У ті дні Сен-Матьє жив повнішим монастирським життям, ніж зараз: там була громада із дванадцяти чи тринадцяти людей, які жили за звичаями предків, за винятком того, що іноді вони проводили екскурси для відвідувачів і паркували монастирські машини за воротами.

Двоє ченців показали нам неймовірні келії — я пам’ятаю, як я був здивований, коли, підійшовши на край двору, побачив величезну прірву, вертикальний стрімчак і долину внизу. Гори навколо монастиря були набагато вищі від вершини, на якій він стояв, і вдалечині на скелях виднілися білі смужки, котрі, як я зрозумів, були водоспадами.

Ми посиділи на лаві біля прірви. Ти сиділа між нами, дивилась на величезне полуденне сонце й слухала дзюрчання води в монастирському фонтані, обрамленому в червоний мармур — тільки небо знає, як вони затягли це нагору тисячоліття тому. Хелен знову повеселішала, і я із задоволенням помітив спокій на її обличчі. Навіть якщо вона все ще інколи сумувала, ця подорож була не марною.

Хелен сказала, що хотіла б іще раз усе оглянути. Ми посадили тебе у твій рюкзак і пішли до кухонь і довгої обідні, де досі ще їли ченці, потім до готелю, де ставали на ніч прочани, і до приміщення для переписування рукописів. У старих частинах комплексу ми знайшли багато великих манускриптів, скопійованих і виставлених на огляд. Під склом був один зразок: зображення святого Матвія й демонів довкола нього, які тягли один одного вниз. Хелен посміхнулася, розглядаючи це. Потім ми пішли в каплицю: вона була маленькою, як і все в монастирі, але її пропорції були немов мелодія в камені. Я ніколи не бачив романський стиль таким — настільки ніжним і приємним. Наш путівник запевняв, що верхні округлення апсида були першим виявом романського стилю, — промінь світла, що осяяв вівтар. У вузьких віконцях збереглося скло чотирнадцятого сторіччя, а сам вівтар для меси був прикрашений червоними й білими покривалами та золотими свічками. Ми тихо пішли звідти.

Нарешті молодий чернець — наш гід, сказав, що ми подивилися все, крім склепу, і ми вирушили за ним туди. Це була маленька волога діра нижче келій. Склеп був цікавий з архітектурної точки зору: склепіння романського стилю підтримували кілька невеликих колон, а грубо оброблені похмурі кам’яні саркофаги стояли з першого століття існування монастиря — тут, за словами гіда, спочиває з миром перший настоятель. Поруч із саркофагом сидів старий чернець, занурений у молитву. Коли ми ввійшли, він подивився на нас, добрий і збентежений, а потім уклонився, не підводячись зі стільця.

— У нас склалася вікова традиція, за якою один із нас мусить сидіти над настоятелем, — пояснив наш гід. — Зазвичай це літні ченці, яким виявлено таку честь до кінця життя.

— Дуже дивно, — сказав я, але щось у цьому місці, можливо холод, не сподобалося тобі, й ти заплакала на грудях у Хелен. Побачивши це, я попросив винести тебе нагору на свіже повітря.

Я й сам вийшов з тієї сирої діри з почуттям полегшення й пішов показати тобі фонтан біля келій.

Я думав, що Хелен відразу піде за мною, але вона залишилася під землею, а коли вийшла, її обличчя так змінилося, що мене огорнула тривога. Воно було жвавим — таким я не бачив її за всі ці місяці — але блідим і з широко розкритими очима, зосередженими на чомусь, чого я не бачив. Я повернувся до неї, ніби між іншим, і запитав, чи було там унизу щось цікаве.

— Можливо, — промовила вона, але в мене було таке відчуття, що вона не чула мене за власними думками. Потім вона раптом обернулася до тебе й забрала в мене, обіймала, цілувала твою голівку й щоки. — 3 нею все в гаразд, вона не злякалася?

— Усе добре, — запевнив я. — Може, зголодніла. — Хелен сіла на лаву, дістала пляшечку з дитячою їжею й почала годувати тебе, наспівуючи, поки ти їла, ті пісеньки, які я не міг зрозуміти — румунські чи угорські.

— Це чудове місце, — сказала вона за хвилину. — Давай залишимося тут на кілька днів.

— Нам треба бути в Парижі в середу ввечері, — заперечив я.

— Немає різниці, де ночувати, тут чи в Ле Бен, — сказала вежа холодно. — Ми можемо зійти вниз завтра і сісти на автобус, якщо ти вже так поспішаєш.

Я погодився, бо вона здалася мені якоюсь дивною, але відчував якесь власне небажання, коли домовлявся про це з нашим ченцем-гідом. Він звернувся до настоятеля, який сказав, що є вільні місця і ми можемо залишитися. Крім простого обіду й ще простішої вечері, вони нам надали кімнату за кухнею. Ми гуляли по розарію, у фруктовому саду за стінами, зайшли у каплицю, щоб послухати, як співають ченці. Ти спала в Хелен на руках. Ченці застелили наші ліжка чистими грубими простирадлами. Ти заснула на одному з них, серед підтиканого з усіх боків нашого одягу, щоб ти не скотилася. Потім я ліг і почав читати, удаючи, що не спостерігаю за Хелен. А вона сиділа у своїй чорній вовняній сукні на краю ліжка й дивилася у темне вікно. Я був радий, що штори запнуті, але раптом вона встала, відкрила їх і стала дивитись у вікно.

— Там темно, — озвався я, — і міста не видно.

Вона кивнула.

— Так, дуже темно, адже саме так тут завжди й було, як ти гадаєш?

— Чому ти не йдеш спати? — я потягнувся через тебе й провів рукою по її ліжку.

— Іду, — сказала вона, анітрохи не сперечаючись.

До речі, вона навіть посміхнулася мені й нахилилася, щоб поцілувати, перш ніж лягла. Я схопив й обійняв її на якусь мить, відчув силу в її плечах і гладку шкіру на шиї. Потім вона потягнулася, накрилася простирадлом і, здавалося, заснула задовго до того, як я дочитав розділ і вимкнув лампу. Я прокинувся на світанку, відчуваючи якийсь вітер по кімнаті. Було дуже тихо, ти дихала поруч зі мною під вовняною дитячою ковдрочкою, а ліжко Хелен було порожнє. Я тихо підвівся, взув черевики й накинув піджак. Монастирські будівлі були похмурими, двір здавався сірим, а фонтан — якоюсь темною масою. До мене раптом дійшло, що мине якийсь час, перш ніж сонце досягне цих вершин. Я шукав Хелен мовчки, не кликаючи її, бо знав, що вона любить вставати рано і, можливо, сидить десь на лаві, замислившись, очікуючи світанку. Але її ніде не було видно, і коли трохи розвиднілося, я почав шукати з більшою старанністю, щоразу підходячи до лави, на якій ми сиділи, і зазирнув у каплицю, де пахло димом.

Нарешті я почав кликати її — тихо, потім голосніше, а потім злякано. За кілька хвилин вийшов чернець, мабуть, після першої тихої трапези і запитав мене, чи не може він мені допомогти. Я пояснив, що моя дружина зникла, і він почав шукати разом зі мною.

— Можливо, мадам пішла прогулятися?

Але її не було ніде: ні у фруктовому саду, ні біля паркування, ні в темному склепі. Ми шукали скрізь, а коли зійшло сонце, чернець пішов по своїх братів, і один із них сказав, що візьме машину й поїде в Ле Бен, аби розпитати про неї там. Я попросив його викликати поліцію. А потім я почув, як ти плачеш у кімнаті, і поспішив до тебе, боячись, що ти впала з ліжка, але ти просто щойно прокинулась. Я швидко погодував тебе й носив на руках, поки ми вже вкотре обшукували ті самі місця.

Нарешті я попросив, щоб зібрали й розпитали всіх ченців. Настоятель охоче погодився й зібрав усіх. Але ніхто не бачив Хелен після того, як вона пішла вчора ввечері у готель. Усі розхвилювалися.

— Бідолашна, — сказав один старий чернець, що викликало в мені роздратування.

Я запитав, чи розмовляв з нею хто-небудь: може, помітили щось незвичайне.

— Як правило, ми не розмовляємо з жінками, — чемно сказав настоятель.

Але один чернець зробив крок уперед, і я впізнав у ньому того, хто сидів учора в склепі. У нього було спокійне й добре обличчя, яке воно було й при світлі ліхтаря в склепі день тому, і з такою ж зніяковілістю, яку я помітив учора.

— Мадам говорила зі мною, — сказав він. — Мені не хотілося порушувати наше правило, але вона була такою тихою та ввічливою, що я відповів на її запитання.

— І про що вона запитала у вас?

Серце в мене вже й так вискакувало із грудей, але зараз воно почало скажено калатати.