, чи не тут зупинився мій батько. Я не пам’ятала цього чоловіка з нашого першого візиту, але він був терплячим і за хвилину сказав мені, що справді пан іноземець із таким ім’ям зупинився тут, але «le сіe» (його ключа) не було на місці, отже, він вийшов. Він показав нам порожній гачок. Моє серце підскочило, а потім ще раз, коли я побачила, як двері за стійкою відчинив знайомий чоловік. Це був метрдотель з того маленького ресторану — спокійний, елегантний — він кудись поспішав. Старий зупинив його питанням, і він повернувся до мене: він сказав, що молода леді вже була тут, і як я виросла, як подорослішала й покращала. А її друг?

— Двоюрідний брат, — сказав Барлі.

Але пан не згадував, що чекає на дочку й племінника — який сюрприз! Ми всі маємо повечеряти в них сьогодні. Я запитала, чи хто-небудь знає, куди пішов мій батько, але ніхто не знав. Він пішов рано, додав старий, можливо, на ранкову прогулянку. Метрдотель сказав, що готель був заповнений, але він спробує щось знайти для нас. Мій батько взяв номер із прекрасним видом із маленької вітальні. Він, метрдотель, дасть нам другий ключ і приготує каву. Батько, мабуть, невдовзі повернеться. Ми з радістю погодились на всі його пропозиції. Скрипучий ліфт піднімав нас нагору так повільно, що, здавалося, сам метрдотель тягне його за ланцюг у шахті.

Коли ми відімкнули двері, то опинилися у просторій і затишній кімнаті мого батька. Я б насолодилася кожним її куточком, якби не відчувала, що вже втретє за тиждень вламуюся в його святилище. Це почуття посилилось, коли я побачила знайомий портфель батька, одяг, розкиданий по кімнаті, шкіряну сумку з приладдям для гоління й гарні черевики. Я бачила ці предмети лише кілька днів тому, в його кімнаті в будинку майстра Джеймса в Оксфорді, і була вкрай здивована.

Але цей подив став іншим. Річ у тім, що мій батько був людиною дуже організованою й акуратною, кімната або кабінет, які він займав навіть на найкоротший час, були прикладом акуратності й пристойності. Він був не схожий на всіх холостяків, удівців, розлучених, котрих я зустрічала. Батько ніколи не доходив до такого стану, у якому самотні чоловіки купами громадять на столах і на полицях уміст кишень або тримають одяг на спинках стільців. Ніколи раніше я не бачила речі батька в такому безладді. Його наполовину впакована валіза лежала на ліжку. Він явно рився у ній, витяг одну або дві речі, залишивши шкарпетки й майки на підлозі. Його легкий парусиновий піджак лежав поруч. Напевне, він міняв одяг, страшенно поспішаючи, й тому залишив свій костюм біля валізи. Раптом я зрозуміла, що це міг зробити не мій батько, що кімнату обшукали, поки його не було. Але неохайно скинутий костюм, що сповзав, мов змія, на підлогу, змусив мене думати інакше. Його черевиків не було, як звичайно, у валізі, а кедрові колодки для взуття, які вставлялися в них, розкидані бозна-як. Батько напевно поспішав, як ніколи в своєму житті.

Коли Стойчев сказав нам, що в нього є один із листів брата Кирила, ми з Хелен здивовано перезирнулись.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона нарешті.

Стойчев постукав пальцями по копії Тургута.

— 1924 року мій друг, Атанас Ангелов, дав мені один манускрипт. У ньому описується, я певен, друга частина тієї самої подорожі. Я не знав, що існували інші листи. Річ у тому, що мій друг раптово помер, відразу після того як віддав мені ці документи, бідолаха. Почекайте.

Він підвівся, похитнувшись, і ми з Хелен підскочили, щоб підтримати його. Але він випростався без допомоги і пішов у маленьку кімнатку, показуючи жестом, щоб ми йшли за ним і не спіткнулися об книги, що лежали на підлозі. Він оглянув полиці й потягнувся до коробки, яку я допоміг йому спустити вниз. Із неї він витяг папку, перев’язану потертою стрічкою, переніс її на стіл і відкрив, а ми стали жадібно вдивлятися всередину. Він витяг звідти документ, такий старезний, що я здригнувся, коли побачив, як він тримає його. Хвилину він стояв і дивився на нього, наче паралізований, а потім зітхнув.

— Оце оригінал, як ви бачите. Підпис…

Ми нахилились над рукописом, мурашки поповзли по моїх руках і шиї. Я зміг прочитати акуратно виписане кирилицею ім’я «Кирил» і рік — 6985. Я подивився на Хелен, яка прикусила губу. Написане вицвілим чорнилом ім’я цього ченця було до жаху реальним. Колись він насправді жив, як ми зараз, і теплою, живою рукою написав це пером на пергаменті.

Стойчев, видно, відчув те саме, що й ми, хоча такі манускрипти він міг бачити щодня.

— Я переклав це болгарською, — сказав він і витяг ще один аркуш, надрукований на тонкому гладкому папері Ми сіли.

— Я спробую прочитати його вам, — він відкашлявся й прочитав нам уголос повний варіант цього листа, який пізніше багато разів буде оприлюднено.