— О так, — я жваво відгукнувся. — Саме там ви бачили слово «Івіреану»?

— Насправді ні. Манускрипт Корвінуса дуже цікавий, але з інших причин. У ньому говориться, так… я переписав дещо, оригінал латиною.

Він дістав записну книжку й прочитав мені кілька рядків.

— «Року Божого 1463 покірний слуга короля пропонує йому ці слова з великих писань, для того, щоб дати Його Величності інформацію про прокляття вампіра, нехай згорить він у пеклі. Складено для колекції Його Величності.

Нехай вона допоможе йому вилікувати наше місто від зла й покінчити з присутністю вампірів, щоб чума трималася якнайдалі від наших будинків». І так далі. А потім старанний книжник, ким би він не був, наводить посилання на різні класичні праці, включаючи казки про примару в амфорі. Манускрипт датований першим роком після арешту Дракули, роком його ув’язнення у замку Буди. Знаєте, коли ви розповіли про хвилювання турецького султана, про які ви прочитали в тих документах у Стамбулі, я подумав, що Дракула завдавав клопоту скрізь, де тільки з’являвся. Обидва документи згадують чуму, обидва називають вампіра. Дуже схоже, чи не правда?

Він замовк і замислився.

— Насправді цей зв’язок із чумою не такий уже й примітний, якось у бібліотеці Британського музею я прочитав в одному італійському документі, що Дракула використовував бактеріологічну зброю проти турків. До речі, він, напевно, був одним із перших європейців, які використовували таку зброю. Він любив посилати своїх людей, заражених інфекційними хворобами й переодягнених оттоманами, у табори турків.

При світі ліхтаря очі Г’ю здавалися вузькими, обличчя змінилося. Мені спало на думку, що в особі Г’ю Джеймса ми знайшли відданого і розумного союзника.

— Це вражає, — визнав я, — але як же щодо слова «Івіреану»?

— О, вибачте, — Г’ю посміхнувся мені, — я ухилився від теми. Так, я справді бачив це слово в бібліотеці три чи чотири дні тому, здається, в румунському Новому Завіті, видання сімнадцятого століття. Я переглядав його, бо дизайн обкладинки дуже нагадував оттоманський дизайн. На титульній сторінці, унизу, було слово «Івіреану» — я впевнений, що це було те саме слово. Чесно кажучи, я не дуже замислився над цим, бо часто натрапляю на румунські слова, які спантеличують мене, — я дуже погано знаю цю мову.

Воно привернуло мою увагу через красивий шрифт. Я подумав, що це була назва місцевості або міста.

Я застогнав.

— І це все? Ви бачили його ще де-небудь?

— Боюсь, що ні, — Г’ю згадав про свою забуту чашку кави. — Якщо я знову натраплю на нього, можете бути певні, я дам вам про це знати.

— Зрештою, це може бути і не пов’язано із Дракулою, — сказав я, щоб заспокоїти себе. — Як би мені хотілося, щоб у нас було більше часу, аби ми змогли більше пошукати в бібліотеці. У понеділок нам треба повертатися в Стамбул, на жаль, у мене немає дозволу залишатися довше після конференції. Якщо ви знайдете щось цікаве…

— Звичайно, — сказав Г’ю. — Я буду тут ще шість днів. Якщо я знайду що-небудь, мені написати вам на факультет?

Від цих слів я здригнувся: уже кілька днів я не згадував про дім і поняття не мав, коли наступного разу перевірятиму поштову скриньку на факультеті.

— Ні, ні, — відповів я поспішно. — Принаймні, не зараз. Якщо ви знайдете щось, що, на вашу думку, зможе нам допомогти, зателефонуйте, будь ласка, професорові Бора. Просто поясніть йому, про що ми говорили. Якщо я зустрінуся з Бора, то попереджу його, що ви можете зв’язатися з ним.

Я витяг візитну картку Тургута й записав його номер для Г’ю.

— Дуже добре, — сказав він і поклав її в кишеню на грудях. — А ось вам моя картка. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

Кілька секунд ми сиділи мовчки. Г’ю дивився на стіл, на якому стояли порожні чашки, тарілки і догоряла свічка.

— Послухайте, — сказав він нарешті. — Якщо все, що ви розповіли, правда, або те, що говорив Россі, і справді існує Дракула, або Влад Проколюючий, у наш час, тоді я буду радий вам допомогти…

— Знищити його? — закінчив я тихо. — Я запам’ятаю це.

Здавалося, теми для розмов у нас вичерпалися, хоча ми сподівалися, що колись вдасться ще поговорити. Ми сіли в таксі, що повезло нас у Пешт, і Г’ю наполіг на тому, щоб провести мене до готелю. Ми вже прощалися біля стола в приймальні, як раптом клерк, з яким я розмовляв напередодні, вийшов із кабінки і схопив мене за руку.

— Герр Паул! — вигукнув він.

— Що сталося?

Ми з Г’ю обернулися й пильно подивилися на нього. Це був високий сутулий чоловік у синьому робочому халаті, з такими вусами, що він був схожий на гуна. Він підвів мене ближче й почав говорити тихим голосом, а я встиг кивнути Г’ю, щоб той не йшов. Поблизу нікого не було, і мені не хотілося знову залишатися на самоті в якійсь кризовій ситуації.

— Герр Паул, я знаю, хто був сьогодні вдень у вашому номері.

— Що? Хто? — запитав я.

— Хм, хм… — клерк почав белькотіти собі під ніс й озиратися навколо, шукати щось по кишенях, ніби хотів натякнути мені на щось. Я подумав про те, чи все в нього гаразд із головою.

— Він хоче хабаря, — переклав Г’ю, понизивши голос.

— О, заради Бога, — сказав я, і очі клерка засяяли, коли я дістав із кишені дві великі угорські купюри.

Він вихопив їх із таємничим виглядом і сховав у своїй кишені, але вдячності не висловив.

— Герр американець, — прошепотів він, — я знаю, що це був не «айн» чоловік — їх було двоє. Спочатку зайшов один, дуже поважний. Потім другий. Я бачив його, коли він піднімався з валізою до іншого номера. Потім я бачив їх, коли вони розмовляли, вийшовши разом.

— Їх хто-небудь зупинив? — зацікавлено спитав я. — Хто це був? Угорці?

Клерк знову почав озиратися навколо, і я ледве стримував бажання придушити його. Ця цензура починала тиснути мені на нерви. Вигляд у мене, мабуть, був злий, тому що клерк поклав руку мені на плече.

— Поважний чоловік — угорець. Другий — ні.

— Звідки ви знаєте?

Він понизив голос.

— Один був угорець, але говорили вони англійською.

Це було все, що він міг мені сказати, незважаючи на мої погрозливі питання.

Він, видно, вирішив, що розповів досить інформації за ту кількість форинтів, які я йому дав, більше я міг від нього жодного слова не почути, якби щось не привернуло його увагу. Він дивився кудись повз мене, і я теж обернувся, простеживши за його поглядом у бік вікна біля вхідних дверей. Крізь вікно на частку секунди я побачив голодне обличчя із запалими очима, що було мені вже надто добре знайоме. Його місце було в могилі, а не на вулиці. Клерк сичав, ухопившись за мою руку.

— Ось він, з диявольським обличчям — англієць!

Із криком, схожим на ревіння, я струсив із себе клерка й побіг до дверей. Г’ю вчинив дуже розумно (як я пізніше зрозумів), вихопивши парасольку на стійці біля стола, й побіг за мною. Навіть у мить тривоги я міцно тримав у руці свій портфель, що сповільнювало мій біг. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, бігли нагору й униз по вулиці, але все це було марно. Я навіть не чув кроків того чоловіка, тому не міг визначити, у якій бік він побіг.

Нарешті я зупинився, притулившись до стіни якогось будинку, намагаючись перевести подих. Г’ю теж важко дихав.

— Що це було? — запитав Г’ю.

— Бібліотекар! — випалив я, коли мені вдалося зв’язати слова. — Той, котрий переслідував нас до самого Стамбула, я впевнений, що це він.

— Боже мій! — Г’ю витер лоба рукавом. — Що він тут робить?

— Намагається здобути мої записи, — важко вимовив я. — Він вампір, хоч вірте, хоч ні, а тепер ми привели його в це прекрасне місто.

Насправді я сказав більше, і Г’ю почув усі американські варіанти висловів, які люди говорять у розлюченому стані. Від думки про прокляття, яке тягнулося за мною, майже сльози виступили в мене на очах.

— Та годі вам! — почав заспокоювати мене Г’ю. — Тут і до вас були вампіри, ми це знаємо.

Його обличчя пополотніло, він обережно озирався навколо, міцно стискуючи парасольку.