Ми з Хелен ледь дихали, поки Стойчев читав нам лист. Він перекладав повільно, методично, досвідчено. Я ледь не скрикнув, що не маю сумніву в незаперечному зв’язку між двома листами, коли стукіт кроків на дерев’яних сходах змусив усіх нас стрепенутися.

— Вони повертаються, — тихо мовив Стойчев.

Він сховав свій лист, а разом із ним і наш для збереження.

— Містера Ранова до вас приставили як гіда?

— Так, — швидко відповів я. — І він, здається, дуже цікавиться нашими справами. Нам ще так багато треба розповісти вам про наше дослідження, але це дуже особисте й також… — я замовк.

— Небезпечне? — запитав Стойчев, повертаючи до нас своє прекрасне старе обличчя.

— Як ви здогадалися? — я не міг приховати свого подиву.

Нічого з того, що ми поки сказали, не могло навести на думку про небезпеку.

— Ех, — він похитав головою, і в його зітханні я почув глибину досвіду і жаль, який навіть не міг собі уявити. — Я теж мушу вам сказати дещо. Я не очікував, що побачу ще один лист. Якнайменше розмовляйте з містером Рановим.

— Не турбуйтеся, — заспокоїла його Хелен, і вони, посміхнувшись, перезирнулися один з одним.

— Тихіше, — попередив Стойчев. — Я влаштую нам ще одну зустріч.

Ірина й Ранов увійшли у вітальню з горою тарілок. Ірина почала накривати на стіл, поставила склянки й пляшку з бурштиновою рідиною. Ранов ішов за нею, несучи хліб і тарілку з білими бобами. Він посміхався й вигляд мав цілком домашній, наче він уже освоївся. Як би я хотів подякувати племінниці Стойчева! Вона посадила дядька у крісло й запросила сідати нас, і я раптом зрозумів, як зголоднів після ранкової екскурсії.

— Будь ласка, любі гості, будьте як удома, — Стойчев рукою поважно запросив до столу, ніби це був бенкет імператора Константинополя. Ірина розлила в склянки бренді — лише сам його запах міг би вбити маленьку тваринку; професор підняв тост, широко й щиро посміхнувся, оголивши свої жовті зуби: — 3 ученими я завжди п’ю за дружбу.

Ми одностайно підтримали тост, крім Ранова, який іронічно підняв склянку й подивився на нас:

— Нехай ваша наука дає користь партії й народові, — сказав він, трохи вклонившись мені.

Це майже відібрало в мене апетит: це сказано взагалі чи він хотів обернути на користь партії щось конкретне, відоме нам? Проте я відповів на уклін і випив ракію. Я зрозумів, що не інакше як швидко це пити не можна, і незабаром на зміну пожежі в моєму горлі прийшло приємне тепло. Трохи цього напою, подумав я, і мені вже сподобається Ранов.

— Я радий можливості поговорити з кожним, хто цікавиться нашою середньовічною історією, — звернувся до мене Стойчев. — Можливо, вам і міс Россі буде цікаво відвідати свято на честь двох наших середньовічних героїв. Завтра день Кирила й Мефодія, творців слов’янської абетки. Ви називаєте по-англійському наші букви «сайрилік» — кирилична мова, чи не так? Ми називаємо «кирилиця», на честь ченця, що винайшов її.

На якусь мить я заплутався, згадавши брата Кирила, але коли Стойчев продовжив, я зрозумів, що він хотів сказати, й оцінив його винахідливість.

— Я буду дуже зайнятий сьогодні ввечері, — сказав він, — але якщо ви погодитесь приїхати завтра, деякі з моїх колишніх студентів зберуться тут, щоб відзначити цей день, і тоді я більше зможу розповісти вам про Кирила.

— Ви дуже добрі, — сказала Хелен. — Ми не хочемо зловживати вашим часом — це буде честь для нас. Ми можемо це влаштувати, товаришу Ранов? «Товариш», здавалося, спрацював: Ранов за другою склянкою ракії видав щось схоже на посмішку.

— Звичайно, — відгукнувся він, — якщо це допоможе вашому дослідженню, я буду радий сприяти цьому.

— Дуже добре, — промовив Стойчев. — Ми зберемося тут приблизно о пів на другу, Ірина приготує що-небудь смачне на обід. Це буде дуже приємна зустріч, буде багато вчених, чиї праці зацікавлять вас.

Ми подякували йому й погодилися на умовляння Ірини поїсти, хоча я помітив, що Хелен теж, як і я, уникала повторної ракії. Коли ми поїли, Хелен підвелась, і я наслідував її приклад.

— Ми більше не будемо стомлювати вас, професоре, — сказала вона, подаючи йому руку.

— Завжди радий вам, люба, — Стойчев ніжно потис її руку, але мені здалося, що він справді стомився. — Я чекатиму нашої зустрічі завтра.

Ірина провела нас до воріт через зелений сад і город.

— До завтра, — вона посміхнулася нам і щось додала болгарською Ранову, через що він поправив волосся, перш ніж надіти капелюх.

— Дуже мила дівчина, — додав він самовдоволено, коли ми йшли до його машини, а Хелен закотила очі за його спиною.

Тільки ввечері нам випало кілька хвилин побути наодинці. Ранов пішов після нескінченного обіду в готелі. Ми з Хелен піднялись нагору — ліфт знову не працював — і постояли трохи біля моєї кімнати, смакуючи солодку мить серед наших незвичайних справ. Щойно ми вирішили, що Ранов пішов, ми спустилися вниз, пройшли на сусідню вулицю до кафе й сіли там за столик під деревом.

— Хтось стежить за нами тут, — тихо сказала Хелен, коли ми сіли.

Я обережно поклав свій портфель на коліна: тепер я навіть перестав ставити його під столик. Хелен посміхнулася:

— Принаймні, тут нас не прослуховують, як у моїй чи твоїй кімнаті, — вона подивилася на зелені гілки над нами. — Липа… — задумливо сказала вона. — За кілька місяців вона зацвіте. Удома люди заварюють липовий чай, тут, може, теж. Коли сідаєш за такий стіл, спочатку треба очистити його від квітів і пилку. Вони пахнуть медом, дуже солодким і свіжим. — Вона зробила швидкий рух, наче змахуючи тисячі дрібних світло-зелених квітів.

Тоді я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.

— Що ти думаєш про лист Стойчева?

— Це може бути для нас удачею, — задумливо відповіла вона. — Спочатку я вирішила, що це чергова історична загадка, таємниця, і не знала, як вона може допомогти нам. Але коли Стойчев здогадався, що наш лист небезпечний, я відчула надію, ніби він знає щось важливе.

— Я теж сподіваюся, — зізнався я. — Але, може, він мав на увазі, що цей матеріал є політично небезпечним, як і більшість питань його роботи, тому що він стосується історії церкви?

— Я знаю, — зітхнула Хелен. — Можливо, він лише це й хотів сказати.

— І саме тому він не схотів обговорювати лист у присутності Ранова.

— Так. Нам треба почекати до завтра, аби довідатися, що він мав на увазі. — Вона переплела свої пальці з моїми. — Кожен день очікування для тебе нестерпний, так?

Я повільно кивнув.

— Якби ти знала Россі… — тут я замовк.

Хелен пильно подивилася на мене й повільно поправила локон волосся, що вибився з-під шпильки. Цей жест був таким сумним, що її слова здалися особливо вагомими:

— Я потроху пізнаю його через тебе.

Тієї миті офіціантка у білій блузці підійшла до нас і запитала щось. Хелен обернулася до мене.

— Що будемо пити? — спитала вона, а офіціантка запитливо дивилася на нас — істот, які говорили іноземною мовою.

— Ти знаєш, як замовити? — пожартував я.

— Чаї, — сказала вона, показуючи на нас обох, — будь ласка, чай. Молія.

— Ти швидко вчишся, — зауважив я, коли офіціантка зникла всередині.

Вона знизала плечима.

— Я вивчала російську, а болгарська дуже схожа на неї.

Коли офіціантка принесла нам чай, Хелен зосереджено помішала його.

— Таке полегшення — позбутися Ранова, не хочу й думати, що доведеться його побачити завтра знову. Я не уявляю, як ми можемо серйозно продовжувати наші пошуки, коли він завжди в нас за спиною.

— Якби я знав, у чому він нас підозрює, мені було б легше, — зізнався я. — Дивно те, що він нагадує мені когось, кого я зустрічав раніше, але в мене, здається, амнезія щодо цього. — Я подивився на серйозне, миле обличчя Хелен, і тієї миті зрозумів, що мій мозок схопився за щось і вирішує загадку, котра ніяк не стосувалася можливого близнюка Ранова. Це було пов’язано з обличчям Хелен у сутінках, із чашкою, яку я підніс до рота, з якимось словом, що раптом запало в голову. Ця думка і раніше виринала, але тепер ніби увірвалася в мою свідомість.