Тургут і Селім про щось говорили поруч із пораненим бібліотекарем, потім, мабуть, звернулися до нього, бо він спробував підвестися, показуючи кудись у далекий кут сховища. Селім зник, але повернувся за п’ять хвилин із маленькою книгою. Вона була обтягнута червоною шкірою, досить потертою, але із золотавим написом арабською мовою. Він поклав її на найближчий стіл, пошукав щось у ній, а потім кивнув Тургуту, який складав свій піджак, щоб зробити подушку під голову для свого друга. Тепер містерові Ерозану було значно зручніше. Я увесь час поривався запропонувати, щоб ми викликали «швидку допомогу», але відчував, що Тургут, мабуть, знає, що робить. Він підвівся й підійшов до Селіма, вони кілька хвилин говорили про щось, у той час як ми з Хелен не зважувалися подивитися одне одному в очі — ми обоє на щось сподівалися й боялися подальшого розчарування. Нарешті Тургут підкликав нас.

— От що хотів показати нам Селім Аксой цього ранку, — серйозно сказав він. — Правду кажучи, я не знаю, чи це якось стосується нашого дослідження, хоча я все-таки прочитаю це вам. Цей том було складено на початку дев’ятнадцятого сторіччя видавцями, імен яких я ніколи раніше не зустрічав — це історики Стамбула. Вони зібрали тут усілякі відомості, які могли знайти про життя в Стамбулі в перші роки життя міста, починаючи з 1453, коли султан Мехмед захопив місто й оголосив його столицею своєї імперії.

Він показав на сторінку з красивою арабською в’яззю, і тоді вже вкотре я подумав про те, як жахливо, що мови людства, а також алфавіти були розділені Вавилоном. Коли я подивився на сторінку з оттоманською печаткою, мою увагу відразу привернули якісь символи, такі незрозумілі, як і магічні зарості.

— Цей абзац мій друг пам’ятає, тому що працював над ним тут. Автор невідомий, це повідомлення про деякі події 1477 року. Так, друзі мої, це той рік, коли Влада Дракулу вбили у Валахії. Тут ідеться про те, що того року на Стамбул напала дивна чума, через яку імамам доводилося ховати трупи, устромляючи осиковий кілок у їхні серця. Тут ще говориться, що в місто з Карпат спустилася група ченців (саме завдяки цьому рядку містер Аксой згадав цю книгу), вони заїхали на возі, який тягли мули. Ченці просили притулку в монастирі Стамбула й залишалися там дев’ять днів і дев’ять ночей. Це й усі повідомлення, зв’язки між ними неточні, більше нічого не написано про ченців або про те, що з ними сталося. Через слово «Карпати» мій друг Селім хотів, щоб ви знали про це.

Селім Аксой багатозначно кивнув, але я не втримався й зітхнув. Цей абзац був дуже дивний, мені стало ніяково, до того ж він не проливав світла на наші проблеми. Рік 1477 — це справді було дивно, але це могло бути збігом. Я запитав Тургута:

— Якщо місто було вже під владою турків, як у місті могли прийняти ченців?

— Гарне питання, друже мій, — спокійно зауважив Тургут. — Мушу сказати вам, що за часів турецького правління тут було багато церков і монастирів. Султан був дуже поблажливий до них.

Хелен похитала головою.

— Після того як він наказав своїй армії зруйнувати більшість церков у місті або відібрав їх під мечеті?

— Це правда, що, захопивши місто, султан Мехмед віддав його своїм воїнам на три дні, — визнав Тургут. — Але він би не зробив цього, якби місто здалося йому. До речі, він пропонував їм мирне рішення. У літописах також ідеться про те, що, коли він увійшов у Константинополь і побачив, якої шкоди завдали його солдати місту: зруйновані будинки, опоганені церкви, убиті жителі, — султан заплакав через долю цього прекрасного міста. Відтоді він дозволяв церквам працювати, а також надавав багато привілеїв візантійському населенню.

— А також перетворив понад п’ятдесят тисяч мешканців на рабів, — сухо вставила Хелен. — Не забувайте про це.

Тургут захоплено посміхнувся їй.

— Мадам, ви для мене — це занадто. Я хотів лише показати вам, що наші султани не були чудовиськами. Як тільки вони захоплювали територію, вони правили досить мирно для тих часів. Хоча сама війна була жорстокістю.

Він показав на далеку стіну архіву:

— Ось і його величність Мехмед власною персоною, якщо ви хочете подивитися на нього.

Я пішов подивитися, а Хелен уперто залишилася на своєму місці. Це була репродукція в рамочці, очевидно, дешева копія, намальована аквареллю. На ній був зображений міцний чоловік у сидячій позі в біло-червоному тюрбані. На картині в нього була світла шкіра, акуратна борода, тонкі брови й карі очі. До великого вигнутого носа він підніс троянду, вдихав її запах і вдивлявся кудись удалину. Мені він здався більше схожим на загадкового суфія, ніж на безжалісного завойовника.

— Дивна картина, — зауважив я.

— Так, він завжди захоплювався мистецтвом, музикою, він спорудив тут дуже багато гарних будинків. — Тургут торкнувся підборіддя великим пальцем. — Але, друзі мої, що ви думаєте про цей документ, який знайшов Селім Аксой?

— Це дуже цікаво, — сказав я чемно, — але я не бачу, як це може нам допомогти знайти могилу.

— Я теж не можу цього зрозуміти, — зізнався Тургут. — Хоча я помітив схожість цього документа з листом, який читав вам сьогодні вранці. Події навколо могили у Снагові, якими б вони не були, відбулися того ж року — 1477. Ми вже знаємо, що саме в цей час помер Влад Дракула і що за рік після цього якась група ченців на острові Снагові була чимось стурбована. Може, це були ті самі ченці або інші, пов’язані зі Снаговом?

— Можливо, — погодився я, — але це припущення. Цей документ говорить тільки про те, що ченці були з Карпат. У той час у Карпатах було, мабуть, багато монастирів. Як ми можемо переконатися в тому, що вони саме з монастиря на острові Снагов? Хелен, як ти гадаєш?

Мабуть, моє питання звалилося на неї зненацька, тому що вона дивилася на мене так лагідно, як ніколи ще раніше. Але потім вираз її обличчя швидко змінився, і я подумав, що мені все це здалося. Вона могла просто згадати свою матір або мріяти про нашу поїздку в Угорщину. Якими б не були її думки, вона одразу ж зосередилася.

— Так, у Карпатах було багато монастирів. Пол має рацію, ми не можемо зв’язувати ці два документи без додаткової інформації.

Мені здалося, що Тургут розчарований і щось почав говорити, але тієї миті почувся глибокий подих. Це був містер Ерозан, який усе ще лежав на підлозі.

— Він зомлів! — вигукнув Тургут. — А ми тут базікаємо, як… — він підніс часник до носа свого друга, той став плюватися й трохи отямився. — Швидше, нам треба відвезти його додому. Професоре, мадам, допоможіть мені. Ми викличемо таксі й відвеземо його до мене. Ми із дружиною подбаємо про нього. Селім залишиться в архіві, він от-от має відчинитися. — Він дав Аксою кілька вказівок турецькою.

Потім ми із Тургутом підвели блідого, слабкого чоловіка з підлоги, поставили його між нами й обережно повели до задніх дверей. Хелен пішла за нами, несучи піджак Тургута, ми пройшли алеєю, і вже за хвилину вийшли на сонце. Коли воно освітило обличчя містера Ерозана; він скривився, схилився до мого плеча й затулив однією рукою очі, ніби захищаючи їх від спалаху.

Ніч, проведена на фермі в Боло разом із Барлі, який спав в іншому кінці кімнати, була найбезсоннішою з тих, що будь-коли були у моєму житті. Ми лягли спати приблизно о дев’ятій годині, бо не було чим зайнятися, хіба що слухати, як кричать кури, або дивитися, як струменить світло з похилих хлівів. Я була здивована, коли дізналася, що на фермі немає електрики.

— Хіба ти не помітила, що немає проводів? — запитав Барлі.

Фермерша дала нам ліхтар і дві свічки перед тим, як сказати нам «на добраніч». Через свічки тіні від полірованих меблів подовжувалися й нависали над нами, а вишивка на стіні злегка мерехтіла.

Кілька разів позіхнувши, Барлі в одязі ліг на одне з ліжок і відразу заснув. Я не наслідувала його приклад, але й не хотіла залишати свічки на всю ніч. Нарешті я згасила їх і залишила ліхтар, що жахливо згущував тіні навколо мене, а темрява за вікном, здавалося, лізла в кімнату знадвору. Шаруділи гілки дерева, ніби хилилися ближче, тихий, моторошний звук — це могли бути сови або голуби — долітав до мене, коли я лежала, згорнувшись калачиком у своєму ліжку. Барлі, здавалося, був дуже далеко, раніше я зраділа з того, що ми спатимемо на різних ліжках, щоб не було ніяких незручностей, але зараз я мріяла про те, щоб спати пліч-о-пліч.