Коли околиці залишилися позаду і автобус виїхав на сільську дорогу, навкруги я побачив родючі поля й широкі курні дороги. Іноді повз нас проїжджав кінь, запряжений у віз, схожий на звичайний кошик із дерев’яних дощок, коня поганяв селянин у чорному фетровому м’якому капелюсі й такій самій жилетці. Часто на шляху траплялися автомобілі, які в Сполучених Штатах давно б уже опинилися в музеї. Земля була гарною, зеленою й свіжою, верби нависали своїми гілками над маленькими струмочками, що петляли довкола. Час від часу ми в’їжджали в село, іноді я бачив бані православних церков серед інших церковних веж. Хелен нахилилася до мене, щоб теж подивитись.

— Якщо ми будемо їхати по цій дорозі, то доїдемо до Естергома, першої столиці угорських королів. Його справді варто подивитися, якби тільки в нас був час.

— Наступного разу, — збрехав я. — А чому твоя мати захотіла жити тут?

— О, вона переїхала сюди, коли я ще вчилася в школі, аби бути ближче до гір. Я не захотіла їхати з нею й залишилася в Будапешті з Євою. Матері ніколи не подобалося місто, вона говорила, що гори Борщоні, на північ звідси, нагадують їй про Трансільванію. Щонеділі вона ходить туди із групою туристів, коли немає снігу.

Це додало кілька фрагментів у мозаїку, за допомогою якої я складав у своїй уяві портрет матері Хелен.

— Чому вона не переїхала в гори?

— Там немає роботи, це переважно національний парк. До того ж моя тітка заборонила 6 це, а вона може бути дуже наполегливою. Вона вважає, що моя мати й так уже ізолювала себе.

— А де працює твоя мати?

Я подивився у вікно на автобусну зупинку. Там стояла лише одна людина — бабуся, одягнена в усе чорне, із чорною хусткою на голові та з букетом червоних і рожевих квітів у руці. Вона не сіла в автобус, коли ми під’їхали, не привіталася з тими, хто вийшов. Коли ми від’їжджали, я бачив, як вона дивиться нам услід, схилившись до свого букета.

— Вона працює в сільському клубі, заповнює папери, друкує щось, готує каву для міських начальників, коли ті заїжджають. Я намагалася її переконати, що така робота не для неї, але вона завжди знизує плечима й продовжує там працювати. Моя мати досягла надзвичайних успіхів у простоті та скромності.

У голосі Хелен почулася гірка нотка, і мені стало цікаво, чи думала вона, що ця простота згубила не тільки кар’єру матері, але й дочки. Але останнє надолужила тітка Єва, подумав я. Хелен посміхнулася так сумно, що від цього стало холодно.

— Сам усе побачиш.

Село матері Хелен було позначене на узбіччі, і за кілька хвилин наш автобус зупинився на площі, оточеній запиленими платанами. З другого боку виднілася церква. Самотня бабуся чекала на зупинці, вона була ніби близнючка тієї одягненої в чорне бабусі, яку я бачив на минулій зупинці. Я здивовано подивився на Хелен, але вона похитала головою, а бабуся вже обнімала солдата, який вийшов перед нами.

Нас ніхто не зустрів, та Хелен, схоже, поставилась до цього спокійно, ніби так і треба. Вона повела мене бічною вулицею повз тихі будинки, на підвіконнях яких росли квіти в горщиках, а вікна були закриті шторами від яскравого сонця. Якийсь чоловік, що сидів на дерев’яному стільці біля одного з будинків, кивнув нам і торкнувся капелюха. Наприкінці вулиці до стовпа був прив’язаний сірий кінь, він жадібно пив воду із цебра. Дві жінки в домашніх халатах і пантофлях розмовляли біля кав’ярні, здається, зачиненої. З поля чувся передзвін, а в листі лип співали птахи. Усюди стояло сонне гудіння, природа була за два кроки, звісно, якщо знаєш, у якому напрямку крокувати.

Потім вулиця різко закінчилась і почалося поле. Хелен постукала у двері останнього будинку. Це був дуже маленький свіжопофарбований будинок із червоним черепицевим дахом, який сяяв жовтою штукатуркою. Дах нависав над ним, створюючи критий ґанок, вхідні двері були зроблені з важкого дерева, на них червоніла іржава велика ручка. Будинок стояв трохи далі від сусідніх, тут не було ніякого різнобарвного саду чи свіжої доріжки, як у багатьох інших будинках на вулиці. Крізь густу тінь карниза я спочатку не міг роздивитися обличчя жінки, яка визирнула на стукіт Хелен. Коли я її побачив, вона обійняла Хелен і поцілувала її в щоку. Вона робила це спокійно, після чого повернулася до мене й потисла мою руку.

Не можу з певністю сказати, кого я очікував побачити: можливо, історія про Россі й народження Хелен змусила мене уявляти сумні очі старіючої красуні, мрійливої, безпорадної. Жінка переді мною трималась так само прямо, як і Хелен, хоча була менша на зріст від своєї дочки, у неї було спокійне, доброзичливе обличчя, круглі щоки й чорні очі. Темне волосся вона зав’язала у хвіст. На ній було плаття в смужку й квітчастий фартух. На відміну від тітки Єви, вона не надівала прикрас, не робила макіяжу, її одяг був схожий на одяг домогосподарок, яких я бачив на вулиці. Вона була зайнята хатніми справами, оскільки рукава були закочені до ліктів. Жінка по-дружньому потисла мені руку, нічого не сказала, але подивилася мені просто в очі. Потім на мить я побачив ту сором’язливу дівчину, якою вона була двадцять років тому: вона ховалася в глибині цих темних, оточених маленькими зморшками очей.

Жінка запросила нас увійти й посадила за стіл, на який вона поставила три тріснуті чашки й тарілку із бубликами. Я відчув запах кави. Вона різала овочі, різкий запах свіжої цибулі й картоплі завис у повітрі.

Це була її єдина кімната, тепер я це зрозумів і намагався не озиратися навколо. У кімнаті було ідеально чисто: вузьке ліжко в куті накрите білою стьобаною ковдрою й прикрашене маленькими подушками, вишитими по краях яскравими нитками. На столі поруч із ліжком лежали книга й окуляри, стояла гасова лампа. Поруч — стілець, у ногах ліжка — дерев’яна скриня, оздоблена квітами. У кутку, де ми сиділи, були тільки піч та стільці. Не було ні електрики, ні ванної (пізніше я довідався про прибудову за будинком на задньому дворі). На одній стіні висів календар із зображенням фабричних робітників, на іншій — вишитий червоними й білими нитками рушник. У вазоні росли квіти, білі штори висіли на вікнах. Біля маленької грубки акуратно складені дрова — усе дихало теплом і затишком.

Мати Хелен посміхнулася мені, трохи соромливо, і тоді я вперше помітив її схожість із тіткою Євою і, здається, зрозумів, що в ній зацікавило Россі. У неї була неймовірно м’яка посмішка, що починалася повільно, а потім розцвітала, дозволяючи побачити відкритість душі, — вона майже сяяла. Але зникла вона так само повільно, коли жінка знову сіла різати овочі. Вона подивилася на мене й сказала Хелен щось угорською.

— Вона хоче запропонувати тобі каву.

Хелен підвелася, підійшла до печі, налила мені кави, поклала цукру із бляшаної банки. Її мати поклала ніж і підсунула тарілку з бубликами. Я чемно взяв один і подякував її невміло угорською. Сліпуча посмішка знову повільно заіскрилася, мати подивилась на мене, потім на Хелен і знову сказала щось, мені не зрозуміле. Хелен почервоніла й почала готувати каву.

— Що таке?

— Нічого, просто сільські ідеї моєї матері, от і все.

Вона підійшла, сіла за стіл, налила і поставила чашку кави для матері, а потім налила й собі.

— Зараз, Поле, якщо ти дозволиш, я запитаю, як у неї справи, які новини в селі.

Поки вони розмовляли, — Хелен швидко говорила, а її мати бурмотіла відповіді, — я дозволив собі знову оглянути кімнату. Ця жінка жила не тільки надзвичайно просто (можливо, її сусіди теж так жили), але вона жила у цілковитій самітності. Я бачив тільки дві або три книги, ні тварин, ні рослин. Це було схоже на келію черниці.

Знову подивившись на неї, я помітив, яка вона молода, набагато молодша від моєї матері. У неї було чимало сивого волосся, зморшки, але відчувалося в ній і щось здорове й міцне, привабливість, що не залежала ні від віку, ні від моди. Вона могла б уже кілька разів вийти заміж, подумав я, але вирішила жити в монастирській тиші. Вона знову посміхнулася мені, і я посміхнувся у відповідь: її обличчя було таким милим, що мені доводилося стримувати себе, щоб не простягнути руку й не торкнутися її пальців, які ніжно чистили картоплю.