— У каталозі, — сказала вона тихо. — Я пішла туди, щоб перевірити вашу історію про зниклу картку. Я не дуже вірила вам. — Вона говорила ніби між іншим, ані крихти вибачення в тоні. — Я бачила його там, а потім він ішов за мною по Брод-стрит, щоправда, на відстані. Ви його знаєте?

— Так, — сказав я сумно. — Він бібліотекар.

— Бібліотекар? — вона, здавалося, чекала більшого, але я не міг набратися сил, щоб розповісти їй про рану, яку бачив у нього на шиї. Це було занадто неймовірно й дивно. Почувши це, вона остаточно вирішить, що я божевільний.

— Здавалося, він стежив за мною й підозрював щось. Вам треба триматися від нього подалі, — сказав я. — Пізніше я розповім про нього. Сідайте сюди, улаштовуйтесь зручніше. Ось листи.

Ми сіли на одній з оббитих вельветом лав, і я відкрив свій портфель. Одразу ж її обличчя набуло уважного виразу, вона акуратно розкрила конверт і дістала листи майже з такою ж шанобливістю, як і я день тому. Я тільки міг гадати, як приголомшливо це буде для неї: побачити листи, написані рукою її, як вона сказала, батька, що був для неї всього лише джерелом гніву.

Я поглянув на почерк через її плече. Так, у Россі був упевнений, акуратний, прямий почерк. Може, завдяки йому дочка побачить у ньому щось людяне. Потім я подумав, що мені не слід підглядати, і підвівся.

— Я просто ходитиму тут, а ви можете читати стільки часу, скільки знадобиться. Якщо буде щось, із чим я можу допомогти або пояснити…

Вона розсіяно кивнула, прикипівши поглядом до першого листа, а я відійшов убік. Я бачив, що вона обережно поводилася з моїми дорогоцінними листами і вже швидко читала рядки Россі. За ці півгодини я обстежив вівтар, картини в каплиці, китиці, що звисали з кафедри, мармурову статую утомленої матері над немовлям. Одна картина особливо привернула мою увагу — страшний на вигляд Лазар (епоха до Рафаеля), що виходив з могили в обіймах своїх сестер у подертому савані, з-під якого було видно його щиколотки сіро-зеленого кольору. Обличчя, що потьмяніло від диму й ладану, виглядало втомленим, ніби він зовсім не був вдячним за те, що його підняли з могили. Христос, який нетерпляче стояв біля входу в склеп, простягнувши вперед руку, мав зловісний вираз обличчя, пожадливий і пекучий. Я відвернувся. Недосипання отруювало мою уяву.

— Я закінчила, — сказала Хелен Россі низьким тоном. Вона була блідою й утомленою. — Ви мали рацію, він не згадував про роман з моєю матір’ю і навіть про те, що був у Румунії. Ви сказали правду. Я не розумію. Це відбулося, напевно, в той самий період, під час тієї самої подорожі в Європу, бо рівно через дев’ять місяців народилася я.

— Вибачте… — з її похмурого обличчя не було зрозуміло, чи потрібне їй моє вибачення, але я відчував це. — Я хотів би знайти пояснення цьому, але теж не міг.

— Принаймні, ми ж віримо одне одному, чи не так? — вона уважно подивилась на мене.

Я здивувався, коли зрозумів, що можу відчути полегшення посеред цього зла й побоювань.

— Правда?

— Я не знаю, чи існує хтось або щось на ім’я Дракула, але я вірю в те, що Россі, мій батько, почувався в небезпеці. Він відчував це багато років, тому міг повернутися до своїх страхів, як тільки побачив вашу книгу. Нещасливий збіг і нагадування про минуле?

— А що ви думаєте про його зникнення?

Вона похитала головою.

— Це міг бути емоційний зрив, звичайно ж. Але я розумію, про що ви думаєте зараз. Його листи говорять про… — вона затнулася, — про логічний і безстрашний розум, як і його інші роботи. До того ж за книгами можна багато чого довідатися про істориків. Його книги я дуже добре знаю. Вони є результатом стабільної і впевненої думки.

Я повів її до лави, де стояв мій портфель, бо починав нервуватися, коли залишав листи навіть на п’ять хвилин. Вона акуратно склала їх один за одним у конверт. Ми обоє сіли на лаву, майже співчуваючи одне одному.

— Припустимо, що в його зникненні замішана якась надприродна сила, — міркував я. — Не можу повірити, що я говорю це, але припустимо це як можливість. Яким, на вашу думку, має бути наступний крок?

— Ну… — відгукнулась вона повільно. Її обличчя у профіль здавалося суворим і замисленим у тьмяному світлі. — Навряд чи це можна застосувати в сучасному дослідженні, але якщо є необхідність вірити легендам, можна припустити, що Россі викрав вампір, який або вбив його, або, що досить імовірно, отруїв його прокляттям безсмертя. За три напади кров людини змішується із кров’ю Дракули або із кров’ю його послідовників, і тоді ця людина стає вампіром назавжди, ви ж це знаєте. Якщо його вкусили лише один раз, тоді його треба якнайшвидше знайти.

— Але чому Дракула з’явився саме тут, а не в якомусь іншому місці? Навіщо викрадати Россі? Чому не напасти на нього й не зробити вампіром, щоб ніхто не помітив?

— Я не знаю, — сказала вона, хитаючи головою. — Це дуже незвичайна поведінка, про це у фольклорі не йдеться. Можливо, б до Россі у Влада Дракули був особливий інтерес, якщо припускати наявність надприродного втручання. Можливо, він навіть є загрозою для нього.

— Як ви гадаєте, те, що я знайшов цю книгу й приніс її Россі, якось пов’язано з його зникненням?

— Логіка підказує мені, що це абсурдна ідея. Але… — вона акуратно склала рукавички на своїй чорній спідниці. — Мені цікаво, чи є ще якесь джерело інформації, яке ми пропустили?

Хелен замислилась. Я мовчки подякував їй за слово «ми».

— Що це може бути?

Вона зітхнула й розправила рукавички.

— Моя мати.

— Ваша мати? Але що вона може знати про… — я тільки почав ставити запитання, як раптом промінь світла й легкий вітерець змусили мене обернутися. З того місця, де ми сиділи, добре видно двері церкви, а нас самих не можна було помітити із входу — це те саме місце, на якому я сидів, очікуючи Хелен. Рука потягнулася між дверима, а за нею — кістляве загострене обличчя. Дивний бібліотекар удивлявся всередину церкви.

Я не можу описати почуття, що охопило мене, коли я побачив, як обличчя бібліотекаря вистромилось із дверей. Я раптом одразу уявив собі довгоносу тварину, що крадеться й винюхує, як тхір або пацюк. Поруч зі мною нерухомо сиділа Хелен, погляд її був прикутий до дверей. У будь-який момент він от-от відчує наш запах. У нас залишалася секунда чи дві, і я швидко зміркував: однією рукою схопив портфель і папери, а другою — Хелен. У мене не було часу її вмовляти, тож я відтягнув її із задньої лави у прохід біля стіни. Там були відчинені двері, які вели в невелику кімнатку, і ми прослизнули туди. Я тихо зачинив двері. Зсередини вони не замикалися, помітив я з гіркотою, хоча в них була велика чавунна замкова щілина.

У цій маленькій кімнаті було темніше, ніж у нефі. У центрі знаходилась купіль для хрещення, біля стін одна чи дві лави з подушками. Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Я не міг розібрати виразу її обличчя, хіба що в ній було стільки ж готовності до бою, скільки й страху. Без жодного жесту, не кажучи й слова, ми з Хелен з побоюванням відійшли назад і стали за купіль. Вона навіть доторкнулася до неї, щоб заспокоїтися. За хвилину я вже не міг стояти на місці, тому передав Хелен папери й наблизився до замкової щілини. Обережно вдивляючись у неї, я побачив бібліотекаря, що ходив між колонами. Він повернувся в мій бік, і я відсунувся трохи назад. Здавалося, він розглядає двері, за якими були ми, і навіть зробив крок чи два в напрямку до них, але потім знову відступив. Раптом блідо-ліловий светр загородив мені огляд — це була одна з жінок біля вівтаря. Я почув, як вона привітно запитала:

— Чи можу вам чимось допомогти?

— Я шукаю декого, — у бібліотекаря був різкий свистячий голос, надто голосний для церкви. — Я… ви не бачили молоду дівчину в чорному костюмі, що ввійшла сюди, з темним волоссям?

— Чому ж, бачила, — добра жінка теж озирнулася навколо. — Кілька хвилин тому тут була схожа дівчина. Вони з юнаком сиділи на задніх лавах. Але зараз її немає. «Тхір» озирався навсібіч.

— Вона може ховатися в одній із тих кімнат? — він не збирався хитрити, це було ясно.